Треба визнати, що перших, тобто песимістів у поглядах на можливий гармонійний розвиток Заходу й Сходу, вистачало раніше, вистачає і нині й у Галичині. Не забуду, як буквально напередодні від’їзду для участі в дочасних парламентських виборах до шахтарської Горлівки з гурту літніх чоловіків у коломийському Народному домі долинуло: «Та на Донбасі якби сказав слово по-українськи – зарізали б». І весь гурт співчутливо глянув у мій бік... З прибуттям нашої делегації спостерігачів у понадвечірню Горлівку справді складалося враження, начебто приїхали в якийсь «вертеп розбійників». Тим паче, що представник міліцейського відділку, зустрівши нас перед готелем, суворим голосом попередив про небезпеку вечірніх променажів поза готельною зоною. Нічого не залишалось, як зайти в номер готелю, споруда якого виявилася на диво схожою з готелем у Коломиї, і лягти спати в тривожних роздумах про те, що ж готує нам завтрашній день. Ранок видався погожим, і ми з товаришем вирішили все ж акуратно розвідати, які саме небезпеки таїть у собі шахтарське місто. Ніхто ні за ким не ганявся по вулиці з матюками... І п’яні вздовж хідників не лежали штабелями... Обмаль іномарок, пасажирів перевозять старезні «ЛАЗи»... У крамницях дешевші, ніж у Галичині, золоті вироби... Місто як місто, хіба без архітектурних «надмірностей». Виборча дільниця, за якою мене закріпили, розташовувалася в загальноосвітній школі. Зайшов, відрекомендувався. «Но ви разгаварівайтє так, как і разгаваріваєтє, по-украінскі, харашо?» – зразу ж попросила мене голова дільниці, представниця компартії. І мушу визнати, що впродовж усієї декади перебування в Горлівці не мав на мовному ґрунті жодних непорозумінь. Хіба що одного разу, попросивши в їдальні борщу, почув у відповідь, що мене не розуміють. Ну, тут нічого не залишалось, як посміхнутись, оскільки борщ – він і в англійській мові борщ. Трохи пізніше, коли ми розговорилися на цю тему з учителькою, що її закинула доля на Донеччину з Полтавщини, вона запевнила: «Усі тут прекрасно розуміють українську, не сумнівайтесь». Добра половина горлівських загальноосвітніх шкіл вважається україномовною, у тому числі й школа, в якій розмістилася виборча дільниця. Але це, наскільки я мав підстави підозрювати, українізація суто формальна, задля галочки в звіті. Всі учні без винятку розмовляли по-російськи, українською були оформлені хіба деякі оголошення в коридорах. Міністерство освіти і культури такий стан речей, мабуть, влаштовував, місцевих педагогів – тим паче. Важче було зрозуміти, чому людей влаштовує рівень добробуту, що його ми побачили, відвідуючи квартири виборців, які написали заяви про голосування вдома. У всіх – допотопна сантехніка, у кухні на шворках між газовими трубами – випрана білизна (хімічний завод, кажуть, не сприяє сушінню білизни надворі), у вітальні – масивна меблева стінка радянського виробництва. Лише одну квартиру обігрівав індивідуальний імпортний котел – Горлівка вперто трималася за державну систему тепломереж. Бачити все це було більш ніж дивно. В уявленні пересічного галичанина шахтарський край – це край, де люди тяжко працюють, зате багато заробляють. А отже й живуть відповідно, в достатку, майже ні в чому собі не відмовляючи. Це в нас на Заході якщо хочеш збудувати хатину чи дати дитині освіту – мусиш вирушати в найми до Італії –Португалії, а на Сході картина зовсім інша, тамтешні урядовці про свої кадри піклуються. Чому ж вони тримаються цього Януковича, як воша кожуха? – намагалися ми шукати відповіді, повертаючись з дільниць у готель. Чому єдина українська фраза, яку вони охоче вимовляють, звучить так: «Янукович – це наш батько»? Адже обов’язок батька – дбати про дітей, причому не лише в матеріальному плані. Але згоди в міркуваннях на таку дражливу тему так і не доходили. Було б зрозуміліше, якби лідер Партії реґіонів обіцяв побудувати в окремо взятому шахтарському краї комунізм чи ще якесь диво, так ні ж... До речі, повернувшись з горлівських виборів додому, я мав нагоду отримати ще одне підтвердження того, що серйозного ідеологічного розколу між Заходом і Сходом України немає, що його, цей розкол, штучно підігрівають люті ненависники всього українського. Здебільшого недавні компартійні діячі різного калібру й професійні кати з НКВД-КГБ, вони й сьогодні диктують свій сценарій як економічної, так і культурної політики в формально незалежній державі. Що ж це за підтвердження? Звичайний лист із звичайного селища на Дніпропетровщині, з яким мене ознайомила коломиянка, уродженка того селища. Писав їй учитель школи, з якої вона пішла в широкий світ. Нині йому, фронтовикові, перейшло за 90, а 1944-го він повернувся з війни інвалідом і взявся вчити їх, дітей, шкільних премудростей. Це був гіркий лист, геть чисто позбавлений того сталінського пафосу, що гримить з наших телеканалів на початку кожного травня. «У сім’ї нічого радісного немає, – писав учитель. – На різних фронтах у різний час наша сім’я втратила Миколу, Павла, Івана й Михайла. Дочка Ніна і зять тяжко хворіють... Юр’ївка й села району пограбовані, опустошені «вірними ленінцями» так, що й розповісти не можна. Такому пограбуванню могли б позаздрити навіть німецькі окупанти 1941-1943 років. Колгоспи й радгоспи вже знищили. Зернова і тваринницька галузі досягли були значних успіхів, однак через дурну голову Кучми, за якого і я голосував, усе розграбовано. Навіть будівлі ферм розікрали. Європа і США добилися свого: знищили конкурента з виробництва сільгосппродукції. А тепер нищать нашими ж руками інтелект». Не будемо сперечатися стосовно першопричин бід українського села. Тим більше, що трохи далі в листі колишній учитель занотовує: «Ми такими не були; нас такими зробили колонізатори – поляки й особливо Московія, алкогольна, матючна й лінива». Упевнений, що такий червоноармієць, як Федір Павлович з дніпропетровської Юр’ївки, з таким бандерівцем, як, скажімо, і досі нереабілітований Мирослав Симчич з Коломиї, прекрасно порозумілися б при зустрічі. Однак саме таких людей на телеекранах чомусь не видно. Чи не тому, що справжнє взаєморозуміння між червоноармійцем і бандерівцем постколоніальним скоробагатькам, які хутко попривласнювали телеканали, аж ніяк невигідне? Їм вигідно, щоб ми як на Заході, так і на Сході не жили, а животіли. Щоб дихали одні на одних вогнем і в три погибелі згиналися перед ними за крихти, які вони кидають нам з панського столу. І поки що ми їм такими подобаємось... Дмитро Карп’як Коломия
