– Насправді в мене є ціла програма із таких пісень, які можна почути дуже рідко. Наприклад, «Колискову 33-го» ніколи навіть на радіо не чути. Хоча мені здається, що першим, хто написав якийсь музичний твір на цю тему, був таки я. Скажімо, пісня «Я професійний раб» дуже актуальна у всі часи, особливо тепер. Професійний раб – це не смертельний вирок, а скоріше заклик до сучасних матерів, які виховують своїх дітей. Як вони виховають, те ми і отримаємо. Надія помирає останньою, що тут говорити. Але я переконаний, що все буде добре. Рабська смерть – це смерть рабів, на місце котрих прийдуть хороші люди. – Чи є у вас кумир і що або хто вас надихає на творчість? – Банальна відповідь – не сотвори собі кумира. Але вона, мабуть, доречна. Є люди, на яких я все життя орієнтувався і рівнявся. Насамперед, це найбільша постать не лише в моєму житті. Пов’язує мене з цим чоловіком дуже багато. Я народився 10 березня 1953 року, він народився 9, а помер 10 березня. І звати його теж Тарас. У жодному разі я не хочу порівнювати свій внесок із тим, який зробив не просто геній, а рятівник українського народу Тарас Шевченко. Йому було значно важче пробуджувати українську свідомість, закликати до відродження нації. Багато хто каже, що українська нація збереглася саме завдяки Шевченку. Це, мабуть, найпотужніша сила, яка вберегла нас від повного знищення і небуття. Це і є той світоч, на якого я орієнтуюся і намагаюся робити те, що мені виписано Богом, щоб у сьогоднішніх обставинах якимось чином ми не «склали лапки» і не спочили в Бозі як нація, як народ. Бо державу ми якусь та й зліпили. Вона буде, але чи буде нація через п’ять-десять років? – Що ви би побажали маленькому українцеві, яку життєву настанову готові дати підростаючому поколінню? – Насамперед бути людиною. А це дуже багато. Населення на планеті зростає щодня, маємо вже сім мільярдів, а людей серед них мало. Кожен свій крок потрібно звіряти. Нас постійно зомбують, проводять над нами досліди. І той ящик, який стоїть у кутку і впливає на людей негативними потоками телевізійної енергії, багатьом спотворив сприйняття світу. Таких істот важко назвати людьми, бо насправді людина – це та істота, яка здатна думати, відчувати і перебувати у гармонії зі світом. Тому у три місяці, у вісім чи навіть дев’яносто років – будь людиною. – Для деяких артистів сцена – це життя. Де ви більше любите співати – на сцені чи в компанії друзів? – Більше, звичайно, я люблю співати на сцені. Бо сюди я виходжу, наче на сповідь. Той матеріал, який я складаю, а це і вірші, і музика, вимагає певного зв’язку із людьми. Все це – велика відповідальність. У компанії з друзями я надзвичайно рідко співаю. Треба, щоби щось дуже велике здохло в лісі, аби ми розспівалися. Бо тесля чи слюсар не крутить гайки вдома у вільний від роботи час. Так само і в музиці, де найголовніше – пауза, тиша. Знаю відомих музикантів, які облаштовують студії звукозапису там, де панує абсолютна тиша. Якщо ти хочеш порушити цю тишу, то повинен сто разів подумати, яким звуком, словом. Музика, як і світло, повинна нести позитив. – З чим пов’язано те, що зараз майже ніде не можна почути пісень у виконанні Тараса Петриненка, так само, як і ряду інших, не менш відомих артистів? – Це риторичне запитання. Якщо когось в ефірі не стало, то радіостанції продовжують когось крутити, хтось в тому ефірі все одно є. Є там різні виконавці, наприклад «Поющіє труси». І коли мене запитують щось подібне, то я відповідаю: «Які часи, такі й труси». – Ви пишете тільки для себе, чи ще хтось звертається до вас із проханням написати пісню? – Зараз не звертаються, а колись звертався Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та багато інших. Але якось так сталося, що я не завжди з довірою ставлюся до інших виконавців своїх пісень. Найкраще виконати свою пісню можу я, ну і ще Тетяна Горобець. – Хто із сучасних артистів, на вашу думку, достойний представляти українську пісню? Чи є хтось, кого би ви назвали своїм наступником? – Не бачу ні наступників, ні попередників. І це дуже добре. Я хотів би, щоб кожен ішов своїм шляхом. Мені подобається Святослав Вакарчук. У нього є деякі твори, які по-справжньому мене вражають. Деякі достатньо мудрі твори виконує Кузьма Скрябін. Є люди, які живуть цим, а це Марічка Бурмака, Тарас Чубай та багато інших. Є великий перелік виконавців, які все ще тримаються за своє і хочуть нести щось своє. – Хто ваші улюблені артисти? – Люблю фактично весь доробок гурту «Бітлз». Цей гурт якось вплинув на подальшу мою долю. Тепер часом слухаю Джо Кокера, Пітера Гейбріела, Стінга. З останніми двома ми ровесники, та й працюємо приблизно в одному стилі. Є музика, яку написали вони, а міг би написати я і навпаки. Ми люди одного покоління. Так що не думайте, що, крім своїх пісень, я не люблю більше ніяких. Не люблю тільки пісень Поплавського. – Життя триває і людина рухається вперед завдяки своїм прагненням досягти чогось у цьому світі. Для цього вона ставить перед собою конкретні завдання. Якими є ваші подальші творчі плани? – Планів у мене багато. Але ми живемо в державі, де фактично всі плани приречені на невтілення. Якщо зараз на зустріч зі мною прийшла половина залу, то це досить багато, а колись зали буквально тріщали від людей. Пригадую, було так, що в тому ж Івано-Франківську ми давали шість концертів підряд, потім нас просили ще – і ми ще співали. Може, час щось змінив. Але я розумію, що в час скрути, коли людина не може собі позволити купити зайвої буханки хліба, їй важко ходити на концерти. А нам так само важко. Артисти залежні від глядачів, тому не можуть нормально жити в тій країні, де людям живеться несолодко. – В Івано-Франківську діє ваша мистецька майстерня, але, очевидно, не так, як би ви цього хотіли. В чому проблема? – Це питання надзвичайно актуальне. Те, як сьогодні існує мистецька майстерня, повна катастрофа. Так не може бути. Коли ми започатковували цю майстерню, тодішнє керівництво міста і області обіцяло допомагати і всіляко сприяти. На жаль, із зміною влади в Україні змінилося багато чого. Я пам’ятаю, як рік тому ми давали концерт у місті Сміла, коли в залі було майже сто глядачів. Причому квитки були розкуплені повністю. Пізніше ми дізналися, що, мабуть, не всі хочуть, щоб наш голос було чути, хочуть, можливо, щоб ми виконували «Мурку» чи ще якісь інші «українські народі пісні». Але найближчим часом від нас цього не дочекаються. Надія помирає останньою. А тому я знаю, що мистецька майстерня має шанси все ще відбутися. Сподіватися на підтримку франківської влади для мене сьогодні, мабуть, марна справа. Хоча якщо нам простягнуть руку підтримки, ми будемо тільки вдячні за це. Володимир БОДАК
