«Короваю, короваю, розкажи, що буде далі…»У самому закутку Богородчанського району сховалося невеличке село Кричка. Затишне та мальовниче – так і вабить до себе туристів. Але нас зацікавили не сиві гори і не шепіт сторічних смерек. Ми прийшли сюди на запах румяного, щойно спеченого хліба, який приваблює всіх до дому пані Марії. Знайти, де живе Марія Василівна, – дуже легко, хоча йти треба звивистими вуличками, ще й через річку. «Морячку», названу так ще в молодості через професію чоловіка, знають абсолютно всі. Чиста призьба зустрічає мене… голосним гавкотом. Маленька клаповуха собачка героїчно захищає своїх хазяїв від чужинців. На голос домашнього улюбленця виходить сама хазяйка – усміхнена жіночка років 60-ти у вишиванці. «Заходи, доню. Я тебе вже чекаю. Зараз будемо чай трав’яний пити», – як рідну запрошує пані Марія до хати. Хата маленька, але акуратна. На ліжку – вишиті подушки. На стінах – образи. І за кожним – різні засушені трави. А на одній стіні великі оленячі роги. Замість вішака для шапок. «Та то мій дідо на «полювання» ходить. Не так полювати, як на природі посидіти. У ніякого звіра не те що вистрелити, навіть каменем не кине. Просто дуже вже ліс любить. Але роги – мусять бути. Як доказ», – пояснює бабуся. Розмова починається з останніх новин на селі. «Та, я така. Інтересна до всього. Лишень взнаю, що комусь погано – вже там. Піду, пораджу щось, може чим допоможу. Як в когось добра новина – тішуся. А коли хтось неправильно щось зробив, то не суджу поза очі – іду сваритися. Такі в мене називані всі! Онде недавно кум напився та й героя показував. То я його сварила-сварила, а він мені: «Ей, кумо, ви якісь такі погані. Бив би’м вас, тай рука не піднімається». У горнятку – гарячий запашний чай, а за Марією Василівною ледь встигаєш записувати. «Ото я тобі дам священиці – то зав‘яжеж червоною ниткою і з лівого боку біля серця носити будеш. Ніяка біда тебе не візьметься. А ще васильок візьмеш та посієш собі. Васильок лиш дівчатам сіяти можна. Жінкам не можна – діти будуть вмирати. А ти посій, поки ще молода…» Рідко тепер настільки життєрадісні люди трапляються. І важко повірити, що починалося все дуже сумно. З самого дитинства життя змусило жінку важко працювати. Мама залишилася без ноги, коли пані Марії було всього лиш дев’ять. І вся хатня робота звалилася на плечі маленької дівчинки. «Ох, пам’ятаю, як пішла корови доїти, – ділиться спогадами коровайниця. – Маленька ще. Нормально потягнути не можу, нічого не вмію. От намастила дійки смальцем, щоб масні були, та й дою. А ще одну дійку двома руками тягнула. Важко було…» Парадокс життя полягає в тому, що найдобріші люди виростають у найважчих умовах. Тяжко працюючи, Марія Василівна зрозуміла, що добротою і любов’ю можна перебороти будь-які негаразди. Усвідомлення цієї життєвої істини і стало початком «кар’єри» коровайниці, бо хліб, ще й весільний, пекти можна тільки з добрим серцем. «Щоб пекти коровай, та й взагалі хліб, треба бути дуже доброю людиною. Перед роботою треба гарненько помолитися, забути про всі образи – і тільки тоді братися до хліба. Інакше не вдасться». Перший весільний хліб Марія Василів на спекла своєму синові. Уклала в нього всю душу. «Ох, такий красень вийшов. Рум’яний, високий, в косицях… Від тоді і почалося. Той закличе пекти, тому треба. А головам колгоспу скільки напекла. І не згадаєш усього». Тепер пані Марія – дуже шанована в окрузі коровайниця. Її короваї – на всіх весіллях на Прикарпатті. Та й не лишень на Прикарпатті. «Ой, усюди мій хліб був. І у Львів передавали, і в Луганськ, і в Одесу. Раз пани до нас в село з Москви і Білорусі приїжджали – то й туди короваї повезли. Та що там казати, мій хліб навіть в Італію їздив…» А серед журналістів Марія Василівна – справжня зірка. «І з районних газет приходять, і з обласних. А як був якийсь проект, «Мистецтво одного села» називається, то про мене навіть фільм знімали. Так що я з вами вже говорити дооообре навчена», – з усмішкою говорить жінка. У Марії Василівни вже є маленька наступниця. Онучка Марічка. Їй тільки 7 років, але в господарстві нічим не поступається дорослим жінкам. «Божа дитина, а це головне. Зранку встане, помолиться – і вже тоді щось робити йде. І уважна, цікава до всього». Дівчинка напрочуд спостережлива і швидко вчиться, тож за продовження справи пані Марія може бути спокійна. «Так-так, Марічка так швидко все сприймає, що мені аж дивно. Я роблю косички на коровай, а вона раз подивиться – і швиденько пальчиками-пальчиками. Не вспію я озирнутися – на столі вже її косичка. І за мої узори нічим не гірша». Для коровайниці хліб – найцінніше. Він може навіть майбутнє показати. «Так, хліб усе показує. Як весільний коровай файний – то й життя в молодих файне буде. Так само і паска. Вийшла добра – рік добрим буде. Але й від тої, що пече, багато залежить. Я вже казала, що хліб пекти треба лиш з добрими думками. Як злосна – не можна до нього братися…» За цікавою бесідою швидко минає час. Не встигли й оком змигнути – а вже й звечоріло. Обдарована яблуками і сушеними грибами, захищена від нечистих сил оберегами – з легкою душею виходжу з хати. Правду кажуть, як людина добра, то ніякі негаразди її не зламають. До добрих людей і світ тягнеться. А я собі коровайницю на весілля знайшла… Оксана Волчинська
