Початок кінця?.. Сказати: «У тебе рак», – все одно, що сказати: «Ти помер». І не має значення, два, три чи десять років після цих слів житиме хворий. Смерть починається відразу після діагнозу. «Донедавна навіть ми, лікарі, не знали, як краще: казати прямо про хворобу, чи краще повідомити рідним, – розповідає Марина В’ячеславівна Алімова, лікар-онкохірург Хмельницького обласного онкодиспансеру. – Зараз прийнято говорити все, як є. Так організм підсвідомо починає боротися з хворобою. Хоча і до сьогодні думки стосовно цього роздвоюються». «Було таке відчуття, ніби хтось посеред вулиці раптом вдарив, – ділиться враженням Василь, хворий на рак гортані. – Ні... Не вдарив... Вистрелив. Наступного ранку я прокинувся... ніби брудний зсередини. Хвороба відчувалася майже фізично...» Відразу після встановлення діагнозу у хворого опускаються руки. «Я помру», – єдина фраза, що лунає в голові. З кожним днем (а на всі аналізи йде приблизно місяць – два) смерть стає все звичнішою. «Я взагалі перестав боятися смерті. Став планувати свої похорони. Уявляв собі весілля своїх дітей і називав майбутніх онуків, бо знав, що ніколи насправді цього не побачу». Людину в такому стані неможливо передбачити. Хворий то всіх любить, то кричить, то нікого не хоче бачити. «Чому я? Я стільки всього не зроблю. За що?» Жалість до себе – найнебезпечніший період. Якщо він затягується, то шансів вилікуватися практично не залишається. Ні лікарі, ні рідні тут не допоможуть. Перейти це повинен сам хворий. Як і більшість чоловіків зі свого регіону, Василь ще молодим хлопцем почав їздити на заробітки. Заробітки стали єдиним джерелом прибутку. Заробітки стали причиною хвороби. Працюючи на будівельних роботах майже без перерв (за рік ледь-ледь назбирувалося 2 місяці, які він проводив зі сім’єю), дихаючи пилом та хімікатами, Василь захворів на рак гортані. Важкі болючі процедури, вдаваний спокій в очах дружини, сховані сльози близьких людей... «Я перейшов це. Замість того, щоб жаліти себе і обдумувати свою смерть – подивлюся у вікно, а там люди ходять, сонце світить. Ні, думаю. Я хочу жити. І я буду жити». Уявіть собі, що ваше життя – це великий корабель, а ви – його капітан. І тільки ви вирішуєте, направити його на рифи і розбитися, чи тихо і спокійно доплисти до потрібного вам місця. «Пацієнти з вірою в життя допомагають і собі, і нам, – говорить Марина В’ячеславівна. – Вони борються, тримаються. І виживають. А цим самим дають нам сили не опускати рук. Віра у краще – основа успішного лікування». Від операції Василя минуло кілька місяців. Він повністю змінив своє ставлення до життя. «Чоловік дуже змінився, – ділиться думками дружина Руслана. – Став цікавитися багатьма речами, які дотепер були йому абсолютно байдужими. Став уважнішим до дітей і до мене. Постійно будує якісь плани. А головне, виконує їх. І найосновніше, здаватися він не збирається взагалі». «Звичайно, іноді нападає відчай, – говорить Василь. – Згадуєш, яка хвороба сидить у тобі – страшно стає. А потім думаєш: «Стоп! У мене ще дочки незаміжні, син неодружений. Я ще внуків не виховав. Я ще стільки всього не побачив і не зробив. Яке вмирати? Не дочекається мене стара з косою. Не скоро я до неї прийду. Не скоро дамся...»
Перемога над безнадійністю Отже, віра у краще допомагає у лікуванні раку. Більше того, без неї лікування практично неможливе. Але ж це абсурд! Як віра може зцілити? На таке здатна тільки медицина. Якщо лікарі не можуть нічого зробити, то що тут вірити... Марії поставили страшний діагноз. Лімфосаркома. Людською мовою просто невиліковний рак. Лікарі сказали, що в її випадку вони нічим не можуть зарадити. Дали їй «півроку, максимум рік» і відправили додому. Насолоджуватися «останніми днями». Сумно... Трагічно... От тільки було це... 20 років тому! Після «констатації» своєї смерті Марія відкрила власний магазин, стала приділяти більше уваги собі та світові. Зараз це весела, безтурботна жінка з власним бізнесом і величезною цікавістю до життя. «Наступних 20 років як мінімум вмирати не збираюся, – з усмішкою говорить Марія. – Не на ту попали. Я ще дуже багато маю зробити і дізнатися». Може, не такий вже й страшний вовк, як його малюють? Може, рак асоціюється зі смертю тільки через страх боротися з ним?.. «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає...»
«Буде, як буде, а поки ще не буде – буду я» Наслідки раку залишаються назавжди. Успішно пройдений курс лікування не означає, що все закінчилося. А, може, все-таки, закінчилося?.. Ваше тіло – величезне поєднання найрізноманітніших систем. Ваш розум здатний на такі витівки, про які ви навіть не здогадуєтесь. На ваше життя впливають безліч чинників, але тільки ви – власник цього всього. І тільки ви вирішуєте, як ставитися до свого життя. Учені вважають, що всі клітинки людського організму обновляються кожні одинадцять місяців. Це означає, що можна вилікуватися, просто не впускаючи хворобу назад в організм своїми страхом і злістю. Варто просто повірити і спробувати. Завдання лікарів – очистити тіло, завдання хворого – очистити найважливіше. Очистити свою душу. «Я зрозуміла, що рано чи пізно помремо всі. Як-то кажуть: «Всі там будемо», – з постійною усмішкою на обличчі говорить Марія. – Якщо я помру скоро, значить, так має бути. Але поки мені дали час, я старатимусь проживати кожний подарований мені день якнайповніше і якнайкорисніше. Якнайкраще». Хвороба – як примхлива жінка. Варто вам про неї забути – вона образиться і замовкне. А чим більше часу ви приділятимете опису симптомів та болячок, тим голосніше вона кричатиме, що перемогла і скоро ви помрете. «Так, я можу померти, – говорить Василь. – Але скільки безглуздих смертей навколо. Хтось потрапив під машину, хтось впав з багатоповерхівки, а хтось втопився у власній ванні. А я живу. Кожного дня встаю зранку, дивлюся на сонце і вдихаю повітря. Я розмовляю з дружиною та дітьми і розумію, що мене люблять. Я потрібен їм, а, отже, я потрібен світові. І я буду радіти цьому доти, доки мені дозволить Бог».
Коментар спеціаліста Тарас Богданович Боднарчук, лікар-онкохірург відділу пухлин голови та шиї Івано-Франківського обласного диспансеру: – «Безперечно, бажання жити грає вирішальну роль у лікуванні пацієнта. Я маю на увазі будь-яку хворобу, не тільки онкозахворювання. Якщо у хворого опускаються руки і він переконаний у своїй смерті, то курс лікування буде простою формальністю. Шансів у цієї людини практично не залишається. Для успішного лікування просто необхідний високий моральний дух. Звичайно, після такого діагнозу зберегти спокій практично неможливо. Так сталося, що чомусь у більшості говорять не про тих, хто вижив. Тому створився стереотип, не побоюся цього слова, що рак – це кінець. Існує ціла наука про те, як настроїти хворого на позитивну хвилю. Деонтологія. Будь-який лікар, який не засвоїв цієї науки – лікар тільки наполовину. «Нехай по вірі вашій буде вам». Цю фразу вустами апостола говорив Бог. Мабуть, не дарма він так сказав...» Оксана Волчинська
