Степан ГІГА: «Ні ордени, ні звання, ні різні нагороди честі людині не роблять»
– Пане Степане, останнім часом вас можна часто бачити в Івано-Франківську. Що вас пов’язує із цим містом? – З Івано-Франківськом мене завжди пов’язували тільки творчі питання. Моя донька Квітослава після закінчення Ужгородського музичного училища вступила до Інституту мистецтв Прикарпатського університету. Після закінчення університету вона вийшла заміж. Тоді й виникло питання із місцем проживання. Квітослава з Петром мали право вибору між Ужгородом та Івано-Франківськом. Вони зупинили свій вибір на останньому і живуть тут. Тепер син Степан вступив одразу на два факультети – він вчиться в Інституті мистецтв на відділенні естрадного вокалу та заочно в юридичному інституті. Тому, як бачите, усе тісно переплітається із Франківськом. Ми поки що із Степаном знімаємо квартиру. З часом побачимо, може, щось зміниться. – Ви працюєте в Івано-Франківську? – Тут я не працюю на жодній роботі. Свого часу я викладав у Тернопільському університеті, де отримав звання професора. Мене і тут директор Інституту мистецтв запрошує викладати. Але мені якось тяжко пов’язувати творчу роботу із викладацькою. Для мене важливе спілкування з людьми через концерти, зі сцени. Це моє і я цим живу все життя. Я не вмію рахуватися викладачем, але в той же час їздити на гастролі. – Чим у творчому плані відрізняються всі міста Західної України, в котрих вам доводилося працювати? – У мистецькому плані завжди вітер віяв із заходу. Я працював у багатьох містах, співав у філармоніях. Але Івано-Франківськ для мене був чимось особливим. Тут мене вабила приємна атмосфера, доброзичливість людей, щирість. В Ужгороді в нас і квартира, і студія, і будується будинок. Але… По-перше, з Івано-Франківська ближче до столиці, а, по-друге, з Ужгородом мене пов’язують дуже неприємні спогади. Коли в мене сталася голосова травма, я чотири роки взагалі не міг співати. Тоді про мене всі забули, відвернулися від мене, навіть руки не подавали. Рахувався я у філармонії до 2003 року, але врешті-решт звільнився. – У вашому арсеналі чимало високих державних нагород, орденів. Вони якось сприяють творчості? – Я не хочу хвалитися ними. Можливо, вони мені якось допоможуть тоді, коли я буду виходити на пенсію. Для мене як для людини це приємно в тому плані, що державна влада мене чимось відзначила. Крім державних, у мене є ще чимало церковних нагород. Я не можу сказати, що в державі я був непомітний чи не відзначений. Найвища відзнака, звичайно, звання народного артиста. Хоча я вважаю, що ні ордени, ні звання, ні різні нагороди честі людині не роблять. Людина себе повинна поставити так, щоб її цінили і поважали. Для мене найвищою нагородою є оцінка тих людей, котрі приходять до мене на концерт. Якщо я бачу, що зал повний, то це найбільша радість. – Чи траплялися у вашій творчій діяльності такі моменти, коли в залі пустували місця? – Такого ні разу не було. (Стукає кулаком по дереву. – авт.) Жодного разу я не відміняв концерту. Зараз я даю по два концерти на місяць у Моршині та Трускавці. Не скажу, що на концертах є аншлаги. Там зали заповнені на 50-70 відсотків. Люди туди приїжджають відпочивати, а тому навіть московські артисти, котрі приїжджають туди, не збирають повних залів. – Кажуть, що ваша студія звукозапису «GIGARecords» є однією із найбільших і найпотужніших у Західній Україні. – Я не знаю, як зараз, бо студія перебуває на переобладнанні. Але принаймні дотепер вона дійсно була на найвищому рівні. У ній не тільки я записую свої пісні. Дуже багато моїх друзів та колег приїжджають також записуватися на студії. Але час проходить, тому й доводиться технічно міняти систему. – Чи нормально в шоу-бізнесі таке явище, коли батьки і діти займаються однією справою? – У радянські часи нас виховували так: якщо батько відома людина, то проштовхувати свою дитину було некоректно. Такі кроки засуджувалися. Сьогодні я вважаю, що продовження батьківської справи дітьми – цілком нормальна річ. Хоча я згадую той час, коли Квітослава вступала в музучилище. Тоді я їй радив не робити цього. Я не хотів, щоби вона пов’язувала свою долю із музикою. Так само я кажу і синові, що це важкий хліб. Все життя потрібно працювати і не зупинятися. Але Степан має трохи інше бачення музики, він більше займається гітарою. Ще донедавна я писав для своїх дітей пісні, але зараз це для них роблять мої колеги, бо в музиці потрібно постійно мати щось живе, свіже. – Скільки ви заробляєте за один концерт? – Про це я вам не скажу, тому що серед артистів не прийнято говорити про такі речі. Артист тільки співає, а питання такого характеру вирішує директор. – Але ж є такі артисти, котрі розголошують суму, зароблену під час виступу. – Я думаю, що це робиться більше для піару. Хвалитися нема чим. Я знаю ситуацію кожного артиста. На сцену я також не вдягаю дешеві костюми. Але чому я повинен про це говорити і хвалитися костюмом чи годинником? Якщо я маю можливість, то ношу те, що мені більше подобається. Просто сьогодні така політика в шоу-бізі. – В основному репертуар ви пишете для себе самі. Чи замовляєте пісні в інших авторів? – Музику я пишу сам, а тексти до пісень пишуть поети. Перший альбом «Королева» був повністю із власних віршів, покладених на музику. Найбільше хітів я написав у співавторстві із поетом-піснярем Анатолієм Фіглюком. Зараз готуються дві нові пісні цього ж автора, котрі увійдуть вже до нового альбому. Також пишу пісні на вірші Вадима Крищенка, Андрія Демиденка, Степана Галябарди. До речі, Степан Галябарда кілька днів тому подарував мені нову пісню «Зачекай, осене». – Сашко Невже зізнався, що пісня «Сповідь кохання», котру виконувала Тетяна Ширко на пісенному конкурсі «Нова хвиля» у Юрмалі, спочатку була написана спеціально для вас. Однак пісня вам так і не дісталася, а Тетяна була за один крок від перемоги. – Із Сашком ми багато років співпрацюємо як друзі. Багато пісень він написав для Квітослави і для Степана. Також останнім часом він подарував мені дві пісні – «Батьківська пісня» та «Вино кохання». А «Сповідь кохання» я також був готовий вже записувати. Але тоді Сашко запропонував цю пісню для Тетяни. Я, звичайно, погодився. Пісню переклали на російську мову. А я російських пісень не співаю категорично. Знаю, що після цього виступу були замітки в пресі про те, що було би дуже цікаво почути пісню у виконанні Гіги українською мовою. Я відмовився від такого експерименту. Хай дитина собі співає, бо ця пісня вже стала її хітом. – В новітні часи стало чи то доброю традицією, чи даниною моді створювати мистецькі агенції, де мають можливість навчатися молоді і талановиті виконавці. Крім вашої доньки, ще хтось став відомим артистом? – Я створив мистецьку агенцію ще тоді, коли ні в кого навіть у думці не було такого (Сміється. – авт.) Вихованцем моєї мистецької агенції був вже відомий Віктор Грін. Тоді хлопцеві було 16 років і він співав зі мною. Тепер він мені деколи телефонує. В нього своє життя. Все, що я знаю про нього, то тільки те, що він живе в Києві. Декілька разів ми зустрічалися на корпоративах. Є ще такий Андрій Бема у Львові. Я завжди казав їм, що в теперішні часи дуже важко піднятися на певний рівень, але ще важче втриматися. Для цього постійно потрібно щось шукати нове, робити якийсь рух. Глядач завжди очікує чогось нового. Якби я співав ті самі пісні декілька концертів підряд, то люди не йшли би на концерт. Тому обов’язково кожного разу я представляю хоча би три-чотири нові пісні. Чого люди будуть йти на концерт Гіги чи Павліка, якщо вони можуть його пісні послухати вдома на диску. – Під час концертів ви використовуєте фонограму, чи співаєте наживо? – Чесно вам скажу, що навіть коли йдуть зйомки для телебачення, то я не використовую фонограму, бо можу її перекрикувати. Можу використовувати дабл. Але людей не обдуриш, вони все бачать. Так само навчився і Віктор Грибик, він не вміє співати під фонограму. Плюсова фонограма для мене – це найгірше. – За десять років ви випустили три сольні альбоми. Це мало чи багато? – Мало. В мене вже є готовий четвертий сольний альбом. Крім сольних альбомів, є багато пісень в збірниках. Але я ніколи не гнався за кількістю, а працював на якість. Є такі артисти, котрі штампують і по п’ять альбомів за рік. Буває так, що сідаєш писати, а нічого не виходить. – Чи притаманні вам манери вибагливих зірок шоу-бізнесу? Що входить у райдер Степана Гіги? – Мене найперше цікавить тільки технічний райдер. І все. Мені важливе технічне забезпечення, звук. 30 листопада буду мати свіжий сольний концерт у Театрі оперети в Києві, тому вже тепер домовляюся про апаратуру. А в побутовому плані в мене немає ніяких забаганок. Можливо, хтось скаже, який то артист, коли в нього немає побутового рейдера. Буває так, що я після концерту зразу їду в дорогу. – У вас є власний секрет успіху? – Можливо, є. Треба поважати тих, хто тебе поважає. Якщо люди приходять на концерт, я повинен дати їм те, за чим вони прийшли. Артист ні в якому разі не має права сфальшивити душею. Якщо один раз люди відчують це, то наступного разу вони просто скажуть: «Та пішов він». Я щасливий, коли людина після концерту наспівує мелодію якоїсь пісні. Значить, я її зачепив. – Чим готові дивувати шанувальників своєї творчості? – Зараз дуже тяжко дивувати. Це можна зробити завдяки сценографії. Я ніколи не міняю напрямку, а завжди працюю в одному стилі, котрий подобається людям. Розмовляв Володимир БОДАК
