– 80 літ. Дата направду поважна і спонукає до роздумів про пережите, до звіту перед самим собою про зроблене. Ви, пане Богдане, належите до тих небагатьох іванофранківців, яких знає і любить чи не кожен мешканець міста. А що для вас означає поняття «рідне місто»? – Рідне – воно і є рідне. Тут я народився – ніби й не так давно, 14 квітня 1930 року. Дитинство моє пройшло на вулиці Зосина Воля (тепер Коновальця). Тут ріс, навчався, здобув музичну освіту. Зрештою, тут народився і мій син, і мої внуки, і всі мої пісні… – Рідному містові присвячено пісню «Вечірній Івано-Франківськ», створену у співдружності з Любомиром Плав’юком. А скільки завершених творів маєте у своєму творчому доробку? – Я й сам нещодавно задумався над цим, спробував полічити. Вийшло трохи більше вісімдесяти. – Нівроку! Особливо якщо взяти до уваги, що кожна ваша пісня дуже швидко стає відомою і близькою людям. А чи маєте якихось улюбленців серед власного пісенного саду? – Кожен твір дорогий по-своєму. Якби мені там щось не сподобалося, то я не виносив би його на люди. – А чи пам’ятаєте свою першу пісню? – Звісно ж. Взагалі композиторські спроби я починав на власні вірші. Адже поезію люблю змалку. Ще в школі моїми улюбленими предметами були українська література і малювання. Донині з вдячністю згадую вчителя-словесника Івана Полотнюка, який пробудив у мені любов до красного письменства. Лиш вслухайтесь (і тут пан Богдан напам’ять декламує чималий уривок зі «Слова о полку Ігоревім»). Але не вважав свою поезію довершеною, і тому першою називаю пісню «Як зацвітають вишні навесні», створену у співавторстві з поетом Миколою Кубиком. Цей твір був видрукуваний у газеті «Комсомольський прапор». – Ви згадали Миколу Кубика. А з ким ще із поетів вам працювалося найкраще? Адже саме поезія здебільшого надихає композитора на створення пісні. – Чимало талановитих майстрів поетичного слова зустрічалося на моїй життєвій дорозі. Я люблю і поважаю їх і в житті, і в творчості, що, зрештою, невід’ємне. А зараз найперше приходять на думку Роман Юзва, на слова якого написані пісні «Рідне село», «Зоря погасла», «Мамина криниця», «Де відшукаю тебе», «Карпатська чічка», Степан Пушик, з яким написані «Любисток» і «Зоряна», Петро Перебийніс – автор слів «Уклоняюсь піснею тобі», «Дар Вітчизни», «Рідна мова, зоряна діброва», Олесь Ангелюк – автор поезії «А Черемош плине». А ще не можу не згадати поетів Ярослава Яроша, Володимира Григорака, Степана Григорчука, Олександра Капуляка, Миколу Луківа… – Пане Богдане, на ваших книжкових полицях чимало поетичних збірок... – Ось погляньте, ці поетичні томики освячені щирими дарчими написами творчих побратимів. Всі вони читані-перечитані. Можливо, щось ще і напишеться, але муза, на жаль, все рідше навідується до мене в гостину. – Не грішіть. Як на мене, муза ні на мить не покидала стін вашої маленької затишної квартири. Недарма ж стільки відомих іменитих гостей побували тут, про що свідчать пам’ятні світлини. Серед них і ті виконавці, які несли і несуть ваші пісні до людей. – Мені справді таланить в житті на гарних і щедрих душею друзів. А щодо виконавців, то мої пісні виконували народні артисти України Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Валерій Буймістер, Михайло Кривень, Володимир Пірус, заслужений діяч мистецтв України Михайло Сливоцький, а також Анатолій Вербицький, Микола Ковток, Віктор Петренко, Антон Василюк, Петро Куфлюк, Антон Симак… Не можу не згадати незгасну, нев’янучу і неймовірно талановиту «Росинку» – жіночий вокальний ансамбль Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, яким впродовж багатьох років незмінно керує заслужений діяч мистецтв України Христина Михайлюк. – Але, крім композиторської діяльності, ми знаємо вас як організатора і керівника прекрасних творчих колективів. – Так, відразу після закінчення Станіславського музичного училища, де навчався спершу на диригентсько-хоровому відділі, а потім на відділі народних інструментів, я почав працювати з чоловічим хором села Павлівки, а також з ансамблем «Любисток» ВАТ «Промприлад». В 1964 році створив жіночий вокальний ансамбль «Смерічка», якому віддав майже сорок років. Разом з талановитими дівчатами – учасниками ансамблю – ми виступали в Німеччині, Румунії, в Москві, Києві, Новгороді, Чорнобилі. Колектив здобував перемоги в численних конкурсах і фестивалях, тричі ставав лауреатом телетурніру «Сонячні кларнети». А в 1990 році був створений чоловічий ансамбль «Черемош», яким я мав честь керувати 18 років. Оце днями цей самобутній талановитий колектив відзначив своє творче двадцятиліття. – Під вашою вправною орудою «Черемош» сформував винятковий репертуар з шедеврів українського пісенного мистецтва. – Гарні і талановиті люди співають в «Черемоші». Від природи наділені добрим голосом, творчі, працьовиті, а ще просто порядні, розумні, справжні патріоти України. «Черемош» з успіхом виступав на Міжнародному фестивалі «Таборські зустрічі» (м. Табор, Чехія, 1996 р.), став лауреатом Всеукраїнського фестивалю «Дзвони Лисоні»… – Хочу попросити вас оповісти читачам про ще одну грань вашого таланту – малярство. Чи ви десь навчалися художньої майстерності? – Та ні, це просто внутрішня потреба самовираження – малювати. І знаєте, що характерно, – оце як починаю картину, не можу зупинитись, відірватись, полотно всеціло захоплює, полонить і не відпускає, поки не завершу роботу. – А чи хтось з ваших рідних писав музику або малював? – Ні, це я один такий вдався. От хіба що зачерпнув якоїсь сили з вітцівщини дружини. Вона в мене родом з селища Курилівка Петриківського району на Дніпропетровщині. – Ви маєте на увазі знаменитий «петриківський розпис». А взагалі-то це дуже цікавий подарунок долі – ваша зустріч з дружиною. Далеченько ж ви її відшукали… – Відшукав ще в 1956 році, одружились в 1959. – Пані Лідо (звертаюся до дружини композитора), а чи не важко вам так довго жити під одним дахом з людиною мистецтва? Чи не шкодуєте, що свого часу поєднали свою долю з музикантом-малярем в одній особі? – Та куди тепер від нього дінешся (з усмішкою), пізно шкодувати. А взагалі-то він добра людина, завжди, як міг, дбав про сім’ю, допомагав. Навіть зараз, хоч здоров’я і не дуже, все хоче зробити сам, нервується, що не завжди вдається так, як замолоду. – Ви, пане Богдане, дивовижний, як на наш час, чоловік. В трудовій книжці – один запис: «художній керівник Івано-Франківського центрального народного дому». Ваші пісні знає і любить вся Україна, вони звучали в США, Канаді, Японії, Франції, Німеччині, Чехії, Польщі. Ще в далекому 1974 році вам присвоєно звання Заслуженого працівника культури України. – Та хіба в званнях справа? Якщо людям подобаються мої пісні, вони їх слухають чи співають – це вже добре. Значить, щось та й зробив… – Вітаємо вас, дорогий ювіляре, з сонячним високоліттям, бажаємо здоров’я, негаснучого творчого натхнення, сили і мужності у подоланні життєвих негараздів. Дякуємо вам за вашу працю, за талант, любимо вас, віримо у вас і чекаємо нових пісень. З ювіляром розмовляла Ганна Дорошенко, член Національної спілки письменників України
