– Де Ви народилися? Чи мріяли стати працівником міліції, як складалася Ваша службова кар’єра? – Я народився в прекрасному селі Водиці Рахівського району Закарпатської області. Після демобілізації з армії вирішив вступати на навчання в школу міліції. Мене туди потягнула романтика. Після того, як потрапив у цей «котел», зрозумів, що потрібно запрягатися й працювати. Над собою, перш за все. Спочатку мене призначили дільничним інспектором Ужгородського міськвідділу міліції, потім 15 років прослужив у карному розшуку. В 2005-2007 роках очолював УМВС України в Закарпатській області, Працював першим заступником начальника, а згодом начальником управління СБУ в Закарпатській області. Досі пам’ятаю свій перший розкритий злочин, коли працював у карному розшуку. Це була квартирна крадіжка. Пригадую, як вранці везли в міськвідділ вилучені в затриманого злодія речові докази. Приємно було на нараді особового складу почути слова подяки від начальника відділу. Далі все пішло своєю колією. Коли людина відчула смак роботи, задоволення від неї, відчуття того, що приносить комусь добро, допомагає, то в неї починає все виходити. З іншого боку, ти когось караєш. І той принцип, про який говорив, що спочатку треба бути людиною, а потім міліціонером, він дуже доречний. Бували випадки, коли приносив з дому затриманим бутерброди. Бо бачиш перед собою насамперед людину, котра вчинила те, що не повинна була робити. І коли спливали факти, що десь б’ють затриманих, вибивають показання, я це ніколи не підтримував. Коли працівник вдається до таких методів, то він показує своє безсилля. Значить та людина, на яку підняв руку, його перемогла. Навіть тим, що вивела з себе і змусила порушити закон. – Юрію Васильовичу, чим запам’ятався період роботи на посаді керівника інституту? – Здається, що цей час пролетів, немов декілька тижнів. Найперше довелося, як кажуть, входити в курс справ. Потрібно було дечому повчитись, внести деякі корективи як у навчальний, так і виховний процес. І, вважаю, що всі завдання, які ставив перед собою, перед своїми заступниками, професорсько-викладацьким складом, ми виконали. За цей час встигли і молодих лейтенантів міліції випустити, і набрати поповнення. Відрадно, що отримуємо з практичних підрозділів хороші відгуки про випускників. Вони вже адаптувалися на службі, сумлінно виконують обов’язки, роблять те, чого їх тут навчили. Недавно була зустріч з керівництвом управління кадрового забезпечення УМВС України в Закарпатській області й було приємно почути, що наші випускники там на доброму рахунку. Це, можна сказати, кінцевий результат нашої роботи. – Юрію Васильовичу, яка, на Вашу думку, міліція потрібна сьогодні? Що від неї вимагається? – Перш за все повинен бути професіоналізм у роботі. Нинішні курсанти мають стати хорошими спеціалістами. Нам ніхто не пробачить, якщо випустимо «двійочників». Тому не ставимо перед собою мету: ось прийняли 150 курсантів, то стільки ж треба випустити офіцерів. Якщо буде така необхідність, то випустимо сто фахівців, але будемо впевнені, що це справді підготовлені до міліцейської служби люди. Справа в тому, що держава довіряє їм вирішувати долі людей. І тут не повинно бути помилок. Ставка досить висока – здоров’я, життя, морально-психологічний стан людини, з якою правоохоронець працював. Це дуже велика відповідальність. Тому якнайбільшу увагу треба приділяти різнобічній підготовці курсантів. Адже ми приймаємо на навчання вчорашніх школярів, за великим рахунком, романтиків, а повинні зробити з них професіоналів. На це нам держава дала чотири роки. В стінах інституту ставимо їм оцінки за знання, поведінку. На практиці ж оцінки ніхто не ставить. Там можуть бути проблеми, й досить складні, якщо молодий офіцер допустить серйозну помилку. Може за неї поплатитися кар’єрою і навіть свободою. Тому найголовніше завдання, яке поставлене перед нашим колективом, – це тісне поєднання теоретичних і практичних занять. Відповідно до спільного наказу з УМВС України в Івано-Франківській області під час навчального процесу курсанти стажуються в чергових частинах відділів міліції, в патрульній службі. Майбутні офіцери міліції мають чітко зрозуміти, що вони тут навчаються для того, щоб захищати людей, усвідомити, що ми – слуги народу. Бо буває, отримав погони, стає якимось там начальником. Ні – перш за все маєш виконувати обов’язок, який поставила перед тобою держава. – Юрію Васильовичу, якщо пригадати цьогорічну вступну кампанію, то вдруге поспіль серед абітурієнтів проводився конкурс сертифікатів. Якої Ви думки про цю систему, як вона себе зарекомендувала? – У нас уже два набори відбулися за цією системою, й можна з певністю сказати, що рівень знань першокурсників зростає. Але не обійшлося без того, що деякі з новобранців не витримали першого випробування. Ще під час табірного збору на полігоні зрозуміли, що не туди потрапили. Хоча представили приймальній комісії сертифікати з високими балами, на «відмінно» здали заліки з фізичної підготовки, пройшли співбесіду. Діти не зорієнтувалися зі своїм професійним вибором. І дуже добре, що визнали це зразу й виправили свої помилки. – Прикарпатський юридичний інститут за традицією наприкінці року проводить День відкритих дверей. Що показали своїм потенційним абітурієнтам, чим хочете зацікавити? – Показали їм, як здійснюється навчальний процес, проводиться виховна, спортивно-масова робота, в яких умовах навчаються курсанти і студенти. Хай школярі та їх батьки самі зроблять висновки. Не потрібно їм щось нав’язувати. З іншого боку, не будемо обіцяти майбутнім курсантам «легкого життя». Їм необхідно буде перелаштовуватися, що складно на початках. Тому перший курс навчається на колишньому військовому полігоні, перебуває на казарменому становищі. Цей рік «зараховується» новобранцям за армійську службу. Побачимо, хто залишиться після першого курсу, щоб працювати надалі. – Наближається День міліції. Що побажаєте викладацькому складу, своїм вихованцям, колегам з нагоди професійного свята? – Перш за все здоров’я. Це – найбільший скарб у житті. Хочу побажати також сімейного щастя, бо це те, для чого ми живемо, працюємо. Хотілося, щоб працівники міліції завжди поверталися додому зі служби здорові. А ще – впевненості у своїх силах. Щоб наша робота була належно оцінена державою, суспільством. Розмовляли Любов Крайня та Ігор Голинський
