Резонансні поховання Виникає закономірне запитання: а яке ж найдавніше відоме поховання? Вважалось, що це могила румунського поета Йона Будай-Деляну, який помер у 1820 році. Проте, як з’ясувалось, поет помер у Львові, і скоріш за все похований саме там. А найстарішою збереженою могилою є надгробок Маврикія Гославського, учасника польського антиросійського повстання 1831 року. Він помер у Станиславівській в’язниці і його похорон перетворився на справжню антиурядову маніфестацію. До того ж його, на зло австріякам, переодягнули у військовий уланський мундир, що викликало «зворушення присутніх, яке неможливо описати». І хоча той надгробок, який ми бачимо зараз, споруджено лише у 1875 році, все одно він є найдавнішим на цвинтарі. «Резонансним» було і поховання 16-річного студента гімназії Стефана Гошовського, якого під час революційних подій 1848 року заколов австрійський солдат. Попрощатися з юнаком вийшли не тільки місцеві поляки, але й українці з найближчих околиць. Його могила не збереглась.
Друг Карла Маркса Взагалі протягом ХІХ століття поляки тричі поставали проти Росії та Австрії. Багато повстанців знайшло свій останній притулок на Станиславівському цвинтарі. Майже всі їхні могили знесли при ліквідації цвинтаря, але одне поховання радянська влада залишила. І ось чому. На початку повстання 1863 року молодий студент політехнічної школи Кароль Свідзінський очолив загін своїх шкільних товаришів і вже незабаром отримав офіцерський чин. Після розгрому повстання він емігрує до Франції, де під час Паризької комуни виконує обов’язки ад’ютанта головнокомандуючого комунарів генерала Домбровського. Після чергового розгрому втікає до Лондона, де знайомиться із Карлом Марксом і нібито за його дорученням їде до Кракова. Нарешті цей вічний революціонер осідає у Станиславові, де й помирає у 1877 році. Цікаво, чи залишила б радянська влада його надгробок, якби довідалась, що під час першого повстання цей «друг Карла Маркса» очолював відділ жандармерії та без розбору вішав полонених росіян. На братських могилах таки ставлять хрести Події ХХ століття також не оминули цвинтар стороною. Існує припущення, що тут були братські могили солдат часів Першої світової війни (як австрійських, так і російських). Де вони знаходились, зараз встановити важко. Сьогодні багато написано про могили українських січових стрільців, які боролись за волю України. Ще у 20-ті роки тут було встановлено хрести 147 воякам УСС і УГА, які переважно померли від ран у Станиславівському шпиталі. Але мало хто знає, що тут були могили інших «борців за незалежність». Ще під час Першої світової в російському полоні померло від ран 14 польських легіонерів. Їх поховано на міському цвинтарі, де пізніше постала статуя кам’яного легіонера, що спирається на рушницю. В цей же період встановлено обеліск сімом членам ПОВ (Польська Організація Військова). Це були молоді хлопці, які загинули в боях з українцями у травні 1919 року. Цікаво, що за Польщі ці пам’ятники мирно уживались на одному цвинтарі, а знищені були вже за радянської влади.
Їх ховали двічі 18 вересня 1939 року в місто увійшли підрозділи Червоної армії. І хоча польські війська не чинили опору, втрати серед більшовиків були. Так, 7 жовтня загинув військовослужбовець Окунєв. Є припущення, що він був капітаном-артилеристом і його на вулиці застрелила полька. Окунєва поховали на цвинтарі, і він був чи не єдиною жертвою «золотого вересня». Цікаво, що при ліквідації цвинтаря цю могилу засипано ґрунтом. Але вона збереглася, хоча і під землею. Наступне масове поховання з’явилось на цвинтарі в липні 1941 року. Після відступу червоних на подвір’ї Станиславівської в’язниці знайшли тіла розстріляних в’язнів. Переважно це були члени ОУН, яких заарештовано перед початком війни. Їх було урочисто перепоховано на західній околиці цвинтаря. У 1989 році товариством «Меморіал» проведено розкопки поховання, під час яких було виявлено рештки 269 загиблих. Їх перенесли на 7 метрів вглиб цвинтаря, і пізніше встановили пам’ятник. Перепоховання було обґрунтованим, оскільки на цьому місці планувалось прокласти дорогу. Через 15 років тут створили нову вулицю – Мельника. 31 березня 1944 року група радянських танків увірвалась до міста, але була знищена у жорстоких вуличних боях. Мало хто знає, що загиблі німецькі та угорські солдати знайшли свій останній притулок на південній околиці цвинтаря. Зрозуміло, що відповідні радянські органи зробили все, аби приховати найменші сліди цих поховань. За свідченнями старожилів, на місці німецьких захоронень зараз пролягає дорога, яка з’єднує вулиці Мельника і Бандери. Після визволення міста від німців тіла загиблих радянських солдат хоронили в різних місцях. Одне з таких поховань здійснили на території старого цвинтаря. За іронією долі братське поховання опинилось поруч із замордованими оунівцями. Тому більшовицька влада наказала зруйнувати їхній пам’ятний знак. Пізніше це військове поховання перенесли на цвинтар, що на вулиці Київській.
Занепад і ліквідація У 1955 році поховання на цвинтарі припиняють. Проте не надовго. У 1968 році було вирішено «у зв’язку із обмеженням території існуючого цвинтаря по вулиці Куйбишева і відсутністю місць для поховання померлих… дозволити проводити повторні поховання на місці захоронення стрільців, які були поховані в 1918-1920 роках». Причому це рішення «спустили» не з Москви чи Києва, а прийняли самі депутати Івано-Франківської міської ради. Бажаючих захоронити своїх рідних та близьких у центрі міста не бракувало, і незабаром ніщо не нагадувало про стрілецькі могили. Остаточно закрили цвинтар весною 1974 року. Перед головним входом з’явилось оголошення, що всі бажаючі можуть перевезти рештки своїх родичів на новостворений цвинтар у Чукалівці. Проте не лише перевозили своїх. Так, патріот Василь Гривінський таємно вночі перевіз склеп віце-президента ЗУНР Левка Бачинського, врятувавши таким чином його для нащадків. Також не дрімали поляки, які перевезли до Варшави прах свого національного героя – керівника повстання 1863 року Агатона Гіллера. Залишившись без господаря, цвинтар дуже швидко став занедбаним, запустів. Тоді, в 70-х роках, тут орудувала банда розкрадачів гробівців. Вони розбивали родинні склепи та грабували померлих. Оскільки заможних містян хоронили із коштовностями – перснями, кульчиками, золотими ланцюжками, то здобич у грабіжників була непоганою. Нерідко вони пускали в хід плоскогубці, за допомогою яких виривали золоті коронки з щелеп. Але золото мертвих не принесло щастя новим господарям. Ходять чутки, що всі вони погано закінчили – хто зійшов з розуму, хто наклав на себе руки, хто спився, а хто взагалі безвісти зник. Поступово старий цвинтар стає місцем зібрання молодіжних компаній – на старих могилах пили вино, грали на гітарах, «різались» у карти. Почастішали випадки грабунків одиноких перехожих і навіть ґвалтувань. З цією «чорною дірою» у центрі міста треба було щось робити, і тому влада остаточно прийняла рішення ліквідувати цвинтар. Планувалось залишити 23 могили діячів культури, революціонерів. Та, на жаль, збереглось лише десять. Цікаво, що два надгробка, які не перебували ні в яких списках, дійшли до наших днів. Один з них знаходився між трьома деревами, і бульдозеру було важко туди дістатись. Це пам’ятник у вигляді стосу книжок. Також чудом вцілів надгробок біля входу з вулиці Мельника. Можливо, бульдозеристу сподобалось скульптурне оздоблення, а можливо, він колись служив на флоті і в нього не піднялась рука знищити могилу з якорем. Так чи інакше, але дітище скульптора Антоняка дійшло до наших часів.
Відродження З настанням незалежності старовинний некрополь отримав нове життя. Відновлено могили січовим стрільцям, встановлено меморіальні знаки загиблим українцям і полякам, відтворено надгробок «другого кохання» Івана Франка – Юзефи Дзвонковської. Центр колишнього цвинтаря прикрасила чудова каплиця, де щонеділі відбуваються богослужіння. 2009 року меморіальному скверові надано статус пам’ятки історії національного значення. Адже недарма кажуть, що цвинтар, навіть колишній, – це музей під відкритим небом. Іван Бондарев
