«Івано-Франківська міська рада відзначає, що 65 років тому сталінський режим організував та провів насильницьку депортацію українців з етнічних українських земель, в результаті якої етнічні українські землі Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя опинились у складі Польщі. Внаслідок депортації з цих земель було виселено майже 500 тис. українців. Тисячі українців було вбито, а окремі українські села повністю спалено», — мовиться в преамбулі рішення. Міськрада для спорудження каплиці дала дозвіл релігійній громаді «Святих апостолів Кирила та Методія» Української Греко-Католицької Церкви м. Івано-Франківська на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,03 га. В рішенні також зазначається: «звернутися до громадськості з проханням взяти активну участь у зборі добровільних пожертв на спорудження Богослужбової каплиці» та «передбачити в міському бюджеті на 2011 рік 50 тисяч гривень для спорудження Богослужбової каплиці по головному розпоряднику бюджетних коштів – управлінню капітального будівництва».
Богдан Чупірчук , депутат міської ради, голова фракції УНП: – Це одна з найбільших трагедій в житті українців. Депортація українців з своїх предковічних земель – Надсяння, Лемківщини Холмщини та Підляшшя – стала результатом змови сталінського режиму та польської влади. За рік до закінчення Другої світової війни, 9 вересня 1944 р., в Любліні була укладена угода між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та Радою Народних Комісарів УРСР. Ця угода передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу. У цьому питанні збіглися інтереси тимчасового уряду Польщі, який був зацікавлений в депортації українців, бо хотів перетворити Польщу в мононаціональну країну, та інтереси сталінського уряду, який шляхом депортації хотів ліквідувати один з найбільших осередків українського визвольного руху. Ініціатива, яку проявила лемківська громада Івано-Франківська – збудувати в сквері біля Народного дому «Княгинин» невелику церкву (Богослужбову каплицю) – це найкращий спосіб вшанувати тих, хто став жертвами депортації, і вона гідна похвали та вартує усякої підтримки. Прикро, що депутатський корпус два рази на сесії міської ради успішно «провалював» це питання, і тільки з третього разу вдалось прийняти позитивне рішення. Аргументи «проти» окремих депутатів, які звучали в сесійному залі, зводились до того, що, мовляв, не треба під будівництво відводити 25 -30 соток землі, треба уточнити площу, яка відводиться під будову, чому церква має бути в стилі лемківської архітектури, а не в іншому, не можна будувати церкву, бо треба буде вирубати багато дерев, і так інше. Ця тривала дискусія зайвий раз показала, як ми, українці, інколи вміємо дріб’язкове поставити перед головним і забути про те, що нас об’єднує. А об’єднувати нас в цьому питанні мала пам’ять про ту трагедію, яка сталася 65 років тому, і спільні дії, спрямовані на те, щоб пам’ять про це не втратити. На жаль, спам’яталися тільки з третього разу.
Степан Криницький, голова Івано-Франківської обласної організації «Лемківщина»: — Двадцяте століття для українського народу було важким і трагічним. Голодомор, багаторічна війна і післявоєнна розруха окупились мільйонами жертв. Потім колективізація, політичні репресії та переслідування, арешти та виселення в Сибір. Усе пережив наш багатостраждальний народ. Загоїлись рани, народились нові покоління. Молода Українська держава у 1992 році прийняла «Закон про реабілітацію жертв політичних репресій». На основі цього закону люди, які були осуджені, виселені, отримали право на повернення, отримання хоч якоїсь моральної і матеріальної компенсації. Але є величезна група українців, які у 1945-51 роках були депортовані із споконвічних етнічних земель за Сяном тільки за національною і релігійною ознакою. На цей народ Закон про реабілітацію жертв політичних репресій не розповсюджується, а питання морального і матеріального відшкодування ніким не розглядається. «... На всіх язиках усе мовчить, бо благоденствує!». Щоб залишити історичний слід про депортацію і етнічні українські землі, що відійшли до Польщі, громадські організації Надсяння, Лемківщина, Холмщина звернулись до урядових установ з проханням встановити пам’ятні знаки в місцях компактного проживання переселенців. 12 серпня 1994 року Івано-Франківська обласна рада видала розпорядження «Про вшанування пам’яті жертв депортації українців з Польщі». Серед заходів до 50-річчя цієї трагедії було запропоновано: п. «8.Встановити у Меморіальному сквері пам’ятний знак про трагедію переселення». У цей же час почались заходи з встановлення пам’ятників чорнобильцям, афганцям і виникли проблеми з місцем. У 2005 році обласна адміністрація поновила цю постанову і за погодженням архітектури і земельно-впорядного відділу виділила місце для пам’ятника у сквері в Княгинині. Там встановлено хрест, освячено наріжний камінь. Заслужений скульптор України В.Ропецький розробив проект монумента, який затвердила художня рада міста. Економічна та політична криза в державі не дала можливості реалізувати цей проект. Громада переселенців не зібрала ніяких коштів – ефемерний знак не викликав у людей бажання розставатись з гривнями. Коли виникла ідея побудувати на цьому місці каплицю, ситуація відразу змінилась. Почали надходити пожертви, нас підтримала єпархія і місцева влада. Архітектори та будівничі безплатно готують документацію, креслення і інші необхідні проекти. Але ми б не були українцями, якби так легко вирішили якусь справу. Почались розмови про поділ громад, зменшення територіальних парафій, невдале місце та конфесійну орієнтацію. На диво, вносили свою лепту непорозумінь депортовані з Надсяння. Стояли за цим і корисливі, бізнесові інтереси. На одній із сесій міської ради депутати провалили питання відведення земельної ділянки, зіславшись на те, що треба зрізати декілька дерев, а це завдає шкоди нашій екології і місту. Це справді господарський, патріотичний підхід до справи. Але напрошується бажання порівняти цей патріотичний підхід з діями Комітету національного визволення Польщі, коли 9 вересня 1944 року сфабрикували угоду про евакуацію українців. Чи співмірні ці втрати? Група польських патріотів одним розчерком пера навіки «приєднала» до Польщі понад 80 тисяч квадратних кілометрів етнічних українських земель, лісів, сотні сіл і містечок з церквами і цвинтарями, де поховані наші пращури. Із півтора мільйона українців, які проживали за Сяном до 1939 року, у Польщі залишилось сьогодні майже п’ятдесят тисяч, яких не хочуть визнавати навіть меншиною. Бескиди, Срібна земля дала українському народу композиторів Вербицького та Бортнянського, поета Ігоря Антонича, письменників Д. Бедзика і В.Хиляка, маляра світової слави Никифора Дровняка, єпископів Пелеша, Коциловського, Сембратовича, Павла Василика, великомученика Івана Зятика, співаків І.Кепуру, Менцинського і багато інших славних людей минулого і сьогодення. У нас, депортованих, немає іншого способу і можливості зберегти пам’ять про своїх предків, про свій край, як відновлювати цвинтарі, ставити хрести на місці церков. І ми вдячні людям, які зрозуміли нас, перейнялися нашою проблемою. Це голова міста Віктор Анушкевичус, депутат міської ради Богдан Чупірчук, архітектори міста та представники різних партій і владних структур, які на черговій сесії майже одноголосно проголосували за відведення земельної ділянки під будівництво греко-католицької каплиці. Це буде живий, діючий християнський пам’ятник усім депортованим з Польщі українцям, символ стійкості і терпеливості народу. Символ віри і надії у справедливість і непоборність українського національного духу. Тепер слово за нами, жертвами депортації, і усіма християнами. Кожна молитва, кожна фізична чи матеріальна підтримка буде наближати той час, коли над будівлею постане Святий Хрест, коли Благовіст проголосить про відкриття чергового Божого храму.
