Чому ми взяли Захід України? Тому що на прикладі Заходу України легко дати визначення поняттю "російськомовне населення". В цьому випадку – це емігранти та їх нащадки, а також русифіковане місцеве населення. Історія вживання російської мови і появи російськомовних на Заході Україні починається з 1939 року, а точніше безперервно з середини 1944 року. А від 1944 року минуло не так багато часу, і всі пам'ятають, звідки, коли і навіщо прибули на Захід України, хто, з якого часу і чому почав користуватися російською мовою. У нас російськомовний – це не просто етнічний росіянин чи українець, який вивчив російську мову (тоді б не було про що писати), у нас це ціле багатокомпонентне рукотворне явище, культивоване багато років.
Хто такі російськомовні? "Російськомовні" (стосовно Західної України 1939-1991 рр.) – новий тип людини, складова частина єдиного радянського народу. За своїм складом це суміш: 1. Головної частини (ядра російськомовних) – етнічних росіян. 2. Людей, які формально належать до "різних національностей", але фактично повністю русифікувалися. 3. Місцевих аборигенів-українців (існували у всі часи і при австрійцях, і при поляках, і при росіянах), які бажають "примазатися" до панівної нації і готові заради цього зректися хоч рідної матері. Об'єднує всіх їх панівна в СРСР і Росії шовіністична ідеологія і прагнення належати до панівної нації – росіян. Російська мова – це другорядне, це зовнішня атрибутика, досконало володіти російською для них зовсім не обов'язково, але престижно. За рахунок чого утворилися друга і третя групи? Все дуже просто, 60-70 років русифікації – і через три покоління маємо результат. На Заході України у 1944 було два шляхи: або переселенці інтегруються та адаптуються до місцевих умов, у тому числі вивчають мову і т.д., або їм створюють особливі умови, і вони живуть автономно. Звичайно, вибрали друге. Саме під російськомовних переселенців відкривалися російськомовні школи, дитячі садки і газети, працювали російською мовою вищі навчальні заклади і т.д. Адже це ж не прості емігранти – це господарі країни приїхали, і не їм, привілейованим, до когось пристосовуватися, адже саме вони тут авангард, оплот нової влади. Все робилося саме заради них, щоб їм було зручно і комфортно. І справді, не будуть же вони в Україні вчити українську мову, в Грузії грузинську, а в Узбекистані узбецьку, і так зрозуміло, що республіки виконують декоративну роль, а країна одна – Росія, закодована під назвою Радянський Союз. Чому вживають термін російськомовне населення, а не просто росіяни? Користуватися терміном росіянин в Україні не вигідно, бо етнічних росіян набагато менше, ніж російськомовних різних національностей. У статті "Кому потрібен міф про багатонаціональність населення України" (http://ostro.org/regions/51120/articles/article-51823/), посилаючись на опубліковані дані Держкомстату України за переписом населення України 2001 року, автор цих рядків уже вказував, що росіян в Україні 8,3 млн. осіб., а назвали рідною російську мову близько 13,5 млн. осіб. За рахунок кого така різниця у 5 мільйонів? Звідки в українців взялася така величезна невідповідність між національністю і рідною мовою? Відповідь проста. Насамперед за рахунок зрусифікованих етнічних українців. Тому і користуються терміном російськомовні, що позначає більш широке коло людей, ніж етнічні росіяни. А російськомовні українці – це проміжний етап на шляху до того, щоб їх нащадки стали етнічними росіянами. Незрозуміло і нез'ясовно, як можна так вивчити іншу, чужу мову, щоб при цьому забути свою, рідну? Вдумайтеся, так "міцно вивчити" чужу мову, що надалі... відмовитися від рідної мови! Так «міцно вивчити» чужу мову, що надалі… перестати спілкуватися рідною мовою в сім’ї і в побуті! Хіба можна повірити в природність такого процесу та ще в масовій кількості. І причому цікаво, всі "добровільно" відмовляються від рідної мови на користь іншої, чітко визначеної мови. Термін «російськомовне населення» нерозривно пов'язаний з терміном «русифікація». Західна Україна цікава тим, що залежно від того, чий був правлячий режим – Австро-Угорщини, Польщі чи Росії, вона проходила і через германізацію, і через полонізацію, і через русифікацію. Треба зазначити, що незважаючи на те, що Радянським Союзом тривалий час правив грузин Сталін, політики "грузинізаціі" ми не відчули, бо він хоч був і грузин, але діяв в інтересах Росії і насаджував "на околицях" ту ж російську мову, що і російські царедворці. Русифікація: це добре чи погано? Русифікація в Росії, також як українізація в Україні, полонізація в Польщі або германізація в Німеччині – це нормальний, природний процес асиміляції, але германізація, полонізація чи русифікація в Україні – це злочин. У нас в Україні рух завжди йшов в одному напрямку – германізації, полонізації, русифікації, таким чином українська нація виступала донором інших націй. Русифікація – це заміна в етнічних українців рідної української мови російською, витіснення української мови з ужитку, і що найважливіше, все це відбувається на споконвічній українській території. Для людей, необізнаних у деталі, спочатку незрозуміло, як може меншість змусити більшість змінити мову, причому меншість – приїжджі, а більшість – корінні. Але є один маленький нюанс, меншість – панівна метрополія, а більшість – підневільна колонія, і стає все зрозуміло. А за таких умов денаціоналізація місцевого населення – це питання часу, це "природний" процес, це "нічого страшного", це "не суттєво", це навіть "дуже добре", це «долучення до великої культури і світової мови». Потім десь через 50-60 років русифікатори будуть говорити, що це не результат їх насильницьких дій, а так історично склалося. Що треба робити в умовах України, щоб стати російськомовним? Нічого. Навпаки, треба багато робити, щоб залишитися україномовним, щоб твоя українська не стала "суржиком". Цікаві факти Держкомстату України. Перепис населення України, 2001 рік. Порівняймо:
Донецька область. Згідно з переписом населення України 2001 року, 74,9% населення області визначили російську мову як рідну. Порівняно з переписом населення 1989 року цей показник збільшився на 7,2%. Луганська область. Згідно з переписом населення України 2001 року, 68,8% населення області визначили російську мову як рідну. Порівняно з минулим переписом населення цей показник зріс на 4,9%. Ось такі от справи на тлі "бурхливої насильницької українізації" ... (http://www.firtka.if.ua/?action=blogs&id=210). А чим, власне, українці відрізняються від інших націй, якщо втрата мови – це "нічого страшного" і навіть "дуже добре"? Кольором шкіри? Ні. Релігією? Ні. Може, територією проживання зі специфічним кліматом, водою, їжею? Ні. А відповідь проста: українці від інших націй відрізняються мовою і культурою. Знищ мову – і від України залишиться порожній звук, залишиться тільки вивіска "Україна".
Невідповідність між національністю і мовою Звідки в українців взялося таке масове: невідповідність між національністю і рідною мовою? Перш ніж відповісти на це питання, з'ясуємо, звідки в українців взялася графа «національність»? Почнемо з того, що спочатку не було документів, що засвідчують особу, відповідно не було і графи "національність" у паспорті. Не було і держави України, а були Росія, Польща, Австро-Угорщина. І навіть у цих умовах українцям доводилося самоідентифікуватися. Зрозуміло, що українцями себе називали україномовні, українокультурні люди. Адже бути українцем в той час було, скажімо так, не дуже престижно, тим більше не було сенсу зараховувати себе до українців представникам інших національностей. Тому говорити про те, що в умовах царської Росії чи Радянського Союзу якийсь росіянин, продовжуючи вважати своєю рідною мовою російську, записав себе за національністю "українцем" і звідси пішли мільйони російськомовних українців, просто безглуздо. Питання і для конкретної людини, і для родини, і для спільності людей стояло, як в умовах відсутності своєї державності вберегти свою національну українську ідентичність (мову, культуру, історичну пам'ять і т.д.), а не в тому, щоб когось українізувати, комусь щось насаджувати. Тут би самим вижити і залишитися українцями. Багато людей не витримували і русифікувалися, а потім, виїжджаючи за межі України, вже в якості російськомовного населення брали участь в русифікації інших народів. Зараз деякі "філософи" розмірковують, що між етнічними українцями та етнічними росіянами немає різниці, що всі ми – народ України. Можна погодитися, що між російськомовними українцями і російськомовними росіянами дійсно різниця не велика. Російськомовні українці вже не українці, але ще й не росіяни – перехідна форма на шляху до набуття національності "росіянин". Але заковика в тому, що процес русифікації не легкий і тривалий: спочатку забирають мову і культуру, потім національність та історичну пам'ять. А раз процес тривалий і багатоступінчастий, то і зворотний. Багато чого залежить від того, на якому етапі денаціоналізації перебувають людина, його сім'я і середовище проживання взагалі. Останнім часом, виходячи з концепції "громадянського суспільства", нас пробують переконати, що варто тільки приїхати в Україну, отримати паспорт, почати дихати місцевим повітрям та вживати місцеву воду і їжу – і ти вже українець, точно так само, ти приїхав в Казахстан – і ти вже казах, приїхав до Єгипту – і ти вже араб, приїхав до Китаю – і ти вже китаєць і т.д. Але забувають додати, що ця концепція пропонує процес інтеграції, натуралізації, а також асиміляцію саме на користь корінної, титульної нації держави, а не навпаки. Декілька цікавих цифр. У 1989 році в Україні, згідно з переписом населення, налічувалося 11,35 млн. етнічних росіян, а у 2001 році стало 8,33 млн. Тобто на 3 млн. етнічних росіян стало менше або на 26,6%. У Донецькій області етнічних росіян стало на 472 тис. менше, а в Луганській на 287 тис. менше. Причому особливого зростання еміграції етнічних росіян в Росію не зафіксовано. Куди поділися етнічні росіяни? Також цікаво, що навіть на Донбасі попри те, що абсолютна кількість етнічних українців майже не змінилася, зріс відносний показник питомої ваги етнічних українців. Так, відсоток українців в Донецькій області зріс за період між 1989 роком і 2001 роком з 50,7% до 56,9%, а в Луганській області – з 51,9% до 58,0%. Отож, можна з впевненістю стверджувати, що кількість етнічних росіян була дуже завищена, що ті 3 млн. – це люди різних національностей, які раніше записали себе етнічними росіянами, це недорусифіковані етнічні українці і представники національних меншин. Розпався Радянський Союз і пропав інтерес писати себе росіянами... Вони знову вказали свою справжню національність. А скільки сотень тисяч, а може і мільйонів людей пройшли весь процес русифікації, пройшли безповоротно, і вже назавжди втрачені для націй своїх предків?.. Русифікаторів цей процес привів у розпач і гнів. Ну що з цими українцями робити? Не користуються українською, а називають її рідною, або інший варіант – не користуються українською, не називають її рідною, але вперто продовжують називати себе етнічними українцями… А що робиться в Росії з етнічними українцями? В нинішній Росії етнічні українці не бачать для себе жодної перспективи для збереження національно-мовно-культурної самобутності, вони швидко асимілюються, вливаючись у російську етнічну націю. Про це свідчать переписи населення: у 1989 році в Росії налічувалося 4,36 млн. етнічних українців, а у 2002 році стало 2,94 млн. Тобто на 1,42 млн. етнічних українців стало менше, або на 32,6%. Про російський та український націоналізм Розрізняють націоналізм пригноблених і націоналізм гнобителів, націоналізм корінного населення і націоналізм емігрантів, націоналізм меншості і націоналізм більшості. Але завжди визначальне значення має статус народу (етносу) на даній території; виходячи з цього, одні й ті ж дії можуть трактуватися по-різному. Не раз чув від людей, які виїхали на постійне проживання до інших країн, як важко жити десятки років і відчувати себе іноземцем! Дивно, але багато наших західноукраїнських російськомовних, які тривалий час проживають на Західній Україні, свідомість і світогляд яких формувалися ще за СРСР, вважають, що живуть у себе вдома, а ведуть себе як іноземці "в тилу ворога", або як люди, що живуть тут тимчасово. Правда, раніше вони відчували себе як іноземці – пануючі, як "господарі великої і неосяжної країни", а тепер, після розпаду СРСР та відповідних змін вони духовно опинилися в чужій країні, за кордоном. Нині їм все заважає, їх багато що не влаштовує, вони протестують проти порядків країни, куди вони відносно недавно прибули. Вони самі дискримінують себе внаслідок самоізоляції і шовіністичних поглядів на державу, на народ, серед якого вони живуть. Їх міркування постійно зводяться до одного: "Ми – російськомовні, і вони, місцеві українці – націоналісти". Особливо гостро це відчувається в нас на Заході Україні, в україномовному і українокультурному середовищі. Треба визнати, що справді, у нас живе багато людей, які живуть страждаючи, і своїм життям мучать інших, але цю муку вони вважають подвигом... Таких тепер меншість, але саме по них вимальовують образ так званих "визволителів", "совітів" історики та письменники. «Нічого страшного, що я не знаю української мови, та вона мені, по суті, і не потрібна, – цілком достатньо російської, кому потрібно той зрозуміє». «Зізнаюся чесно, у мене є слабкість, я дуже люблю хохлів і їхні пісні, і коли вип'ю горілки з друзями, співаю "Розпрягайте, хлопці, коней" та "Підманула, підвела", але ненавиджу українських націоналістів і терпіти не можу їх "мову". «Українська мова – це вигадана мова, суміш польської та російської. Так, і той їх "суржик", як бачите, не витримує з російською ніякої конкуренції". Такі та схожі фрази можна не один раз почути в моменти одкровення окремих "героїв-визволителів ". Не подумайте, що я проти російської мови або тих, хто розмовляє по-російськи. У нас в Івано-Франківську на 220 тис. населення таких, які в побуті або в родині розмовляють по-російськи, близько 10 тисяч осіб. Так склалося, що у мене серед них є багато хороших знайомих і ніхто проти них, повірте, нічого не має. До речі, вони вивчили українську мову, і так адаптувалися, що живуть в Івано-Франківську, як "галушки в сметані"... І власність мають, дай бог кожному, і пости на держслужбі займають високі. Секрет в тому, що у них не було шовіністичної отрути, націоналістичних (шовіністичних) переконань, тобто ідеологічної бази для своїх поглядів і дій (бездіяльності), просто вони пливли за течією, були як усі. Ситуація змінилася. Україна стала самостійною державою, а росіяни національною меншиною, і вони змінилися, відкинули стереотипи, відкоригували погляди, і у них все нормально. Але мене дивує інше. Україномовних українців, особливо тих, хто родом із Західної України, часто звинувачують в українському націоналізмі, в прагненні до замкнутості, а також в екстремізмі, ненависті і нетерпимості до інших національностей, мов і т.д., і т.п., одним словом, називають бандерівцями. Але, чомусь, як не дивно, ці "націоналісти", як тільки потрапляють в іншу країну – в Росію, США, Канаду, Польщу, Італію, Іспанію, Грецію, їх націоналізм кудись пропадає. Вони замість того, щоб, за логікою речей, починати "качати права" (адже націоналісти як-не-як), моментально намагаються інтегруватися в суспільство країн проживання: вивчити мову, традиції, історію і т.д. На питання, а якою мовою ви там у себе в Іркутську, Норильську або Воронежі розмовляєте? – відповідь трафаретна: «Звичайно, російською, адже це Росія». А в сім'ї, а в побуті? – «У сім'ї по-російськи, щоб дітей не дражнили і не принижували, а в побуті, якщо трапиться, що зустрічаємося з земляками, то переходимо на українську». А як рідна культура, мова, затятими прихильниками яких ви були в Україні? – «А ми довго думали перед тим, як залишати Батьківщину, і нічого не поробиш, доведеться чимось пожертвувати, така доля у емігранта, треба пристосовуватися»... І тільки найстійкіші в сім'ї між собою і з дітьми розмовляють по-українськи, але виходять на вулицю і все змінюється – тільки по-російськи. А державні школи з українською мовою навчання, україномовні газети, журнали, радіо, телебачення у вас там є? – «Які школи, про що ви говорите, ви що, глузуєте?» А у нас, в Україні, становище протилежне. Тисячі людей живуть з відчуттям переваги і зверхності, ненавидячи і зневажаючи корінне населення, серед якого живуть, його мову і культуру. Багато хто з них демонстративно ігнорують мову і культуру і публічно протиставляють себе місцевому населенню, кидаючи виклик усім. "Ми ненавидимо українських націоналістів, які колись стріляли нам у спину, коли ми їх звільняли, встановлювали владу і порядок, а тепер вони розбурхують населення, лякаючи Росією і росіянами. Не можна допустити якісь зворотні процеси дерусифікації. Не дай бог, щоб праця багатьох поколінь наших людей по збиранню земель та поширенню російської мови пропали дарма. Саме українські націоналісти, що піднімають надумані теми української мови, культури та історії, хочуть нас розсварити і штучно розділити на росіян, українців і білорусів. Ми ж повинні жити всі разом: і чорні, і білі, і худі й товсті. Мета у нас одна – поліпшення добробуту народу, бо всі люди хочуть красиво одягнутися і добре пожерти, і це в житті головне. А націоналісти люблять розмірковувати про високі матерії і своїми байками про русифікацію, репресії і голодомор відводять не в ту сторону помисли народу, заважають нам нормально, по-людськи жити і виховувати дітей та онуків, які будуть також, як і ми, а може ще більше любити Україну. Так, треба ще подумати і порахувати, хто більше українці, вони – україномовні націоналісти, чи ми – прості російськомовні жителі країни (російські націоналісти)", – можна почути від прихильників «єдиної і неділимої імперії». Це типові, в цьому випадку російські націоналісти, вони були авангардом, вони виконували важливі завдання: «збирання» земель русскіх, умиротворення непокірних, прилучення "місцевого елемента" до великої російської культури. І з тих пір всі навколо – вороги, націоналісти, бандерівці* і зрадники, тільки вони хороші... Можна було б їх пошкодувати, але, на жаль, вони то якраз були і є жорстокі і нещадні. Важко собі уявити, але парадокс: в "бандерівському" Івано-Франківську, де "російських гноблять і публічно забороняють розмовляти по-російськи", і понині є безліч людей, які живуть тут вже хто 40, а хто і 60 років, займали раніше керівні партійні, державні, господарські посади (бо їх сюди направляли керувати і контролювати), а по-українськи не розмовляють і не розмовляли ніколи! Уявляєте собі – ніколи! До речі, саме ця категорія людей у нас вимагає двомовності. Вони принципово не вчать, або володіючи, принципово не вживають українську мову. І вважають, що, як і колись в Радянському Союзі, вони в Україні мають право і будуть одномовними, а українці будуть змушені володіти російською і українською. (Чому акцентую на мові? Бо, що б там не говорили, мова з багатьох питань – це індикатор, "лакмусовий папірець"). Чим, крім шаленого націоналізму, таке невігластво і нахабство можна аргументувати, як пояснити? І тепер в умовах окремої української держави їх терплять, їх хвалять, щоб вони, не дай бог, не поскаржилися на "утиски, на дискримінацію". А вони в свою чергу запитують писклявим голоском: "А ми не розуміємо, за що нас так не люблять?" Російськомовний варіант дивись за адресою: http://ostro.org/regions/51120/articles/article-57686/
Сергій Стефанко, депутат міськради, ВО «Свобода»
* Бандерівець – людина з високим почуттям національної гідності.
