Студентам потрібні різні типажі Акторський талант не обов'язково розкривати на підмостках театрів. Якщо ви обдарована людина, але зайві рухи вам не до снаги, спробуйте професію «демонстратор пластичних поз». Саме так вона називається за класифікатором професій. Згідно з штатним розкладом в Івано-Франківському інституті мистецтв на кафедрі образотворчого мистецтва імені Михайла Фіголя працює п’ять демонстраторів. «Студентам потрібні різні типажі. Отож ми підбираємо відповідно й демонстраторів. Це не має бути модель 90-60-90. Але людина має мати характерно виражені риси обличчя й пропорційну фігуру. Має мати терпіння, отож холерикам ця професія не під силу. А ще повинна бути відповідальна. Адже це робота, й за неї демонстратор отримує гроші», – розповідає завкафедрою Богдан Бойчук. Колись, за часів Шевченка, у Петербурзьку академію мистецтв натурників набирали у війську. Роздягнені солдати шикувалися у шеренги, а художники вибирали типажі. Вояки раділи: що може бути простішим, ніж нерухомо стояти на одному місці? А через кілька годин знесилені падали на подіумах. А в освіченій Європі у XIX столітті кожен художник, вийшовши на сходинки академії, з великого числа бажаючих міг вибрати будь-яку натурницю або натурника. Це були свого роду біржі. В Італії, наприклад, цілі села переїжджали в столиці світового мистецтва, щоб у сезон попрацювати там натурниками. Уже в наш час у великих містах колишнього Союзу виникали династії «потомствених натурників», коли художникам позували сім'ями: від бабусі до внучки. Однак у нашому місті знайти чоловіка або жінку, охочих годинами позувати перед студентами, та ще без одягу, нині проблематично.
Потрапити на полотно можна через кастинг Їхня робота не така вже й легка, як може здаватися на перший погляд. Часто потрібно не рухатися протягом доволі тривалого часу. Відбір демонстрантів роблять викладачі. Кажуть, протягом останніх двох років вже мають з кого вибирати. Є двоє людей пенсійного віку. – Іван Мирославович – колишній військовий. У нас підробляє до пенсії. Але як він уміє себе чудово подати! Взагалі від натури залежить зацікавленість студентів, – каже викладач Володимир Сандюк. Наймолодший натурник – Володимир, студент фізкультурного коледжу. У нього красива статура, видно м’язи. Тому часто позує «оголеним». Ірина – випускниця худграфу. Має виразне обличчя. Працює тут найдовше. Каже, що найважче – це висидіти годину у певній позі. Буває, що аж тіло німіє. З нею люблять працювати третьокурсники – малюють портрети. Дехто потім їх їй дарує. П’ятикурсники ж мають складніше завдання. За годину позування одягнутим натурник отримує 8 гривень, оголеним – удвічі більше. – Ви кажете, що за «оголення» більше платять. «Оголення» – це як? – запитую у Володимира Сандюка. – Це коли на демонстраторові одягнене спіднє. Ми ж педагогів у першу чергу навчаємо, а оголена маха – це у художніх академіях, і то, пригадую, на дівчатах були бежеві трусики-стринги з гелевими зав'язочками, що створюють повний ефект голого тіла. – І який при цьому панує настрій у студії? – Робочий! Художник сприймає натурницю скоріше як фігуру з гіпсу, твір мистецтва, ніж як жінку. Мої колеги ще в радянські часи їздили у московський вуз на стажування. Так там звичним було на уроці живопису зробити заміс і підійти ляпнути фарбу на голе тіло натурниці: мовляв, дивись, як цей відтінок близький до кольору тіла. Натурниця – немов неживий предмет. – А належить «неживому предмету» відпочивати? – Звичайно. Тут немає ніякої дискримінації. Академічна година – 45 хвилин, потім 15 хвилин перерва, і знову в ту ж позу. – Романи між художником і натурницею трапляються? – Вкрай рідко. Буває, люди навіть одружуються. Але в основному стосунки ділові. Найважче – довго нерухомо сидіти чи лежати. Особливо, якщо в неприродній позі: тулуб – наліво, ноги – направо. Після робочого дня викручує суглоби та з'являється кріпотура. Позу змінювати не можна, і якою вона буде – вирішує викладач. Дистанція між студентами і натурником – два метри. Але головне – взаєморозуміння. Можна і поговорити або перерву зробити, коли змучаться.
Головні заповіді натурниць Щоб позувати, немає суворих критеріїв щодо росту, ваги або віку. Тут потрібні не «модельки», а нормальне людське тіло. Жінка повинна бути пропорційної статури і приємної зовнішності. А якщо вона ще й пластична – це взагалі знахідка для художника. «Я не наймолодша за віком. Але викладачі часто беруть мене на постановки. Бо я струнка і дуже гнучка, оскільки в дитинстві займалася танцями. Мене можна ставити в найнеймовірніші пози, і при цьому тіло буде виглядати природно. Для професії натурниці бажана і хороша фізична підготовка. Щоб годинами сидіти не ворухнувшись, потрібна витривалість. Це головна заповідь. Адже якщо модель буде ворушитися, початківці-художники можуть зіпсувати лінію малюнка. Також непогано б мати хоч іскру артистичності. Бо дуже часто ставлять тематичні постановки. Доводиться зображати і Кармен, і банщицю, і купальницю з глечиком... Без артистизму тут ніяк», – розповідає Ірина Гордій. Вона вже сьомий рік працює на кафедрі демонстратором пластичних поз. – Це правда, що вгодовані натурниці швидше знайдуть роботу, ніж дівчата тендітної зовнішності? Нібито об'ємне тіло багатше відтінками, його цікавіше зображати, тому повненькі завжди йдуть поза конкурсом? – Не думаю, що вгодовані натурниці мають якісь переваги. У живописі художники віддають перевагу нормальній статурі і пластичності жінок. А для малюнка краще підходить худий кістлявий мужчина. У малюнку головне – правильно зобразити анатомію людини. Ці уроки на факультеті мистецтв відбуваються на кшталт занять в медінституті. І там, і там студенти вивчають будову людського тіла. В аудиторії стоїть на шарнірах модуль людини... Тому чим кістлявіша модель, тим краще для художника. – Буває так, що художник бачить вас, а малює іншу натуру, виходячи зі свого уявлення про ідеальну жінку? – Уявлення про ідеальну жінку у більшості чоловіків одне: об’ємні сідниці і великі груди. Але моделі бувають різні. В основному студенти намагаються малювати натурницю схожу на оригінал. І все ж потрібно не механічно «сфотографувати» модель, а відтворити її пластику, форми, індивідуальність. Тому іноді художники підсвідомо вносять свої корективи. Про нелегкі години позування згадує й Тетяна Фіголь, дружина покійного художника, ім’я якого носить тепер кафедра: «Я все не мала часу довго сидіти: то діти кликали, то робота була. Але влітку, коли їхали на відпочинок до Ворохти, мусила позувати. Більше години не витримувала. Михайло дуже любив характерні обличчя. Пригадую, якось привів до майстерні 90-річного дідуся. Посадив у крісло й каже: нікуди не пущу, поки не намалюю. Дідусь був чимось схожий на Бога: сивий і з м’якою сивою бородою»... Олександра ЛІСКОНОГ. Фото автора
