Не такі, як усі? Скажу чесно, перед тим, як увійти до притулку, я дуже хвилювалася. Адже у суспільстві існує стереотип, що діти, котрі з якихось причин не мають житла, обов’язково якісь не такі, як усі. От і я так думала, адже раніше ніколи не мала справи з подібними закладами та їх вихованцями. Перше, що насторожує – грати на вікнах. У моїй уяві вже вималювалася така собі міні-колонія для неповнолітніх. Але як тільки двері притулку відчинились всі мої погані передчуття зникли самі собою. Усередині чисто, акуратно прибрано. Коридори та кімнати хоча і не дуже просторі, зате затишні. Привітна молоденька вихователька Ярослава (зовсім не схожа на злюку з моєї уяви) провела мене у кабінет завідувача притулку. «Зараз у притулку лише 11 дітей, тому і тишина така. А зазвичай тут так шумно, діти люблять гратися!» – розказувала дівчина поки ми піднімалися сходами і усміхалася. «Ми працюємо не тільки з дітьми, але і з батьками, – розповіла завідувач притулку Марія Василівна Серденько. – Наша мета – повноцінна сім’я для наших вихованців. То ж ми всіляко стараємось налагодити стосунки між батьками і дитиною. Але якщо повернення в сім’ю не можливе, то дитину віддаємо або в інтернат, або в дитбудинок. Бували навіть випадки усиновлення. Але на вулицю дитина не повертається в жодному разі». Поспілкувалася я також і з самими вихованцями притулку.
Мама померла, тато – у тюрмі Андрійко, 8 років. Цього хлопчика хочеться обняти, пригорнути. Чубчик смішно стирчить, очі такі щирі, таке в них щось глибоке. Стільки в ньому тої дитячої наївності, тої простої любові, яку, на жаль, нема кому віддати. У притулку Андрійко вже другий місяць. Мама хлопця померла, коли йому було 4 роки. Жінка часто прикладалася до пляшки і одного разу просто заснула п’яною на вулиці, не дійшовши додому. Надворі була зима, так і замерзла за ніч на морозі. Тато Андрійка у тюрмі. «Тато любить мене, я знаю, – розповідає хлопчик. – Одного разу мама, коли була п’яна, хотіла мене вдарити прутиком по нозі, а тато свою ногу підставив. Захищав мене. Я точно знаю – любить!» Показує шрами на маленьких ніжках: «Оцей, біля коліна – то я упав, цей – штовхнув хтось, але мене не болить, я великий вже». Ми сиділи і говорили, а я весь час думала, ну як так може бути, що ця дитина все своє життя без мами? Адже він так безтурботно по-дитячому мені всміхається, хоча дитинства в нього напевно так і не було. «Як виросту, хочу спортсменом стати. Вільним боєм займатися буду. Тоді ніхто мене ображати не буде, бо я буду сильний». Щиро сподіваюсь, що ця дитина буде щаслива.
Майбутнє повинно вирішуватись глобально Cтарші вихованці, незважаючи на те, що у багатьох з них вже є проблеми із законом, поводилися зі мною досить ввічливо, навіть люб’язно. Жодна дитина не жалілася на життя у притулку, додому повертатися ніхто не хоче. «Годують нас по п’ять разів на день, та й не ображає ніхто», – розповідають діти. Що цікаво, це те, що майже всі хлопці в майбутньому мріють стати військовими, а дівчата – скоріше вийти заміж. Так, можливо, це все дитячі забаганки, але і в них є своя доля трагізму. Дітям здається, що пістолет у руках або штамп у паспорті – найпростіше вирішення усіх їхніх проблем… Життя кожного з вихованців притулку – ціла історія, причому зовсім не дитяча. А все починається зі сварок між батьками. Як правило у молодих сім’ях, як правило через гроші, а точніше їх відсутності. Криза, її поглиблення, брак робочих місць – усі ці негаразди люди згодом намагаються забути за допомогою чарки. У результаті забувають не лише про проблеми, але й про дітей. Майбутнє вихованців притулку – це питання, яке повинно вирішуватись глобально, на рівні держави. Можливо, потрібно удосконалити законодавство про працевлаштування або збільшити пільги для дітей з проблемами у сім’ї, адже ці діти позбавлені найголовнішого – домашнього затишку і батьківської любові. Оксана Глушкевич
