У квартирі за стіною …На моєму дивані, тихо схлипуючи, сидить жінка, прикладаючи носовичок з льодом до розбитого перенісся. Поруч – молоденький міліціянт звично складає протокол. Для нього це лише черговий виїзд, для неї – ще один цвях, забитий у труну із мріями про щасливе подружнє життя. Лейтенантик задає завчені запитання, молодиця – назвемо її Оксаною – крізь сльози відповідає. А у мене від почутого волосся стає дибки: навіть у найстрашнішому сні не примарилося б те, що ось уже 6 років діється у квартирі за стіною. Час від часу звідти, правда, долинав жіночий та дитячий лемент, але усе швидко закінчувалося. Ніхто із сусідів (серед них і я), заклопотаних своїми проблемами, не намагалися навіть дізнатися, у чому ж, власне, справа. Старшого сина цієї жінки – майже юнака – у нашому під’їзді бачили досить рідко, а молодший – 10-літній хлопчик – був чемною та спокійною дитиною, добре вчився. Лише тепер я дізналася, у яких жахливих умовах через пияцтво чоловіка живе останні шість років ця сім’я. Тут навіть не йдеться про сварки, приниження гідності чи інші речі, які б здалися нестерпними будь-кому. Коли «коханий» приходив п’яний, потрібно було негайно тікати у найдальшу кімнату, зачиняти двері і чекати, поки він засне. У іншому випадку у голову летіли новорічні ялинки, телевізори, прасувальні дошки, не кажучи уже про книги, тарілки та інші «дрібнички». Сусідку на очах у дітей лупцювали, копали, душили. Бувало, їй серед ночі доводилося, прихопивши дітей, притьмом мчати з квартири під лайку та прокльони «половинки». Деякий час вона «відсиджувалася» у батька чи у сестри, тоді після умовлянь чоловіка та родичів поверталася до рідної оселі. Кілька днів усе начебто було добре, та дуже скоро життя знову кружляло Оксану всіма колами пекла. Виникає резонне запитання: чому ж вона не поклала цьому край, чому дозволяла мучити себе та дітей? Відповідь проста і банальна: жінка не мала куди подітися. Відсутність власного житла змушувала її знову і знову повертатися до квартири, де мешкав розбишака-чоловік. Ця оселя належить на правах одноосібної власності його матері, тож навіть після розлучення Оксані годі розраховувати хоч на якусь житлову площу. Батько нещасної має однокімнатну квартиру, однак чомусь не горить бажанням прихистити доньку з дітьми, захистити їх від бузувіра-чоловіка. На страждання жінки зглянулася б, можливо, рідна ненька, та вона померла декілька років тому. Оксанина молодша сестра мешкає у двокімнатній «хрущовці». У неї теж двоє дітей, тож місця, самі розумієте, не дуже… Знімати квартиру, навіть найменшу, Оксані не дозволяє мізерна зарплата держслужбовця, якої ледь вистачає на їжу.
Що далі? …Ця розповідь жінки у розпачі – зойк її зболілої душі – тривала всього декілька хвилин. Потім вона мляво поставила свій підпис під протоколом та поясненням, які протягнув їй молодий правоохоронець. Що далі? Чоловіка-ката на декілька годин заберуть до відділку – їй якраз вистачить цього часу, аби сяк-так змити з розбитого обличчя кров, спакувати найнеобхідніші речі і вкотре гайнути з синами до сестри зализувати рани. Молодший зможе спокійно зробити уроки, а старший – переглянути фільм про кохання. У ньому не йтиметься про насилля, побої, приниження – всього цього хлопцеві цілком вистачає у реальному житті. Як складеться його власне подружнє життя?.. «Життя хлопчаків із сімей, де батько знущався над матір’ю, – запевняє експерт ООН з протидії домашньому насильству у Західному регіоні Наталія Чаплинська, – складатиметься за двома основними схемами. У першому випадку дитина відкине насилля як таке, жодним чином не практикуватиме його у стосунках із рідними. У іншому – перенесе схему батьківських стосунків на свою родину, збільшуючи таким чином кількість нещасних сімей, калічачи долі найближчих. Дівчинка, котра з дитинства спостерігає, як знущаються над матір’ю, має великі шанси у майбутньому теж зв’язати свою долю із дебоширом, адже іншої моделі взаємних стосунків для неї просто не існує. Дуже часто, розлучившись з одним тираном, жінка уже за деякий час натрапляє на іншого. Щастя у новому подружжі нема і не буде, допоки не зміниться її психологія жертви».
«Да убоится жена мужа своего!» Змінитися обом – ось що буває найважче. Для багатьох чоловіків набагато легше пустити у хід кулаки, аніж опанувати себе, сісти за круглий стіл і усе спокійно обговорити. Виправдання, що жінка, мовляв, спровокувала, не мають ані найменшого сенсу, адже глумитися над іншою людською істотою ніхто нікому права не давав. Насправді повага до представниць прекрасної статі завжди була органічною для українців. У нас традиційно склалося так, що жінка мала рівне із чоловіком слово. У козаки син не пішов до того часу, поки не дозволила мати – саме мати, а не батько. Зараз же до жінок ставляться з дедалі більшою зневагою. Одна із причин – ганебні наслідки совєцької системи, насадження азіатського ставлення до жінки. Далося взнаки і засилля православ’я Московського патріархату. «Да убоится жена мужа своего!» – вислів, зовсім не характерний для українських церков, у наших догмах немає такого – є рівні партнерські стосунки. Насилля живиться покірністю, стверджують психологи. Замовчуючи такі випадки, не роблячи ніяких спроб покарати кривдника, жертва заохочує його до майбутніх актів «покарання» та «приборкування непокірних», що ставатимуть дедалі жорстокішими. Українська жінка звертається за допомогою до міліції, як правило, вже у тих випадках, коли є безпосередня загроза здоров'ю та життю її і дітей. Першими виїжджають на такі гарячі виклики дільничі інспектори. Саме від їхніх кваліфікованих дій у подальшому може залежати доля конкретної людини та сім'ї в цілому. Міліціянти безпосередньо стикаються з кривдником та жертвою. Законодавство зобов'язує їх виїхати на місце події, розвести воюючі сторони, надати першу медичну допомогу тому, хто її потребує, призупинити факт насильства. Бузувіра можуть затримати лише на три години. Як правило, цього бідолашній жінці вистачає, аби зібрати найнеобхідніші речі та покинути помешкання. Податися завжди є куди – було б бажання покінчити з нестерпною ситуацією… Кризовий центр В Івано-Франківську працює Центр соціальних служб для молоді, куди можна звернутися за кваліфікованою психологічною консультацією. Крім того, в одному із районних центрів Прикарпаття функціонує кризовий центр для жінок і дітей, котрі втекли від кривдника. Його адресу та контактні телефони можна взнати у правоохоронців. Робота ж із тими, хто безпосередньо чинить насилля в сім’ї, у нас, на жаль, ще не налагоджена належним чином. Світова практика показує, що найдоцільнішими у цьому сенсі є примусова психологічна реабілітація таких чоловіків у спеціальних кризових центрах, яких в Україні поки що лише п’ять. Статистика свідчить: домашнє насилля у різних формах виявляється у 65 зі 100 українських сімей. У 95 відсотках його жертвами стають жінки. Рівень освіти та матеріальний стан родин, де чиниться свавілля, абсолютно різний – над жінками знущаються і мільйонери, і прибиральники. Іноді такі «тихі війни» у родинах закінчуються трагедіями: 70 відсотків українських жінок, котрі відбувають покарання за вбивство, позбавили життя саме своїх кривдників. То чи ж варто доводити ситуацію у власній сім'ї до непоправної? Чи не легше подружжю проговорити усі свої проблеми, за необхідності – звернутися до психолога, та в жодному разі не терпіти побоїв, знущань, морального приниження, сексуальних домагань, обмежень у спілкуванні? Невже не час згадати, що ви – люди, створені на образ і подобу Божу, а, отже, заслуговуєте на відповідне ставлення до себе? Задумайтеся та дійте уже сьогодні, адже завтра може бути пізно… Ольга Герасимко
ДО РЕЧІ Німецькі дослідники переконують, що чоловіки також страждають від домашнього насильства. У Німеччині для побитих представників сильної статі працюють спеціальні притулки. Одне із таких місць організував пенсіонер Горст Шмайл, який був одружений тричі і добре знає, що таке жіноче насильство. У його притулку знаходять утіху ті, чиї колишні кохані горланили, скандалили, били посуд і кидалися телефонами – нерідко у голови своїх благовірних. За десяток років цей будинок прихистив півтори сотні побитих чоловіків. Більшість спочатку потрапляють до Шмайла на психологічну консультанцію, а особливо обережні вирішують скористатися можливістю і перечекати грім та блискавки за високими стінами чужого будинку. Платять добродієві, скільки мають, а головне – знаходять співчуття. За час свого існування чоловічий притулок допомагав і нашим співвітчизникам – один українець мешкав тут майже рік. На відміну від 400 установ для жінок, притулків для ображених чоловіків в Німеччині тільки 3, тай ті існують на пожертви.
