Ми приїжджаємо, бо в нас стріляють Сама будівля школи старовинна. Зведена у 1908 році, вона була приміщенням монастиря, потім – чоловічої гімназії, потім – середньої школи. А приблизно з 1991-92 року на навчання до школи почали приходити діти, чиї батьки приїхали з ближнього і далекого зарубіжжя. Кількість національностей в школі збільшувалася, спочатку приїжджали діти з 15 колишніх республік Радянського Союзу, а вже сьогодні тут навчаються представники Південної Кореї, Північної Кореї, Туреччини, Пакистану, Венесуели, Марокко, Бразилії, Італії, Іспанії, Болгарії, Прибалтики. І це далеко не повний перелік національностей учнів третьої школи. Вчителі таку інтернаціональність пояснюють просто: „Івано-Франківськ перестав бути закритим містом і сюди почало приїжджати дедалі більше людей. Є батьки, які приїжджають сюди на роботу, мають справи, пов’язані з бізнесом, але є і чимало біженців. Представники Грузії, Осетії, Чечні мають статус біженців, вони часто так і кажуть: „Ми приїжджаємо сюди тому, що в нас стріляють”, – зі слів батьків каже директор ЗОШ №3 Світлана Долгова. Та першою проблемою, яка виникає у вчителів з такими дітьми, – мовний бар’єр. „Є дуже багато дітей, які прибувають до Івано-Франківська, не знаючи ні української, ні російської, ні англійської мови. У них рідна, наприклад, французька, італійська, або португальська. А ми усіх цих мов не знаємо. Тому в адаптаційний період вчителям доводиться спілкуватися за допомогою мови жестів: ми показуємо, говоримо, розказуємо, знайомимося. Потім запам’ятовується одне слово, друге, третє. Діти такий народ, легше, ніж дорослі, спілкуються між собою, вони вчаться один в одного”, – каже Світлана Володимирівна.
Діти-іноземці більш цілеспрямовані Часто виявляється, що перелік предметів, які діти вивчали в своїй країні, не співпадає з українською навчальною програмою. Не співпадають навіть програми початкової школи як за предметами, так і за обсягом знань. За кордоном переважають інтегровані курси, де той чи інший предмет пов’язують із застосуванням його у житті, поєднують з іншими науками. Вчителі одноголосно стверджують: в Україні значно краща і початкова, і середня освіта. Тут дають ґрунтовну базу знань. Коли приїжджають діти-іноземці, виявляється, що у їхніх школах немає алгебри, геометрії, фізики, хімії. Є лише інтегровані суспільствознавчі науки. У багатьох країнах немає уроків музики, праці, образотворчого мистецтва. Хоч педагоги наполягають на цих предметах, вважаючи, що саме тут може розкритися творчий потенціал дитини. Проте маленьких іноземців велика кількість нових для них предметів не засмучує. Навпаки, їм дуже подобається в українських школах. І адаптації потребує не так дитина, як вчитель. „Наші вчителі, здавалося б, працюють так само, як і вчителі в інших школах, але специфіка нашої роботи дуже відрізняється від загальної, – розповідає заступник директора з навчальної роботи ЗОШ №3 Катерина Нечипоренко. – На навчальний процес накладається менталітет кожної сім’ї і кожної нації, адже всі люди різні. Вчителю доводиться багато терпіти, набиратися мужності, щоб спокійно пояснювати учням і батькам, як відрізняється менталітет нашої країни”. Серед іноземців є дуже талановиті діти. Хоча шкода, що більшість іноземців навчаються в Україні лише кілька років, допоки їхні батьки мають справи, пов’язані з роботою. У третій школі згадують одну свою випускницю – дівчинку з Венесуели, яка під час моніторингу знань, який проводило управління освіти, написала одну з кращих робіт з історії України. „Дітям з далекого зарубіжжя притаманне внутрішнє бажання вчитися. Вони у вчителя по сто разів перепитають незрозуміле, залишаться займатися додатково, на перерві бігають, шукають вчителя, аби той пояснив щось. Можуть із запитаннями зайти до учительської і попросити пояснити їм матеріал. Може, це пов’язане з тим, що на їхній батьківщині навчання в більшості платне. А тут усе безкоштовне. Наші діти погано розуміють, що знання потрібні насамперед їм самим, а от діти-іноземці більш цілеспрямовані”, – каже директор школи Світлана Долгова.
Школа не обов’язкова, головне – заміж Педагоги згадують, як нещодавно до школи привели нових дітей. Це була мусульманська сім’я, батько поставив умову: дівчинка має відвідувати школу виключно у паранджі. Вчителі йому заперечили, мовляв, для всіх учнів існує обов’язкова шкільна форма. Тоді батько вирішив, що донька не буде вчитися, і сказав, що для неї головне – вдало вийти заміж. Тепер їхній син ходить до школи, а донька – ні. Головний принцип для педагогів школи – не загострювати питання чи то політики, чи релігії. А діти легко знаходять між собою спільну мову. Часто буває так, що представники двох національностей, які в себе на батьківщині ворогують і воюють, сидять тут за однією партою, дружать, підтримують один одного. Батьки бачать, що діти спілкуються, ходять в гості, і теж починають товаришувати. Так поволі зникають питання національної ворожнечі і неприйняття тієї чи іншої нації. Нещодавно в школі вперше з’явився темношкірий хлопчик і ніхто на нього не озирався, не тицяв пальцем. Маленький Яго вже на третій день вивчив три слова „Как дела? Хорошо!” і тепер кричить їх на коридорі усім, кого впізнає. Він уже пробує спілкуватися з однолітками, радо реагує на всі шкільні справи. „Ми живемо в атмосфері взаємоповаги і нормального сприйняття усіх народів, усіх націй і релігій. У нас ніхто не наказує дітям, мовляв, дивися, не ображай, не дражни його”, – кажуть вчителі, пояснюючи, що питання інакшості певної нації навіть не постає у цих стінах. Групи іноземців розподіляють порівну до різних класів. Тоді й виникають нормальні дитячі колективи, а не осередки діаспори. Коли нова дитина приходить в клас, вчителька каже, як її звати і запитує, хто хоче сидіти поруч з новачком, хто хоче допомагати йому на перших порах. І одразу усі кличуть новенького до себе, допомагають адаптуватися. На уроках християнської етики діти приносять і показують, по якій книзі вони вивчають релігію, по якій моляться і так усі дізнаються про ті чи інші традиції. „У нас є діти, які пишуть справа наліво чи в стовпчик. З ними на перших порах важко працювати. Але і ми збагачуємося, навчаючи таких дітей, дізнаємося багато нового про звичаї, про традиції тієї чи іншої нації, пізнаємо різні культури, а це дуже важливо і для дітей, і для вчителів”, – каже Світлана Володимирівна. У коридорах третьої школи гамірно. Діти бігають, галасують, щось розповідають одне одному. Тут немає класової ворожнечі, тут ніхто не показує пальцем на колір шкіри. Проте є те, що робить цих зовні різних дітей схожими – вони усміхаються як до однолітків, так і до дорослих. Поміж собою вони – однакові. Любов Загоровська Фото Тараса ЯКОВИНА
