Посередник між світом і самотністю Незважаючи на примхливу погоду за вікном – спеку, дощ, ожеледицю чи хуртовину, на сільських вулицях у Жураках Богородчанського району завжди зустрінете листоношу. У її нелегкій сумці – довгоочікувана пенсія для літніх, вісточки від рідних і друзів, газети й журнали, інколи – господарські товари та продукти. І хоч доводиться пішки щоразу долати по 4-5 кілометрів, поштарка Марія Матлюк ніколи не скаржиться, бо знає, що її чекають… Ось так топче дороги і стежки рідного села пані Марія вже не один десяток років. За її плечима – 31 рік щоденної праці у поштовому зв’язку. «Колись було багато кореспонденції, ми працювали по шість днів на тиждень, зараз лише три. Зменшили кількість годин – зменшилась зарплата», – розповідає поштарка. Сміливо можна сказати, що сьогодні пошта тримається на таких відданих і небайдужих людях, як пані Марія. Завжди виконує всі плани – і з передплати, і з продажу. Ніколи не лінується. Велосипед так завантажує сумками, що потім ледь його тягне. А нагорода за нелегку працю – заробітна плата у розмірі 600 гривень. Здавалось би, що особливого в тому, щоб вкинути в поштову скриньку конверт чи доставити до «клієнта» пенсію? Проте сьогодні бути листоношею – особлива праця. Окрім основної, вони грають ще як мінімум дві ролі «на додачу» – психотерапевта та соціального робітника. Адже тривалі розмови про наболіле з односельцями, до яких вони приходять, стають скоріше нормою, ніж винятком. Немає для Марії Матлюк нічого дивного в тому, що самотні пенсіонери запитують в неї: «що відбувається в селі?», «які новини?». Для них вона – посередник між «світом» та «самотністю», очікувана гостя, яка для декого є єдиним відвідувачем.
Чому не легшає поштарська сумка? Так, непрості часи зараз переживає пошта. Ринок її послуг «забирає» Інтернет, який заплутав своєю павутиною навіть віддалені села та хутори. Листи і вітальні листівки пишуть рідко, адже навіть діти мають зараз мобільний телефон. Поменшало зараз й посилок – а що відправляти, якщо в усіх містах і селах у продажу одні і ті ж самі товари? «Колись люди відправляли та отримували посилки напередодні новорічних та великодніх свят. Батьки відсилали посилки синам в армію, – розповідає Марія Матлюк. – Тепер цього вже немає. Більшість бандеролей – це книжки від «Клубу сімейного дозвілля». Але найнеприємніше те, що дуже зменшилась кількість передплати преси. «Я обслуговую 200 дворів. Колись у кожній хаті передплачували по три-п’ять газет та ще кілька журналів. Виписували журнали «Здоров’я», «Радянська жінка», «Перець», «Новини кіноекрана», газети «Сільські вісті» (5 разів на тиждень), «Прикарпатська правда», «Комсомольська правда», «Нове життя» (3 рази на тиждень) тощо. У моїй поштарській сумці було до 600 екземплярів періодичних видань, а нині й половини з них немає. Добровільно-примусово «просимо» хоча б щось передплатити. Люди вибирають те, що найдешевше – брошури з господарськими порадами, рецептами, любовними історіями Серйозних видань майже не отримуємо», – розповідає Марія Матлюк. Вона знає смаки кожного свого «клієнта»: кому що подобається читати, хто що купуватиме і чим кому догодити… Робочий день поштарки має тривати шість годин, але працювати доводиться набагато довше. Доки велосипед з товаром дотягнеш, доки в двір зайдеш (поштові скриньки є не у всіх) – і вечір настає. «Діти сварять, кажуть, що пора вже вдома сидіти, а не бігати за мізерну плату з сумками по селу. А я не уявляю себе без цієї роботи. Звикла – от і шкода залишати. Молоді ж люди не хочуть працювати листоношами. Всі хочуть бути економістами, юристами, лікарями… Поштар – це вже навіть у селі не престижно», – продовжує жінка. Але від зменшення кількості преси сумка листоноші не схудла. Тепер там поряд з листами та газетами – господарське мило, порошок, туалетний папір, олія. До кур’єрської та бухгалтерської додалась ще й праця торговця – треба збувати ще й товари гігієни та продукти харчування. Листоноша дзвонить двічі А у міських «кур'єрів» свої проблеми. Пані Галина влаштувалась працювати на одне з поштових відділень Івано-Франківська два роки тому, але вже встигла спробувати гіркоти поштарського хліба. Перед ранковим «відльотом» вона поспіхом розповідає про трудові будні поштарів. Може, хтось і думає: «Хіба це важка робота, побігав кілька годин на свіжому повітрі, повкладав газети у скриньки і все. Це далеко не так! У цій професії треба бути економістом, бухгалтером, мати добру пам’ять, вміти знайти спільну мову з пенсіонерами та бізнесменами, бо різне трапляється…» Пані Галина каже, що на пошту приходить «море» рекомендованих листів, зокрема з суду та податкової. А ось приватне листування значно зменшилося. Підприємці не надто охоче укладають угоди з поштарями, зате потім виставляють претензії, мовляв, ми не отримували листа, а кому ви його віддавали?.. Іноді організації взагалі ніде не зареєстровані. Часто у багатоповерховій офісній будівлі немає жодної поштової скриньки у вестибюлі. Поштарка мусить бігати з торбами по всіх поверхах і шукати потрібного адресата. «Часто люди перекручують адреси, змінюють назви вулиць, а індекс взагалі не пишуть. Потрібно знати і стару, і нову назву вулиць, бо часто зазначають стару, до якої звикли роками», – бідкається міський «кур’єр». Ще один камінь спотикання на шляху листоноші – домофони та двері з кодовими замками. Поштарі мусять носити у кишенях цілу в’язку ключів, запам’ятовути сотні цифрових комбінацій. Галина Романівна розповідає, що за день треба так набігатися, бути справжнім «мотором». Кожен раз, заходячи у напівтемний під’їзд, здригається серце. Хуліганів всюди вистачає. «Інколи відчуваєш образливе ставлення до себе, – ділиться своїми переживаннями пані Галина. – Є люди, які можуть принизити, нагрубити… Це трапляється регулярно. Бо я, мовляв, крутий шеф, а ти хто? Та більшість клієнтів – добрі люди». Жінка згадує, як один чоловік, якому вона принесла пенсію, клякнув на коліна і почав цілувати їй ноги… Одна листоноша обслуговує щонайменше дванадцять-тринадцять будинків (у деяких з них по 300 квартир). Особняки (або, як їх називають поштарі, «село») – це зайвий «менінгіт». У дворі зазвичай «злий собака», а поштових скриньок на брамах немає. Пані Галина розповідає, як одного разу величезний собака заскочив лапами їй на плечі і захекав в обличчя… Жінка завмерла. І тільки коли він зіскочив та побіг, почала кричати… Хазяїн, який вийшов з дому, ще й обурився, чому це вона репетує. Жінка зізнається, що інколи вона бере з собою на роботу ковбасу. Приманку для пса кидає в один бік, газету – в інший… Мар’яна РИНДИЧ
