– Звідки взялося таке знання народних інструментів? – Та яке то знання? Для мене ще до 2006 року трембіта була чимось таким надзвичайним, майже як святим. З часом виникло бажання мати в себе трембіту. Я знав: якщо я буду її мати, то зможу щось виконувати. Спочатку була одна трембіта, потім ми звернулися до інших майстрів – і як результат, у нас їх є декілька. До речі, звук кожної трембіти можна порівняти (Віля веде в одну із кімнат і демонструє гру на чотирьох своїх інструментах). Це ніби й символічна річ, але вона ще й живе. – Знайомство з трембітою відбулося швидше, аніж утворилися «КораЛЛі»? – Трембіту я освоїв для себе ще навіть до того, як утворився гурт «КораЛЛі». «КораЛЛі» були. Ми з хлопцями творчо співпрацювали, «штовхалися». Я не був на сцені, але ми намагалися кооперуватися, тим більше, що то мої братиська. Я навіть не знаю, як воно виникло. Просто хлопці запропонували щось записати разом. Я тоді ще толком не вмів грати, але щось попереливав звуками. Вийшли непогані штучки. Основна біда з трембітою, що вона деколи на сцені звучить просто як труба – немає підсилення середовища. Наша біда в тому, що ми не є такий «матьорий» гурт, який возить із собою звукача (звукооператора – авт.), який знає, як то все має бути. З другого боку, це дає нам можливість доростати до певного рівня. Я часто кажу, що ви ще почуєте, як воно має звучати. Добре, що є той потенціал, який можна буде представити публіці. – Чому власне гурт називається «КораЛЛі»? – На шостому чи сьомому році життя гурту трохи смішно розкривати такі штуки. Ми постійно розказуємо, що оригінальна назва «Карпатські алігатори». У результаті скорочення слово перегукується із намистом. Тому ми не можемо позбутися такого стереотипу, а тому створили цілу легенду про те, що колись водилися алігатори в Карпатах. У нашому випадку стосовно до музики це саме те, що треба. – Тобто ви у музиці відчуваєте себе алігаторами? – Це такий відвертий фолк-панк. Нам часто закидають музичні професіонали, що у нас не дуже багато мелодійності. Трохи дає трембіта, трохи сопілка. А загалом це свого роду народне мистецтво: не примітив, а більше наїв, не мелодичний, зате з простою сільською душею. У дечому це перевищує професійні награння, бо нехай там навіть одна нота, але вона зачіпає. Ми не є професійними консерваторськими лабухами, але постійно щось шукаємо, додаємо. Простий рок чи панк бідний на переливи. Думаю, що на ринку достатньо мелодійних виконавців. Ми обрали собі цю нішу, а тому або будемо грати це, або нічого. – Знаю, що концерти вашого гурту є не тільки на теренах Прикарпаття, ви часто гастролюєте навіть у Польщі. – Значить, зачіпає наша творчість. – А взагалі концертів багато маєте? – Було більше, зараз трохи менше. У нас розвиток групи не настільки відверто музичний, що ми граємо та заробляємо. – Це більше як хобі? – Я би не сказав, що це навіть хобі. Це в принципі такий стиль життя. У повсякденній діяльності ми намагаємося прив’язуватися до творчих кораллівських питань. – Наскільки активною є популяризація творчості «КораЛЛів»? Чи можливо сьогодні просунути такий продукт у радіопростір? – Якщо ставити перед собою такі питання, то, звичайно, важко це робити. Ми більше задовольняємося тим, що щось творимо і маємо трохи концертів. Звичайно, якби медійний ринок був такий, що пісня одразу ж ішла в ротацію, то це би якось працювало і розвивало б свою культуру. А так часто виходить, як у поетів-шістдесятників, котрі творили «у шухляду». У нашому випадку добре, що є концерти, і це стає подальшим стимулом для творчості. – «КораЛЛі» на когось орієнтуються, намагаються наслідувати? – Ми не намагаємося когось наслідувати. Також ми не вважаємо, що ми якісь оригінальні. В будь-якому випадку є перепони на тому шляху, яким ми йдемо. І ми говоримо відверто з хлопцями, що не треба видумувати велосипед, а обговорюємо, з якими проблемами стикаються інші гурти. Ми дивимося, як розвиваються «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Тартак». Нас цікавить, куди поділися «Хвилю тримай», «Гринджоли». Це ж не просто так. Зрозуміло, що ми не будемо працювати на тих обертах, на яких є «Тартак» чи інші гурти. Скажімо, не конче видавати кожен рік альбом чи щомісяця пісню. Навіть не треба йти далеко. Що сталося з гуртом «Фліт»? Мабуть, присутній психологічний, побутовий елемент. Тому ми й кажемо, що або ми будемо хотіти дістати зорі з неба, рвати дупу за тими зорями, а в результаті не отримати зір. І закінчиться все якось отак. Все може статися… Але поки є «ягоди в ягодицях», то ми творимо. – У вас в гурті є хтось головний чи ви на паритетних умовах керуєте? – З одного боку, наша демократія – це купа проблем, а з другого – втіха від того, що це є гурт. Подивіться на особливості розвитку багатьох відомих гуртів. Командно-адміністративний спосіб – практично основний спосіб усіх розкручених гуртів. Вся ідеологія – це фронтмен і продюсер, а всі інші – просто зарплата. Ми дуже цінуємо те, наскільки зможемо зберігати цілісність колективу, яка зараз є. Кризових моментів у нас вистачає. Але ми намагаємося не заганяти коней, а даємо кльові концерти. Поки що нам цікаво. Сергій Архипчук якось сказав, що артист є артистом до тих пір, поки він намагається провести концерт так, ніби це останній концерт. Ми і намагаємося цього дотримуватися. – Чи використовуєте під час виступів додаткові атрибути? – Багато артистів на сцені п’ють воду із пластикових пляшок, а ми використовуємо відро із горнятком. П’єш воду, решту виливаєш у натовп, потім виливаєш з відра воду і посилаєш когось по воду. Це потужний і простий елемент спілкування з публікою. Такі штуки – суттєва структура концерту, можливість передихнути. Коли я п’ю воду, то все одно думаю, що робити далі на сцені. Часто я стикаюся з тим, що люди не розуміють ні текстів пісень, ні того, що я говорю, але їм так добре. – Ваші пісні можна трактувати як кавер-версії на народні пісні? – Народних у нас небагато. Зараз ми взагалі відходимо від народної творчості. Так, це перевірена століттями мелодика. Якщо взяти наших «Схиблених», то там є шматок «Подоляночки». Це також не просто так придумано. Переважна більшість публіки, можливо, і не вловлює, звідки ця мелодія, але їх то качає. Оце то, що треба в наш час етнічного ренесансу. Народні мотиви часто просто підсилюють рок-стиль. – Кожен артист завжди має в своєму арсеналі такі пісні, котрі хочуть чути «на біс». Що замовляють у вас? – У нас був такий період, коли пройшла ротацію в медіа-просторі «Вагабунда». Гурт впізнавали за цією піснею. Це дійсно був приклад того, як працює медіа-простір. І дотепер вона, здається, найбільш впізнавана. Переважно «на біс» ми виконуємо драйвові твори – «Схиблені», «Небеса За Нас». – У передвиборчий сезон «КораЛЛі» кудись маневрують чи залишаються аполітичними? – Ми в будь-якому випадку аполітичні. Хоча виборчий ринок також підступний. Дуже часто не кажуть, що, де і за кого. Ти домовляєшся за виступ, приїжджаєш, а там висить банер. Що ти вже зробиш з підводної лодки? Голос, думку і довіру треба формувати за іншими речами. Якщо свідомо говориться про передвиборчу кампанію за когось, то ніколи в житті. Пригадую, одного разу навіть на фестивалі «Рок Січ» був банер за підтримку певного кандидата. – Скільки разів вас називали вар’ятами? – Напевно, немало, якщо в нас згодом народилося визначення рок-вар’єте. У нас багато речей не трапляються так просто. Але ми ще спеціально цьому надаємо підсилення. Так появилася і сама назва гурту, і визначення трембітно-амбітні, навіть мене назвали трембітатор. Це реально зазвучало. Розмовляв Володимир БОДАК
