Більшовицький лозунг «Вся влада – Радам!» був, ясна річ, наскрізь фальшивим, насправді імперією правила одна-єдина комуністична партія. Чи не тому на рубежі 80-х-90-х років багатопартійність уявлялася нам такою знадливою? Сьогодні ми виконали «план з багатопартійності» на всі 150 відсотків. І що маємо в сухому залишку? Значну частину влади взяли в свої загребущі руки вже партії, остаточно сформувавшись при цьому як «закриті акціонерні товариства» окремих лідерів і олігархів. І людям, які гордо іменують себе народними депутатами, не залишається нічого іншого, як покірно натискати на пульті для голосування кнопку, на яку вкаже керівник фракції. Бізнес і політика, таким чином, настільки тісно переплелися між собою, що розрубати їх кавалерійським наскоком навряд чи вдасться. Потрібно розбудовувати зовсім іншу політичну систему, яка захищала б національні інтереси й спонукала суспільство до розвитку. Потрібна демократія не на словах, а на ділі. Досягнути цього без зміни виборчих систем як для парламентських, так і для місцевих виборів неможливо. На парламентських виборах має бути пропорційна система голосування з преференціями: виборець голосує за одного з кандидатів від однієї партії в невеликому окрузі (8-12 мандатів), черговість проходження кандидата до парламенту визначає не місце в партійному списку, а кількість отриманих ним голосів. На виборах депутатів сільських і міських рад має діяти мажоритарна система з голосуванням в одному чи кількох багатомандатних округах. Розбудова іншої політичної системи передбачає й політичну конкуренцію в європейському розумінні. Щоб її розвинути, потрібно скасувати імперативний мандат, дозволити самовисування кандидатів на всіх виборах за мажоритарною системою, запровадити щорічне державне фінансування партій, що подолали виборчий бар’єр на парламентських виборах, обмежити фінансування партій за рахунок приватних внесків, стимулювати самостійну участь партій у виборах, а не їхнє блокування. Не виконує свого головного завдання – стимулювати суспільний розвиток – і виконавча влада, зокрема центральний уряд. Ви мали коли-небудь перед очима документ з назвою «Стратегія розвитку Української держави»? Отож-бо воно. Весь час ми плодимо нові органи, передусім дозвільні й контрольні, що веде лише до розростання державного апарату. Дійшло до того, що життя 46 мільйонів українців регулюють уже майже 300 тисяч чиновників, хоча ще 15 років тому, коли нас було 50 мільйонів, їх налічувалося добрих 170 тисяч. Політики здобувають міністерські посади, не маючи приблизного уявлення про необхідні реформи, дбаючи здебільшого про доступ до ресурсів. Уряд часто-густо працює в режимі «ручного керування», безсистемно, багато урядових рішень залишаються голими деклараціями, без фінансування. Пора, отже, завершувати трансформацію Кабінету Міністрів в орган політичного керівництва держави. Розмежувавши при цьому функції щодо реалізації державної політики між президентом і Кабміном. А також усунувши дублювання діяльності секретаріату Кабміну й міністерств. Готувати концепції, проекти законів і актів Кабміну мають міністерства з власної ініціативи міністрів, а не «за дорученням» секретаріату, керівництва уряду чи президента. Неефективну процедуру «погодження» проектів урядових рішень необхідно замінити сучасними інструментами міжміністерської координації, заснованими на електронному документообігу, публічному обговоренні в урядових комітетах. Важливо також запроваджувати нові процедури формування державної політики. Органи виконавчої влади мають здійснювати безперервний моніторинг реалізації державної політики, оцінювати ефективність рішень, використання бюджетних коштів. Міністерства слід вивільнити від функцій поточного адміністрування, розмежувавши в них політичні й адміністративні функції. Що стосується національних комісій регулювання природних монополій, то їх теж потрібно захистити від політичного втручання. Реформування регуляторів має служити справі збалансування інтересів споживачів, компаній-монополістів і держави в процесі прийняття регуляторами рішень. До речі, сферами компетенції незалежних регуляторів необхідно визнати не лише енергетику і зв’язок, але й транспорт, житлово-комунальне господарство. Взагалі є нагальна потреба в реформуванні системи державної служби. Держслужбовцям, очевидно, варто заборонити займатися політичною діяльністю, добирати людей на посади державної служби варто тільки на основі конкурсу. Не забуваючи при цьому так реформувати систему оплати праці держслужбовців, щоб вона сприяла їхній конкурентоспроможності на ринку праці. Лише лінивий не говорить сьогодні й про необхідність нового місцевого самоврядування, роль якого в нас виконує поки що архаїчна система рад. Базовим рівнем адміністративно-територіального устрою, відповідно до проекту «Модернізація України...», буде громада, утворена на основі одного чи кількох населених пунктів за умови спроможності громадської ради надавати мінімальний перелік публічних послуг. У громаді діятимуть обрані на прямих виборах голова і рада громади, а також її виконавчий орган. Другим рівнем місцевого самоврядування буде район, що складатиметься з громад. Формуватимуться органи місцевого самоврядування району на непрямих виборах – з числа делегованих радами громад представників. Зрозуміло, що в такому разі місцеві держадміністрації позбудуться невластивих їм функцій – виконання повноважень виконавчих органів районних і обласних рад. А призначатиме на посаду голови місцевої держадміністрації Кабмін за результатами конкурсу серед держслужбовців. Тепер стосовно нашої надмірно централізованої бюджетної сфери. Основні її недоліки – кошти збирають неефективно і розподіляють непрозоро. Повне реформування бюджетного устрою має здійснюватись як складова адміністративно-територіальної реформи: необхідне запровадження трирівневої бюджетної системи, що складатиметься з Держбюджету, регіональних бюджетів і місцевих бюджетів. Фінансові ресурси місцевого самоврядування мають бути достатніми для виконання їхніх власних і делегованих повноважень. Одне слово, бюджетна система має забезпечувати високу результативність управління, публічні кошти мають покривати реальні потреби населення, а не утримання застарілих інфраструктур. Судова влада. Доводити, що за роки незалежності ми створили владу, спроможну гарантувати кожному право на справедливий суд, – це смішити людей. Що потрібно поправити в цій царині насамперед? Запровадити прозорий, підконтрольний громадськості, централізований конкурс на посаду судді. Позбавити політичні органи повноваження призначати суддів. Посилити відповідальність суддів за неналежну поведінку. Посилити змагальність на всіх етапах кримінального процесу. Припинити практику спрямування справ на додаткове розслідування. Запровадити врешті-решт, як і велить конституція, суд присяжних... На конституції, цьому фундаменті ефективної організації суспільства і держави, поки що й закінчимо. Який Основний Закон нам потрібен? Такий, щоб мав чіткі, однозначні й зрозумілі положення. Щоб міг забезпечити проведення адміністративної, судової реформ, єдність державної політики. Щоб залишав форму державного правління в межах змішаної і дозволив розділити нарешті владу між парламентом (єдиним законодавчим органом), президентом (главою держави, обраним всенародним голосуванням), урядом (найвищим органом виконавчої влади, відповідальним за вироблення й реалізацію державної політики) та судовою гілкою влади з відокремленим Конституційним судом України. – Ми ж прекрасно усвідомлюємо, – підсумував розмову на цю тему відомий правозахисник Євген Захаров, – що при чинній конституції всі розмови про реформи приречені. Дмитро Карп’як, виконавчий директор Коломийського представництва Громадянської мережі ОПОРА
