Форум зібрав у драмтеатрі чимало помітних людей і супроводжувався тривалими оплесками. Починаючи від оплесків на адресу автора короткого вступного слова, керівника місцевої спілки політв’язнів і репресованих Дмитра Гринькова, і закінчуючи мало не оваціями з приводу звернення національно-демократичних сил до виборців Коломийщини, прочитаного керівником міськрайонного Конґресу української інтелігенції Ольгою Руданець. – Потрібно розуміти, – переконував заповнений зал Герой України Василь Ткачук, – що ми обиратимемо 17 січня не Віктора Ющенка, а майбутнє нашої Батьківщини. І питання стоїть таким чином: або з Ющенком у Європу, або без Ющенка на Схід. Уже один той факт, що російський президент не хоче визнати його, заслуговує нашої любові й пошани до лідера української нації. Один за одним промовці наголошували на глибокій повазі Віктора Андрійовича до рідної історії, на прагненні донести до молодого покоління правду про звитяжний шлях українців до державної незалежності. Слова Трипілля, Батурин, Чигирин були ключовими в багатьох виступах. Ними активно послуговувалися й гості з Івано-Франківська – депутат облради Ольга Бабій і письменник Степан Пушик. Останньому у вельми пристрасній промові вдалося добряче зарядити зал, який від дещо одноманітних словесних конструкцій починав уже нудьгувати. Принаймні на аналогію з Євгенією Бош, що хвацько керувала радянською Україною, присутні відреагували жваво, легко впізнавши в Бош саме ту, кого мав на оці письменник. Судячи як з виступів, так і з реакції на них, це було зібрання однодумців. Усе давно зрозуміло, жодних вагань, жодної полеміки. Лише наприкінці, наче виправдовуючись за спробу піти всупереч загальній тенденції, з уст керівника хору політв’язнів Марії Маївської прозвучало: "Завжди в нас так, що як тривога, то до Бога, а як по тривозі, то й по Бозі. А в скрутне становище потрапили ми тому, що не допомогли свого часу Ющенкові навести порядок”. Це було сказано, повторюю, уже під занавіс, ніхто вникати в суть сказаного після стількох пафосних промов не хотів. А даремно, тому що весь хід подій у державі змушує робити невтішний висновок – такі зібрання можна трактувати як звичайне стрясання повітря. І не більше. Де були, справді, національно-демократичні сили, коли правоохоронні органи стояли на сторожі прав будь-чиїх, лише не пересічного громадянина? В яких норах ховалися, коли люди відверто говорили про засилля корупції, бюрократії, про необхідність шукати кращої долі по Італіях та Росіях? Не пригадую й випадку, щоб зібрались ось так у драмтеатрі та бодай словесно приганьбили місцевих князьків, які люблять на братові шкуру, а не душу. А тепер що ж… Тепер і справді не залишається нічого іншого, ніж витруїти в собі найменші ознаки матеріалізму й надіятися хіба на диво. Дмитро Карп’як
