Полонинський хід відважних гуцулів із маржиною на високогірні пасовиська споконвіків супроводжувався народним обрядовим дійством. Символічним є святкування цього фестивалю саме у червні. Перший місяць літа приносить першу полонинську продукцію. І ось уже 25 рік районна влада та місцеві громади вшановують людей легендарної гірської професії – ватагів, бовгарів та вівчарів. Цього року не в одного організатора свята завмирало серце, коли він дивився у небо. У навколишніх селах і міста ллються дощі і грози, а тут, на полонині – яскраве сонечко. Хоча й погода потріпала нерви організаторам та учасникам фестивалю, на поляну зібралось понад тисячу гостей, які на кілька годин мали можливість відчути весь тягар і красу полонинського життя. Дощ, спека, під ногами моква… Адже літувальники – це люди, які не бояться погоди, бо вони живуть у гармонії з природою. Начальник обласного управління культури Володимир Федорак зазначає, що мета такого обласного свята – підтримка традицій наших гуцульських майстрів. Вівчарство було і є чи не найголовнішим напрямком народного господарства. Гуцул без маржини – то не гуцул. Особливістю цьогорічного свята стало велика кількість молодих учасників – аматорів народного мистецтва. Загалом взяли участь у святі «Полонинське літо-2010» понад 40 господарів району, які вже місяць літують на полонинах. Випасають маржину – овець, корів, молодняк великої рогатої худоби, коней – та протягом літа виробляють найсмачнішу і найпоживнішу у світі сільськогосподарську продукцію. І саме у цей день святкового дійства господарі полонин звезли з верхів продукцію, яку вже встигли виробити за перші тижні перебування у горах. Бринза, сир, вурда, масло – на найвибагливіші смаки. На виставці-ярмарку був представлений широкий асортимент молочної та м’ясної продукції, виготовленої за старовинними гуцульськими рецептами та технологіями. Голова Верховинської районної ради Ярослав Кікінчук говорить, що зараз в районі є понад вісім гектарів високогірних пасовиськ – полонин, які можуть використовуватись для випасання овець та худоби. На превеликий жаль, поголів’я овець протягом 30 років скоротилось до мінімуму – із 33 тисяч у 90-х роках до трьох тисяч сьогодні. Проблема в тому, що займатись вівчарством стало невигідно. Сучасне вівчарство не так для ринку, як для виживання. Уміють гуцули й важко працювати, але й уміють і побавитись файно. Веселі та запальні танці під дзвінкоголосу денцівку, хороводи навколо височезної ватри, гучний свист чоловіків, вівкання жінок, іржання коней, дзенькіт дзвоників на шиях худоби… Закутана димом та ароматом смаженого м’яса галявина, яка стилізовано нагадувала справжню полонину, здригалась під швидкими танцями. А коли згас вогонь, гуцульський гімн – пронизливий звук трембіти знову покликав вівчарів у свою полонинську стихію – назустріч негоді й вітрам. Мар’яна Риндич Фото Юрія Рильчука та Олександри Лісконог
