«Стрийку, стрийку, а ми їсти хочемо. Борщу. Мама нам усе такий добрий борщ варила. З м’ясом і пампушками…» Івану в сні ще довго будуть вчуватися такі слова. І кожного разу він прокидатиметься в сльозах. Життя послало йому нелегке випробовування. Він витерпів. Прийняв і присвятив своє життя дітям. Чужим і найдорожчим. У Гуті Івана всі знають і люблять. «Де живе Іван Варкалець?» — питаю в якогось дідуся на дорозі. «Хто? А, Іванко Березун наш. Онде зелена хата — то вони там живуть. А ви – журналіст? Мама його казала, що маєте приїхати. Бідний Іван, трьох діточок викохує. Сам ніяк не одружиться. Постійно робить і робить. Розумний такий, а робити має, де доведеться. І барменом, і в охороні, і по заробітках… Тяжке життя у них, ох, тяжке…» На городі Березунів заходиться гавкотом собака. «Це Мухтар, — то вже Іван вийшов з хати, — його моя найменшенька, Оксанка, в кишені принесла, — посміхається молодий чоловік. Іван тільки півгодини тому прийшов з чергування. Працює в охороні на дачі, яких тепер на Гуті — хоч греблю гати. «Цілу добу, від восьмої до восьмої, отак сиджу, сиджу. Охороняю. А зараз, на десяту, треба бути вже на іншій роботі. Я ще у колибі барменом підзаробляю. Діти ростуть — копійку треба». Хатина, де живе Іван зі своїми найріднішими й чужими діточками, маленька, але затишна. В хаті 15-річна господиня прибирає. Хоч і усміхається, але чомусь ніби злякана. «Це Оксанка. Наймолодша. Коли це сталося, їй тільки шість років було. Тепер п’ятнадцять. Аж не віриться, що так виросла. Від хлопців відбою нема. Я вчора їй сказав, що мають з газети прийти. То вона не зрозуміла і почала плакати, що ви їх заберете. Ледь заспокоїли». По Оксані видно, що хоч і заспокоїли, але не переконали, що я – «добра». В кожній кімнаті висять образи. Всюди вишиті рушники і наволочки у червоних маках. Здається, що потрапив в інший час. Та з омани виводять комп’ютер і сучасний порохотяг, який Оксана поспіхом вимкнула. Тут шанують гостей. Іван замучений, цілу ніч не спав, але постійно усміхається. Усмішка зникає тільки тоді, коли згадує про брата. «З того часу все змінилося. Відразу почалися проблеми. Грошей постійно не ставало. Пенсія дітям знаєте яка була? 280 гривень. На всіх трьох. Що нам з того? То я по Москві, по Петербурзі… А з дітьми мама залишалася. Шкода її було, старенька вже, але що поробиш? А буває, не слухаються, я сваритися почну. А вони: «Ти нам не тато — і в плач. Мені так гірко стає. Не ображаюся. Малі ще. Не розуміють, що боляче роблять, але серце стискається…» «Стрию, а…», — зайшов до кімнати вже доволі дорослий хлопець і, побачивши мене, зніяковів. «Це Юра. Найстарший. Цього року закінчує автомобільний ліцей в Івано-Франківську. Я хочу, щоб він у якийсь університет вступав, але де там. Не хочуть вчитися. Коли менші були, якось легше було. А тепер стільки проблем. То Юра десь піде і в бійку залізе. То Іван почне плакатися, що хоче до клубу, а Оксана йому за компанію проситься. Деколи дозволяю, але ще зашвидко їм ходити». «Ну що, свариться з вами стрийко?» — питаю в дітей. «Та ні, він у нас добрий, а от ми — вредні, — признається Юра, — я деколи допомагаю у вихованні. Беру контроль у свої руки, як старший. Але що з того? Я такий самий». У кімнату заходить бабуся. То мама Івана – Марія Федорівна. «О, а ви журналістка? А ми вас чекаємо». Хвалиться, що її будуть по телевізору показувати. «Калачі і короваї печу. Дивіться, які, — виносить зі світлиці великий калач, прикрашений червоними квітами зі солодкого тіста, — Оксана підросла, то скоро займе мою посаду. Вже відтепер малює, придумує узори. Скоро буду її вчити калачі пекти». «Важко вам? – питаю». — «Тепер вже трохи легше. Дітвора попідростала. Колись Іванко поїде на роботу, а мені самій і з хати не вийти. Пам’ятаю, сиджу, на душі так гірко, а Оксаночка мені: «Бабусю, а мама з татом на небі? – сльози на очі навертаються, — Чого вони нас залишили? Їм там добре без нас? – хоч волосся на собі рви чи з хати тікай, щоб не бачити їх. Всі спогади на душу вертаються. А не можна втекти, бо малі ще. Тепер можна Юру за старшого лишити, а самій і в гості до сусідів. Наговоримося, то й на душі легше. А Оксана наша вже й дівонька: і в хаті прибере, і корови подоїть. Хлопці теж корови доять. Самі схотіли навчитися. Важко на світі довелося. Ой, як важко. Семеро діточок мала. Жили небагато. А що є гірше, як поховати невістку зі синочком рідним? Як таке переживеш, то вже нічого не страшно». Іван неодружений. Не встиг. Діти малі були. Кому ж клопіт чужий треба? Каже, поки хати нової не добудує, не буде одружуватися. «Куди жінку приведу? Тут тісно. А нас четверо. І дітей з мамою самих не залишу. Треба спочатку добудуватися, а тоді вже про сім’ю думати. Та я і без того, дивіться, аж трьох дітей маю, — усміхається. – Колись, на самому початку, аж боявся на когось крикнути. Подивлюся на них – і плакати хочеться. А тепер і посварюся, і ремінь зніму, коли не слухаються. Як буду мати своїх дітей, вже нічого боятись не буду». «Мій Іванко – молодець, — хвалить сина Марія Федорівна. — І дітей, і мене, бо вже стара стала, на своїх плечах тримає. Погано тільки, що розум його пропадає. З вищою освітою — в барі та охороні. А з нього хороший вчитель може вийти. Але в школі молодим нині місця немає: там пенсіонери не поступляться. Беруть і пенсію, і зарплату. А молоді без роботи. Казала Івану, щоб ішов кудись, добивався чогось, але де там». Марія каже, що й сама би пішла, лише не знає куди. Бабуся плаче. І в най молодшої з діточок Івана — Оксани — теж виступили сльози. Хлопці попритихали, а Іван посерйознішав. Доля кинула цим людям виклик. Вони його прийняли і мужньо тримаються уже майже дев’ять років. «Не так сталося, як гадалося і як хотілося. Тоді в мене було стільки планів… І раптом впало стільки горя, а потім відразу така велика відповідальність… На перших порах думав, що взагалі з глузду з’їду. Але якось витримав. Допомагали та вдячність і довіра, які світилися в очах дітей. І скільки би нам доля не посилала біди – живемо. І будемо жити, поки Бог позволить…» Оксана Волчинська
