«Мені всього 47, а виглядаю на 70» Вдруге наші з Василем життєві стежини перетнулися аж за два роки зовсім несподівано: якраз на Дмитра я вийшла з катедри і попрямувала до ратуші. Мій старий «знайомий» сидів на кам’янім вуличнім вазоні, грівся у променях скупого листопадового сонечка і задумано курив. Поруч я помітила ціпок – схоже, здоров’я того, хто ще порівняно недавно, як цап, плигав через паркани, було вже не те. Помітивши у натовпі мене, бідолаха чемно кивнув головою – схоже, впізнав. Мені нічого не залишалося, як підійти. Між нами відбувся дивний діалог. – Привіт! Як справи? – розпочала я. – Щось не дуже. Ніч була неспокійною. Десь о 3-ій в «яму» прибув новенький. Поки йому видали матрац з подушкою, поки те та се – не виспався я. Потім двоє почали битися – ми їх ледве розборонили. Мені теж перепало – досі плече крутить. Раптом підвів на мене свої блакитні очі. – Та не дивіться ви, пані, на мене так. За той випадок вибачте. А я таким був не завжди. До 37 років вів звичайний спосіб життя, а коли вмерла мама. Безхатько схлипнув і втер брудною долонею червоного носа. – Мені ж всього 47, а виглядаю на 70. Усі сахаються, здоров’я ні до чого… А все ж могло бути зовсім інакше. Ех, коли б знав, де впадеш, то б соломи підстелив. На ті часи вважалися заможними Мені раптом дуже захотілося розвернутися і піти. Звісно, я була зовсім не зобов’язана вислуховувати одкровення цього викиненого на узбіччя життя людського створіння, однак дивне поєднання співчуття та цікавості змусило мене залишитись… – Народився і виріс я в Івано-Франківську, – продовжив безхатько. – Батьки мали трикімнатну квартиру в одній із п’ятиповерхівок на вул. Карпатській, тож на ті часи ми вважалися досить заможною родиною. Мені й досі соромно проходити повз четверту школу, мандражно наткнутися на когось із вчителів. Аж потім згадую, що більшості із них вже немає в живих… Та й не впізнали б вони мене. Бомж голосно схлипнув і вийняв з кишені ще одну цигарку. Похитуючись з боку на бік, черкнув сірником. Вогник жваво спалахнув, ледь не обпікаючи червоних набряклих пальців із чорними нігтями. Василь глибоко затягнувся і продовжив: – А вчився ж я непогано. Вступив у фізкультурний технікум, бо завжди знаходив спільну мову із дітлахами. Відразу після першого курсу забрали в армію. Служив аж у Росії. Коли повернувся додому, вчитися вже не хотілося. Щоб мати свою копійку, пішов працювати. У 25 років одружився. Жили із жінкою у моїх батьків. Незабаром народився син. Спочатку усе йшло начебто добре, але потім я почав потрохи випивати. Тоді це здавалося цілком нормальним – робота, компанія, однак дружина так не вважала. Розпочалися сварки, скандали. Я вже потім і не пив, старався зберегти сім’ю, бо любив малого, але дружині усе було не те. Одного разу під час чергової сварки я не стерпів і вдарив її. Вона не змогла пробачити цього, зібралась і подалася з дитиною до своїх у село. Я просив і молив її повернутися, але вона не схотіла: знайшла нове кохання. Із тим чоловіком і сином поїхала в Білорусію. Більше я малого не бачив. Тепер би і не впізнав – йому вже 20.
«Маю свій смітник на Набережній» Я їздив по сезонах: у Польщу, у Росію. Знову почав випивати, зупинити мене не було кому. Сходився-розходився з багатьма жінками, але нічого путнього з того не було. Поки я заробляв у Росії, батьки і молодший брат приватизували житло. Я на той час прописаний там не був. Тоді тато помер. Декілька років я жив з мамою, перебивався тимчасовими заробітками. На постійну роботу ніхто не брав, бо любив хильнути. Мама просила мене схаменутися, вмовляла, але я через дурну голову її не слухав. Десять років тому вона померла, не залишивши заповіту. Братова родина – тепер законні власники квартири – вигнала мене. Поки я ще сяк-так працював, то знімав кімнатку. Але потім знову запив, грошей не було – опинився на вулиці. Спершу дуже цим не переймався: було літо – переспати можна і на лавочці. Пив тоді безпробудно. Щоб мати пару гривень на «портвейн», збирав пляшки у парку Шевченка. Мене звідти вигнали тамтешні бомжі. Вже потім я взнав: це їхня територія, їхні смітники і їхні недоїдки з кафешок. Пробував жебракувати, але мене і з-під катедри вигнали. Там – місце дохідне. Тепер я маю свій смітник на Набережній, знаю, коли там викидають старі ящики – збираю макулатуру. Декілька років тому почали боліти ноги. В лікарні сказали: закупорка судин. Вже і пити перестав, трохи лікувався. Треба було виробити групу. Але без прописки це неможливо. Тоді знайомий порадив звернутися до Будинку нічного перебування на вул. Млинарській. У Будинку нічного перебування Я уже чув про нього раніше, – каже Василь. – Мушу подякувати тим людям, що там працюють: мені підказали, куди звернутися. Я оформив інвалідність. Маю пенсію біля восьмиста гривень. Ночую у «ямі» – так ми називаємо нашу нічліжку через те, що розміщується в підвалі. Там непогані умови: гарячий душ, пральна машинка. Контингент ночує різний. За попереднього керівника бувало, що й концерти на п’яну голову влаштовували бомжі, і бійки. Тепер – порядок. Іван Богданович Боберський – шеф строгий, але справедливий. Пускає до нічліжки лише тверезих, завжди чемно поговорить, щось порадить. От лиш сьогодні хлопці побилися… Більшість тих, хто тут ночує, – місцеві бомжі. Кожний опинився просто неба по-різному: кого жінка вигнала, бо пив, кого обдурили шахраї, було кілька колишніх зеків. Але є і нормальні. Он Йосип – вчитель музики – взагалі не п’є, знає кілька мов. Повернувся додому із заробітків, а хати нема: дружина квартиру продала і кудись повіялася. Йосип трохи у друзів кантувався, але заробив цукровий діабет. Всі гроші пішли на ліки. А коли хворий і нема грошей – нема друзів. Йому 6 років до пенсії. Зараз влаштувався на роботу на Буковелі, бо там є житло і все офіційно. А поки що ночує у Будинку нічного перебування. Василь важко зітхнув. – Ех, шкода, що не мав колись того розуму, що тепер: ніколи б до такого не докотився. Добре, що хоч у «Карітасі» дають обідати кожен день, а то б уже давно ноги протягнув. Ну все, пані, бувайте. Вибачайте, якщо щось не так… Безхатченко сперся на ціпок і поволеньки пошкутильгав у своїх справах. Жаль мені його стало, і все ж…
Замість P.S. І все ж я згадала, як з раннього ранку до пізньої ночі «не заростає народна стежина» до оббитої білою вагонкою хати на розі вулиць Марка Вовчка і Карпатської. Там із раннього ранку до пізньої ніченьки спритно бізнесує такий собі пан Аркадій, продаючи дешеву «розливуху» усім бажаючим. Серед його найпостійніших та найвдячніших клієнтів – «постояльці» Будинку нічного перебування на Млинарській. Але чомусь їхнього захоплення Аркадієвою щедрістю аж ніяк не поділяють сусіди «підприємця», під парканами яких безхатьки мирно спочивають після чергової порції «бізнесменового» «зілля». Порядні обивателі мріяли би, далебі, про цілком інше сусідство, але, як-то кажуть, від долі не втечеш. Найдивніше те, що про Аркадієву «точку» геть не здогадуються правоохоронці, а він же орудує практично у них «під носом»: до міського відділу УМВС в Івано-Франківській області, що на Бельведерській, не так уже й далеко. А відпочивши під парканом після чарчини-другої «розливухи», можна і до «Карітасу» на благодійний обід встигнути. Ось тільки більшості людей на обід треба заробляти, а безхатькам, змилосердившись, і так дадуть. «Щодня у нашій благодійній їдальні, – каже виконавчий директор Івано-Франківського «Карітасу» пані Наталія Козакевич, – обідає майже півтори сотні осіб. Серед них – понад 20 безхатьків. Вони різного віку: від 20 до 60 років. Поводяться зазвичай дуже виклично та брутально». Милосердя – річ хороша, і ми, прагнучи називатися цивілізованим суспільством, звісно ж, повинні дбати про хворих та знедолених. Однак чи не робимо ми собі ж ведмежу послугу, надміру піклуючись про тих, хто не хоче чесно жити та працювати, хто воліє краще вижебрати пару копійок на Аркадієву «розливуху», а тоді заночувати десь на лавочці, під деревом чи у чужому підвалі? До речі, за статистикою, 95 відсотків усіх пожеж у підвальних приміщеннях провокують саме такі ось непрохані візитери. Скільки ж всього осіб без певного місця проживання є нині в Івано-Франківську, достеменно не знають навіть правоохоронці. Оксана Рудько
