…Коли 15 березня нас обпалила трагічна звістка про те, що не стало Іри, розум не хотів її приймати. Усі, з ким мені довелося згодом спілкуватися, зреагували однаково – цього не може бути, бо бути не може. Адже у всьому має бути якась логіка, все повинно мати пояснення… Але ж ні – трагедії, аварії позбавлені, як на сприйняття звичайних людей, будь-якого здорового сенсу. Особливо гостро ми відчули це після авіакатастрофи, яка торкнулася усієї світової спільноти і осиротила наших сусідів-поляків. …Кожного дня помирають і народжуються люди. Хтось мучиться роками, прикутий до ліжка невиліковною недугою. А тут – молода, здорова, переповнена позитивною енергією, високими благородними планами жінка гине в дорозі через трагічний збіг обставин…. І цієї ж миті обриваються її мрії, згасає добра усмішка, вмовкає голос… Народилася Ірина Петрівна Олексюк на Волині 2 жовтня 1967 року в родині лікарів. Гарна інтелігентна сім’я з глибоким українським корінням. Особливу роль у формуванні світобудови розумного допитливого дівчати відіграла бабуся Надія. Це вона, наділена від Бога глибоким розумом, добротою і безкінечним терпінням, розповідала маленькій онуці, як допомагала нашим хлопцям з лісу, рятувала поранених, ділилася останнім… Це вона встановила правила для себе і дотримувалась їх, не надто зважаючи, як до цього поставиться оточення. Характерна деталь: воєнне лихоліття, горить хата, а жінка рятує від вогню ялинкові прикраси. Бо ж гарні, і інших таких вже не купить… У неї в житті була мета, було завдання, якого не зреалізує ніхто інший. А в кінцевому результаті це завжди було щось добре, потрібне і корисне для людей. Ось саме цю науку безперервного добротворення засвоїла Іринка у родині, вдосконалювала і розширювала її, навчаючись в школі і у вузі, зробила головним стержнем життя. Чи думала, приїхавши з сім’єю в Івано-Франківськ, що так прикипить серцем до цього міста, так полюбить його, стільки зробить добра… Створена нею галерея сувенірів «Оле-Тур» – унікальна у всіх відношеннях. Тут все продумано до найменших деталей, а кожна деталь невід’ємно і вдало доповнює цей чарівний світ краси, мистецтва, досконалості. Адже це не магазин, не музей, це постійнодіюча академія естетичного виховання найвищого європейського зразка. Нічого подібного не було і немає ані в Україні, ні в світі. Найменше думала Ірина про комерцію, про вигоду. Але все навколо неї має бути довершено прекрасне – у цьому вона непоступна і рішуча. Відповідно й колектив собі сформувала – з вродливих, розумних, щирих соратниць, які радо долучалися до всіх її починань, розуміли, підтримували, цінували. Іра не переймалася, хто і що про неї казатиме, хоч думкою людей дорожила, дослухалася до порад. Вона вірила, що щирістю і відкритим серцем можна здолати будь-які перешкоди задля досягнення високої мети. І була певна, що людина завжди має залишатися сама собою, зреалізувати свій потенціал, при цьому не принижуючись ні перед ким і не принижуючи гідність інших. Наділена даром впливати на оточуючих, вдосконалювати і збагачувати їх світосприйняття, Ірина була прекрасним керівником і ніколи не була «начальником», який суворістю, грубістю чи наказовим тоном досягає бажаного. Її просто не можна було не послухати, страшно образити. Але не для всіх. Були й такі, що ображали, шкодили, не розуміли, зупиняли... Але навіть до них Ірина ставилася з розумінням, жаліла, старалась допомогти. Туристична агенція, заснована Іриною Петрівною на межі століть і тисячоліть, не зводилася до відкриття віз і «екскурсій» на базари до Польщі і до Чехії. Тут завжди були цікаві пізнавальні тури по визначних місцях України і Прикарпаття, які насичували їх учасників здоровим українським духом, збагачували пізнанням національних звичаїв і традицій. Символічною є дата відкриття галереї «Оле-Тур» – ніч з 31 грудня 1999 року на 1 січня 2000 року. У місті з’явився перший пагінець нової доби, виплеканий творчою уявою, талантом і працелюбством Ірини Олексюк. Люди милувалися формою і змістом галереї, її оформленням, вітринами. Адже, пройшовши чи навіть проїхавши в транспорті повз «Оле-Тур», кожен сповнюється благодатною енергією, яку здатний дарувати мистецький витвір найвищої проби, переживає відчуття благоговійного омиття чистою джерельною водою. В тому ж таки 2000 році Ірина Петрівна стала незмінною учасницею громадського об’єднання ділових жінок «Актив», очолюваного Валентиною Тарасюк. Чимало добрих і корисних справ на рахунку цих добротвориць. Вони опікуються обділеними долею дітьми, допомагають хворим, підтримують мистецькі проекти. Зокрема, музиканти камерного оркестру «Harmonia Nobile» знайшли в їх особі щирих друзів і водночас шанувальників-спонсорів. Пані Валентина не може без хвилювання розповідати про Ірину, з якою товаришували з 1998 року. Адже вони не просто подруги, а найрідніші люди. Обидві відчували чуже горе як своє. А Ірина просто не могла прожити день, аби комусь не допомогти, кимось не опікуватись. Діти з навчально-реабілітаційного центру з порушенням опорно-рухового апарату, з обласного притулку, зі школи -садка № 3 з групами цілодобового перебування дітей – усі вони вміщалися в Ірининому серці, пам’ятають доторк її рук, зігріті її теплом і щедрістю. З колективом і вихованцями ЗШС № 3 Іру пов’язували особливо теплі стосунки. Вона з власної ініціативи підтримала цей авторський педагогічний проект, збагатила його своїми ідеями, своїм баченням. Вихованці школи-садка на якийсь час стали частинкою її життя, вона приходила до них зі своїми рідними і колегами, влаштовувала свята, зреалізовувала нехитрі дитячі мрії. Долучившись до роботи педагогічного клубу «Ідея», який працює на базі цього навчального закладу, Ірина Петрівна привела до школи Лесю Лазарівну Аронець, яка доповнила і урізноманітнила життя закладу своїм педагогічним досвідом і талантом. Сьогодні пані Леся говорить про Ірину в часі теперішньому, називає подругу «сонячним камертоном», за яким завжди звірятиме своє майбутнє. …Світ дуже крихкий, його легко зруйнувати, він потребує постійної підтримки. А хто ж той велетень, котрий здатний утримати в рівновазі велетенську світобудову? Ним може бути лиш людина – вінець природи, найвищий витвір Бога. Далеко не про кожного так можна сказати… Але Ірина Олексюк, тендітна, рвійна, сонячна жінка – гарант надійності, мудрості, певності світу. І коли відходять такі люди, планета біднішає, стає ще більш уразлива і незахищена. На похороні в Ірини були тисячі людей – молодих і старих, море квітів, вінків. Не було ніякої помпезності, штучності, майже не було сліз. Люди тихо перемовлялися між собою, говорили про Іру, згадували. Так само природно і щиро прозвучали слова зі скорботної телеграми Катерини Ющенко, яка горда тим, що може, в числі небагатьох, назвати Іру своєю подругою. І навіть сонце не могло не поглянути востаннє на свою добру і гарну послідовницю, пробилося крізь товщу хмар, залило промінням глибокий колодязь старого станіславського подвір’я, на якому звучала заупокійна відправа… Ірину поховали на міському цвинтарі у затишку високої розлогої берези. Під сумовиті звуки скрипки великі груди землі поглинули труну, а ми однаково бачили оптимістичну, усміхнену живу Іру у неймовірно красивій вишиванці. На не завжди слухняному скутері вона поспішає туди, де вкрай необхідна, де мусить зробити добро. …Завтра, 23 квітня, минає 40 днів, як ми втратили Ірину, як сонце засвічує день без неї. Перші дні після трагедії я з острахом очікувала ранків, не була впевнена, що настане світанок. Бо з дитинства пам’ятаю слова своєї бабці про те, що життя на землі існує завдяки сонцю, яке своєю животворною енергією живить дерева, квіти, нас. А честь засвічувати сонце Бог надає найкращим людям за зроблені ними добрі справи. Тож Іра прийшла в цей світ з місією бути хранителькою сонячного світла і тепла. Але ж вона зробила так багато добра, що ще довго живитиме і збагачуватиме ним світ. Я була вражена глибоким і несподіваним ракурсом думки, почутої з уст найближчих людей Ірини. Наше життя на землі – це лиш випробувальний термін перед служінням Вічності. І у кожного це випробовування відбувається по-різному. Іра ж, при її талантах і неординарності, справилась зі своїм завданням швидко, надто швидко… І чи може ця теза служити обґрунтуванням твердження, що Бог забирає до себе кращих… У всі поїздки Іра брала з собою іграшкового їжачка, який і на світлині поруч. Вони нерозлучні і досі. Берізка надійно береже їх вічний сон. А у вдячній пам’яті людей назавжди залишиться чиста і світла добротвориця із християнським іменем Ірина. Ганна Дорошенко
