Вогнище Ібрагіма-паші Згадки про першу пожежу у місті маємо у 1676-му, за 14 років від його заснування. Йде турецько-польська війна, до станиславівських мурів підступає армія Ібрагіма-паші. До середмістя турки так і не дісталися, однак вщент спалили південне та східне передмістя. Обороняли Станиславів наймані шляхетські загони. Завдяки самовідданості та героїзму цих людей, котрі на деякий час зупинили ворогів, королеві Яну Собєському вдалося зібрати польське військо і дати відсіч турецькій навалі. За це сейм на 12 років звільнив мешканців Станиславова від сплати будь-яких податків, окрім королівських. У ті роки населення міста було доволі строкатим, адже власники Станиславова кликали звідусіль кваліфікованих ремісників. Так на наших землях з’явилися євреї та вірмени. Останні славилися умінням чудово вичиняти шкіру. Усі, хто поселялися тут, отримували так звані «свободи» – звільнялися від податків на 20 років. Інформацію про наступні пожежі маємо аж у першій половині ХІХ століття. Це, звісно ж, не означає, що за півтори сотні років місто жодного разу не горіло. Просто в історії Станиславова й досі є «білі плями». Найбільша пожежа, пише краєзнавець Іван Бондарєв, сталася у 1826 році, коли на попіл перетворилися «жидівська школа, військова стражниця та 16 житлових будинків». Саме після неї військові звели капітальну муровану гауптвахту, яка й нині стоїть по вулиці Галицькій, 7 а. Топ-пожежа У наступні роки вогонь доволі часто господарював на вулицях нашого міста. Це сприяло виникненню доволі дивної місцевої традиції, зауважує Бондарєв. Коли починав горіти сусідський будинок, містяни замість того, щоб гасити пожежу, заходжувалися вголос читати уривок із св. Іоанна «Спочатку було Слово» аж до чотирнадцятого вірша. Тоді на тарілці виносили хліб та сіль і ставили на порозі будинку. Це мало символізувати те, що і ворогів належить приймати гуманно. Ну а станиславівською топ-пожежею є, без сумніву, та, котра сталася 28 вересня 1868 року і охопила ледь не усе середмістя. Про неї докладно розповідає відомий івано-франківський краєзнавець, заслужений працівник культури України Михайло Головатий. «Того трагічного понеділка, – каже він, – ніщо не віщувало біди. Зранку стали до верстатів робітники державних залізничних майстерень, варилось знамените пиво в броварні Седельмаєра. Відпочивали приїжджі у готелі «Європейський», відкрив свій заклад зв’язку поштмейстер Кнорек, а численні торговці – крамниці в Ринку. Йшли уроки в гімназії та нормальній школі на майдані Франца, знайшли собі заняття завсідники кав’ярні Шенгерської і книгарні Міліковського… А у передмістях містяни виконували звичні осінні роботи. На Лисецькому передмісті в городі обійстя під номером 224, що належало якомусь Лотрінгеру, смажили повидло. Нині це – невеликий будинок на вулиці Шевченка, 28. Здійнявся сильний вітер… Раптом він підхопив і поніс жарини вздовж вулиці. Спалахнули дахи будинків кравця Моняка, лікаря Ангера, домовласника Дошота. Невдовзі Липова вулиця перетворилася на вогняний ланцюг. Була перша година пополудні… На той час Липова вулиця була майже суцільно одноповерховою. Лише там, де вона починається, високими островами здіймалися триповерхові кам’яниці єврейської підприємиці Хани Ланди та готель «Європейський». Звідси сильний вітер переніс полум’я на Тисменицьку вулицю (нині – вул. Незалежності) та Заболотівське передмістя. Горіли будинки від початку вулиці. Зайнялася і невдовзі згоріла дотла пошта. О четвертій годині пополудні пожежа охопила всю східну частину міста. Язики полум'я досягли площі Ринок. Палали південна і західна сторона, а ратуша ще стояла неушкоджена. Спалахнула північна сторона Ринку, горіли вежі Вірменського костьолу, а ратуша стояла, мов заворожена. Пожежа добулась до військового госпіталю. Сильно потерпів від вогню головний корпус. Хворих довелось евакуйовувати. Шоста година вечора стала фатальною для ратуші – полум'я огорнуло і її. Мов зойк смертельно пораненої істоти, пролунав о восьмій годині над містом бій ратушного годинника. З того часу він замовк аж до наших днів. Горіли верхні поверхи, плавилися дзвони курантів. О дев'ятій годині вечора ратушна вежа впала на ринковий брук. Збитки від пожежі були жахливі. Тільки будинків згоріло 260 – четверта частина міста. Про людські жертви очевидці не згадують. А ось протипожежні роботи організовані фактично не були. Станиславівці дорікали за це тодішній владі на чолі із бургомістром Адольфом Суханеком. Невдовзі його переобрали». Того дня, на щастя, вдалося врятувати збудований у 1866 році вокзал. Тільки після цієї трагічної події австрійська влада зробила для себе відповідні висновки. Вже до початку 1869 року у Станиславові було завершено формування так званого «корпусу пожежних» у кількості 36 чоловік. Першим його керівником став будівельник за фахом Владислав Мюльн, який до того працював у відділі будівництва магістрату. Спочатку пожежна служба розташовувалась у тимчасових орендованих будівлях на місці скверу неподалік сучасної площі Міцкевича. Згодом пожежники міста переходять на вулицю Камінського (нині – вул. Івана Франка).
Від сіна на горищах… Після трагічної пожежі 1868 року місто оговталося досить швидко. Цьому неабияк сприяв новий бургомістр І. Камінський. Будучи депутатом Віденського парламенту, він домігся для Станиславова великої пільгової позики. Були й інші приватні пожертви. У 1875 році у місті проводилася господарська виставка. Мемуаристи пишуть: ніхто не йняв віри, що всього сім років тому тут палала страшна пожежа. Від 1881 року магістрат звітує староству за спеціально встановленими формами щодо кількості вогневих випадків у житловому секторі, лісових та польових угіддях. За невчасно подані звіти накладають жорсткі санкції: затримка документів всього на 48 годин вартує безвідповідальним посадовцям 5 злотих ринських (найвищий середньомісячний заробіток кваліфікованого робітника складав тоді 80 злотих ринських). Саме із цих звітів дізнаємося, що у 1872 році у Станиславові сталося 8 пожеж. Найтяжча – на вулиці Зосина воля (теперішня Коновальця), коли постраждали 2 будинки, а вогонь завдав шкоди на 3300 злотих ринських. А 4 квітня 1873 року о пів на одинадцяту ночі вибухнув порох у пивницях Кальмана Йонаса, через що загинув слуга у шинкаря Генігберга. Шкода дорівнювала 60 злотих ринських. Загалом того року сталося 9 пожеж. З архівів беремо і таку статистику: у 1877 році в Станиславові трапилось 32 вогневі випадки, у 1879 – 30, у 1883 – жодного. Тоді згоряли переважно дахи будинків, котрі робили із гонту. Причинами пожеж ставали погані конструкції коминів, невиметеність сажі, зберігання сіна на горищах. Двома пожежами запам’ятався мешканцям Станиславова 1907 рік. Спочатку горів комплекс будинків братів Гартенбергів навколо однойменного пасажу. А невдовзі через людську необачність на попіл перетворився цілий квартал між сучасними вулицями Незалежності та Вагилевича. Через дебоші російської армії Жахливих руйнувань від вогню зазнало наше місто у роки Першої світової війни. Влітку 1917 року, до прикладу, через дебоші російської армії згорів будинок Хани Ланди, який ділив сучасний Вічевий майдан на дві половини. Були повністю знищені будинки довкола пасажу Гартенбергів. Станиславівці відбудовували місто… Австрія уже помирала, проте у 1916, 1917 та 1918 роках містянам на відбудову зруйнованих обійсть видавалися із тодішньої державної казни безповоротні субвенції. У Першу світову війну добряче дісталося міській ратуші. Після жахливої пожежі 1868 її повністю відбудували у 1872 році. Однак роботи велися поспіхом, абияк. Її стан суттєво погіршили і снаряди, котрі неодноразово влучали у злощасну споруду. Тож у 1929 році ратушу розібрали та розпочали зводити заново. За документами будівництво закінчилося у 1935 році, однак опоряджувальні роботи тривали набагато довше. Тож до 1939, коли прийшли перші «совіти», сюди так і не встигли вселитися заклади, котрі, за проектом, мали у ній розміщатися: архів, бібліотека та міський музей. З вогнем успішно боролися пожежники. У 1924 році було розпочато будівництво нових споруд для вогнеборців Станиславова на вул. Камінського. Крім того, управа міста постановила придбати в 1924-1928 роках у Відні новий пожежний автомобіль для доставки на пожежі бойового розрахунку в кількості 9 чоловік. До цього ж на озброєнні у пожежників були лише кінно-бочкові ходи. Газета «Кур’єр Станиславовський» писала 6 червня 1929 року: «Сенсацію викликала поява на вулицях міста чотирьох великих самоходів невідомого нашій людності типу. Ці авта закуплені гміною ще у серпні 1928, спеціально виконані віденською фабрикою «Грьос ет Штіфт», надійшли і засвоюються, випробовуються монтерами фірми. Новозакуплений пожежний парк складається з одного авта реквізитового, сполученого з моторовим брандспойтом, далі – з брандспойту моторового, сполученого з ємністю води в 1500 л і двох самоходів-цистерн ємністю 2500 л, де за жаданням магістрату встановлене устаткування для поливання вулиць. Ці два авта можуть щодня полити 60 км вулиць, в той час, коли кінні бочкові вози в кількості 10 заледве поливали 15 км. Кошт машин 18000 дол., разом з митом і перевозом – 25000». Звісно, будучи автомобілізованою, пожежна охорона дістала можливість набагато оперативніше та успішніше ліквідовувати пожежі. За роки Другої світової війни наше місто, на щастя, суттєвих руйнувань не зазнало. Під час фашистської окупації пожежна охорона Станіслава підпорядковувалася місцевій поліції. На озброєнні вогнеборці мали тоді 4 автомашини і одну механічну драбину іноземного виробництва. Пожежна команда гасила пожежі лише з дозволу поліції. 27 липня 1944 року припинилася німецька окупація Станіслава. Радянські війська взяли місто обхідним маневром, тож фронтальних боїв не було. Угорці, котрі захищали Станіслав, змушені швиденько втікати у напрямі Калуша. На прощання вони спробували підірвати ратушу. Вибухом понівечило лише одне крило, котре згодом відбудували. Пожежі і досі завдають мешканцям Івано-Франківська чимало клопотів, однак це уже зовсім інша історія. Ольга ГЕРАСИМКО. Матеріал підготовлено за всебічного сприяння заслуженого працівника культури України, краєзнавця Михайла Головатого.
