Він любив осінь – з диво-візерунками павутинки бабиного літа, з сумовитим розмаїттям золотавих відтінків листя. Найкращими, найнаближенішими до сонячної барви листки стають наприкінці свого життя, перед тим, як злетіти з гілки і впасти на землю. Великий життєлюб Ярослав Дорошенко любив життя більше, аніж воно його... Він жив задля людей, для них плекав поезію, їм дарував любов і дружбу – щедро, щиро, беззастережно... Великий, добрий, сумовито усміхнений Ярослав добре розумівся на людях, знав, хто є хто в Україні і в рідному місті, але володів рідкісним, як на наш час, талантом прощення. Іноді вибачав навіть тим, хто аж ніяк на це не заслуговував. Але поет вважав інакше, і це його право – право поета, митця, патріота, ЛЮДИНИ. Адже він дивиться на все з високості, з високості свого таланту, своєї мудрості, своєї незахищеної безкорисності. Одна із збірок поезій зрілої пори, практично підсумкова, так промовисто називається "Дерев собори золоті”. Ярослав Дорошенко зводив свій собор все життя. А починалось все так дивовижно і незвичайно. В день, коли осіннє буйство досягає свого піку – 16 жовтня року 1931 в галицькому селі Тязів вишивальниця Магда (з дому Причаків) зі своїм чоловіком-скрипалем Юрком Дорошенком поїхали возом на поле, збирати в мішки картоплю. Та сталося так, що додому поверталися вже утрьох – з синочком-первінцем, якого нарекли княжим іменем Ярослав. Виростав Славко допитливим, непосидющим, мрійливим, закоханим в природу і книжки хлопчиком. Багато часу проводив у діда Пилипа, сільського дяка, який мав розкішну, як на той час, бібліотеку, любив довгі розмови з вуйком Миколою, котрий був учителем. Звідти починався, виростав, вибруньковувався Дорошенко – поет, звідти виростав український патріот, борець, котрий юнаком-школярем, прибравши собі козацьке псевдо Гамалія, створив і очолив молодіжну націоналістичну організацію. Влітку 1950 року був заарештований і засуджений на 25 років із позбавленням громадянських прав на 5 років та конфіскацією усього майна. В ході слідства йому інкриміновано, що з 1947 року він писав і поширював антирадянські вірші, з 1948 року входив до діючої в Тязеві ОУН. Покарання відбував на Воркуті, працював на широко відомій шахті №29, де 1 серпня 1953 року вибухнув огонь повстання. Тільки чудом вцілів у тій бойні, бо ж ще й входив до організованого політв’язнями підпілля. Фрагменти спогадів про ті вікопомні події залишив нам у записках "Тіні полярного сяйва”. Саме в записках, як в спалахах пам’яті, скупо фіксуючи згадку про пережите. З повним на те правом поет стверджував: Я – ПРЕДКОВІЧНИЙ Не сумнівайтесь, бо це достеменно Знаю: живу тут не просто тепер. Тисячоліття – крізь мене до мене – Пісня ішла, тік Дніпро і Дністер.
Міряли даль журавлі і лелеки, Повінь ревла в чорних вирвах ріки. Смерч корчував явори і смереки, – Шлях я верстав – за віками віки.
Гірко було, до відчаю нестерпно, – Орди, навали і розбрат, і гніт... Та гомоніла і воленька степом, Гнів рвав кайдани, недолі граніт.
Я – предковічний. Тому – непідвладний Силам стихійним, ворожій злобі. Не розтоптав мене хижий нападник, Дух утверждався в суворій судьбі.
Знаю, було – спотикавсь об каміння, Зморений сходженням на крутосхил. Та піднімавсь, наче пагін з коріння, Повний живучості, творення, сил.
В серці світились розвеснені звуки, Поки зродилися бурі з сльози... Поки трембіти – не болі й розпуки – Співом розлунили волю з грози.
Тут мені й далі у вирі зеленім, В клекоті сосен долати плаї... В полум’ї ранків, в росі на калині, – Вічно зорітимуть очі мої.
Як настало хрущовське "потепління”, що дійшло й до Заполяр’я, Дорошенко був привезений у Станіслав на додаткове розслідування справи. Звільнений з-під варти 30 вересня 1955 року за недостатністю доказів для засудження. В 1992 році – реабілітований. 1968 року закінчив історико-філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. Шість років працював у редакціях обласних газет, був прийнятий до Спілки журналістів України, брав участь у роботі обласного літоб’єднання, виступав із власними поетичними творами, рецензіями на художні книжки. Працював старшим редактором методкабінету облуправління кінофікації. Протягом 1988-90 рр. – кореспондент-організатор бюро пропаганди художньої літератури СПУ в нашій області. Автор збірок поезій "Зоряниця” (1972), "Живучість” (1979), "Жага” (1984), "Весла часу” (1994), "Сонце у сльозині” (1995), "Дерев собори золоті” (2001), для дітей "Веселятка” (2001), добірок поезій у журналах, збірниках, періодиці. Писав статті, рецензії, передмови до книжок художньої літератури, збірників та альманахів. Низка віршів стали піснями. З червня 1990 року до 2003 року очолював Івано-Франківську обласну організацію Національної спілки письменників України. За час його гетьманування Спілка зросла більш ніж удвічі. Він невтомно дбав про своїх побратимів по перу – "вибивав квартири”, сприяв у виданні книжок, писав передмови, рецензії, редагував рукописи. Встигав усюди, дбав про всіх. І все це здавалося таким буденним, начебто малозначущим... А скільки письменників починалося з його доброго і щирого батьківського благословення! Вони і самі про це, мабуть, уже не згадують. А було ж це зовсім недавно... І "Перевал” починав Дорошенко, і відроджував його також він, у ньому ж працював після того, як передав головування у Спілці молодшому колезі. У "Перевалі” провів свій останній день на цьому світі. Ярослав Юрійович – багаторічний член ради НСПУ, член правління обласного об’єднання Всеукраїнського товариства імені Т. Шевченка "Просвіта”, член редколегій "Перевалу” і "Дзвіночка”. Інтелігентний, скромний, Славко ніколи не дбав про себе, не нагадував про нагороди собі, про якісь відзнаки. Коли йдеться про офіціоз, то варто згадати, що в Спілку журналістів Дорошенко був прийнятий в 1969 році, а членом Національної спілки письменників України став з 1982 року. Нагороджений Почесною відзнакою Національної спілки письменників України, просвітянською медаллю "Будівничий України”. Лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука, Всеукраїнської Аркадійської літературної премії та літературної премії імені Марійки Підгірянки. Поріг вічності переступив 20 березня 2007 року. Місто пам’ятає свого поета Михайло Верес, заступник міського голови м. Івано-Франківська Цей чоловік викликав до себе приязнь з першого погляду, з першого слова. У спілкуванні був стриманий, але винятково толерантний та інтелігентний. І хоч на той час був широко знаним письменником, очолював обласну організацію Національної спілки письменників України, був начисто позбавлений будь-якої зарозумілості чи зверхності… Здавалось, що все його єство випромінювало любов – до людей, до природи, до білого світу. Поет радо йшов на зустрічі з читачами, розумів цінність живого спілкування. Якось я, працюючи директором СШ №11 і викладаючи українську літературу, запросив пана Ярослава на урок «Література рідного краю» в 10 класі. Донині відчуваю благодатну енергетику того дійства, бо інакше це свято поезії назвати годі. Або ще один неординарний і цікавий захід-зустріч учнів школи з талановитими випускницями-поетесами – Іриною Лембрик та Іриною Пиріг. Як тепло і по-батьківськи мудро представляв молодих митців слова письменник краю… Якщо я з глибоким внутрішнім зворушенням згадую ті хвилюючі моменти, то що вже казати про учнів… Впевнений, що пан Ярослав кожен день свого життя намагався наповнити дієвими добрими справами. Провівши молодість в сталінських концтаборах, де межа між життям і смертю щомиті більш ніж крихка, він особливо цінував надану Богом можливість служити своїм поетичним словом рідному народові, утверджувати вистраждану довгими роками неволі незалежність, виховувати в патріотичному дусі підростаюче покоління. У 1999 році, працюючи на посаді завідуючого міським відділом освіти, я мав щасливу нагоду організувати ряд зустрічей письменника Ярослава Дорошенка і народного артиста України Михайла Кривеня з учнями міста з нагоди 185-их роковин з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Двоє талановитих людей – поет і співак – створили неповторну літературно-музичну композицію на вшанування пам’яті Кобзаря. Нещодавно Михайло Якович показав мені уцілілий з тих часів об’ємний зошит з пожовтілими сторінками, де збережені вдячні відгуки керівників закладів освіти, педагогів, учнів… Адже в час поголовної комп’ютеризації, безголосої фанери людям так хочеться справжнього живого спілкування, чистого голосу, щирої відвертості думки. Згадували, як Ярослав буквально заворожував слухачів своїми віршами, розповідав дітям цікаві маловідомі факти з життя Шевченка, бездоганно володів аудиторією, а мене представляв «міністром всієї освіти міста»… Неначе вчора це було, а стільки літ минуло… Не можу не згадати ще один зворушливий момент, який запам’ятався мені назавжди, – як на одному зі своїх творчих вечорів Ярослав Дорошенко удвох з відомим письменником-гумористом Павлом Добрянським виконали перед усім чесним товариством свій коронний номер – пісню «Пастись не хочуть коні». Закриваю очі, і бачу двох поважних літами і молодих душею майстрів слова, які добре розуміють коней, котрим так жаль псувати цвіт, руйнувати красу. Лиш вдумайтесь, який тут глибокий символ! А ще не раз, коли мова заходила про Дорошенка, мені доводилося чути фразу: «Якби він нічого не створив за життя, окрім пісні про Франківськ, то вже тільки за це назавжди залишився б у вдячній пам’яті жителів міста». Не один десяток років ця пісня, створена поетом у співтоваристві з композитором Богданом Шиптуром, є мистецькою візиткою міста, зачіпає струни душі кожного іванофранківця. Місто пам’ятає свого поета, відомого громадського діяча, багаторічного очільника обласної організації Національної спілки письменників краю, просвітника, патріота і просто гарну високодуховну людину Ярослава Дорошенка.
Ярослав Юрович Євген Баран, літературний критик, голова Івано-Франківської організації НСПУ Дорошенко 13 років очолював Спілку літераторів Прикарпаття. Я переконаний, що Спілка вистояла той складний перехідний період саме завдяки спокійній виваженій конструктивній позиції Ярослава Юровича. Крім того, Ярослав Юрович – поет-пісенник і сонетист, в написанні сонету Дорошенко досягнув вершин майстерності. Цієї доброї людини і талановитого поета мені не просто бракує, її катастрофічно не вистачає у час постійних політичних і духовних катаклізмів, які переживаємо.
З гетьманського родоводу Володимир Качкан, академік Ярослав Дорошенко – знакова фігура в літературному й суспільно-громадському житті не лишень на Прикарпатті, а й поза його межами. На жаль, він покинув цей грішний світ. Уже на відстані часу й проекції у минуле мовимо сьогодні про неповторність життєтворчості Я.Дорошенка як особистості. Коли бодай вакаційно стрібувати пережити оте поетополе, яке засівав роками буянням творчої вдачі Ярослав Дорошенко, то одразу добрий косар чи жнець образних покосів покладе у «ручки» його тривоги і болі, його щем і жалі, його неспокої і бентеги, його заколисані маминим співом і татовим скрипкуванням «лялькування» душі і грімку вибуховість думки. Вся ота, наче передгроззя, океанність натури, що так багатьом хибно уявлялася якоюсь млявою, песимістично-вжитою, мовчазно-ніяковою, била гарячим громом, коли йшлося про його родовідну, у якій так характерно калейдоскопилися долі й недолі його родини, села, краю – і ген-ген подалі, аж до найсхідніших окрайків його великої Батьківщини.
