Мандруюча бібліотека Перші бібліотеки з'явились у Станиславові ще у XVIII столітті.
Тоді вони знаходились при костьолах і церквах та переважно складались з
релігійної літератури. Найбільші з них були при кожному
римо-католицькому костелі (500 шт.) та вірменській церкві (30 шт.).
Також існувала книгозбірня у державній австрійській гімназії, заснованій
ще у 1784 році. Але все це були, якщо висловлюватись сучасними
термінами, "корпоративні" бібліотеки, і пересічному мешканцю
Станиславова туди було важко потрапити. Паризьке коріння
Відкрита для всіх, тобто публічна, бібліотека з'явилась у нашому місті
лише у 1872 році. Приїхала вона сюди аж з далекого Парижа. Цьому
передувала ціла героїко-романтична історія. У 1859 році до Франції
емігрує уродженець Бродів Вінцент Смагловський. За його плечима були
бойові дії повстання 1831 року, участь у революції 1848 р., російські і
австрійські тюрми. У Парижі він влаштувався вчителем у польську школу на
Монпарнасі. Крім того, він отримував від уряду невеличку пенсію. Разом
із двома друзями-емігрантами Яновським і Кулявським старий повстанець
почав збирати бібліотеку. Книжки купували у букіністах, на ринку і
навіть на розпродажах заставного майна. Після франко-прусської війни
становище емігрантів дуже погіршилось. Двоє друзів Смагловського померли
від голоду, і він неодмінно розділив би їхню долю, якби не несподівана
звістка зі Станиславова.
Тутешній бургомістр Ігнацій Камінський (також колишній повстанець),
довідавшись з газет про сумну долю вигнанця, запросив його до міста
разом із бібліотекою. І ось у 1872 році до Станиславова приїжджає
Смагловський, який у 14 скринях привіз майже 1800 книжок. Серед них були
"книжки класиків польських і світових від найдавніших часів до
найновіших в оригіналі, медичні і філософські книжки, які налічували
кілька сотень років, історія Кромера в оригіналі (XVI ст.), книги про
лікарські рослини, польські нумізматичні фоліанти із цікавими гравюрами"
та багато інших книжок.
Все це Смагловський подарував місту і не програв. Вдячні урядовці
зробили його головним довічним бібліотекарем і архіваріусом, призначили
річну платню у 300 ринських злотих та забезпечили житлом. Мешкав
головний бібліотекар у будинку реальної школи (тепер Незалежності, 17).
Там же в декількох кімнатах розміщувалась і його бібліотека.
В січні 1883 року Смагловський помер і його урочисто поховано на старому
цвинтарі. Того ж року бібліотека отримала його ім'я, яке з гордістю
носила до 1939 року. Найбільша книгозбірня
Ще за життя засновника бібліотека почала поповнюватись приватними
книгозбірнями меценатів. Серед них був рідний дядько бургомістра
письменник Ян Непомуцен Камінський (майже 4000 примірників), бібліофіл
Петро Ширін (майже 3000 прим.) та багато інших.
У 1886 році складено ґрунтовний опис бібліотеки, який ниводимо нижче.
Вже наступного року загальна кількість найменувань становила 5700 у 8
000 томах. Звісно, дивує той факт, що серед такої великої кількості
книжок не виявилось жодного українського видання, але такі були суворі
реалії ХІХ століття. Щури, солдати й інші негаразди
Після смерті Смагловського починаються тривалі мандри бібліотеки.
Спочатку її перевели у будівлю народної школи ім. Міцкевича (тепер тут
центр перепідготовки вчителів на однойменній площі). Але тутешні
приміщення зовсім не підходили для зберігання книжок. Вологість, грибок,
численні щури незабаром поставили під загрозу саме існування
книгозбірні. Аби вберегти фонд було прийнято рішення перенести його до
магістратського приміщення на сучасній вулиці Галицькій 7 (тепер там теж
бібліотека, але вже медичної академії). Книжки зберігались у шафах,
зашитих у полотняні чохли, доступ читачів до них став неможливим. В
місцевій пресі з'являються заклики передати найбільш цінні видання у
львівський Оссолінеум, а решту роздати школам та гімназіям міста. Це
стало би кінцем бібліотеки, але, на щастя, у 1906 році її директором
стає Юстин Сокульський. Він систематизував фонди, зробив опис бібліотеки
та відновив її діяльність. Крім того, пан Сокульський виявився
непоганим істориком, збагативши краєзнавчу спадщину міста щонайменше
двома працями. У 1911 році після його переведення (на підвищення) до
Кракова бібліотека знову залишається без господаря.
Перша світова війна хоча й завдала шкоди бібліотечному фонду, але не
такої, яку можна було очікувати. Мабуть, російським солдатам не
бракувало дров та газет, тому бібліотека відбулась легким переляком. Потяг до ратуші
У 1921 році Станиславів стає воєводським містом, відповідно статус
воєводської отримує і бібліотека імені Смагловського. Її новий директор –
історик Генріх Цепнік почав бомбардувати владу рапортами про виділення
для бібліотеки окремого приміщення. Тоді вона тулилась у приміщенні
магістрату (головний корпус медичного університету), де займала декілька
кімнат. І нарешті "глас волаючого у пустелі" було почуто. При закладці
нової ратуші у 1929 році президент Станіславова Вацлав Хованець
пообіцяв, що саме там буде розміщуватись нова бібліотека. Окрилені такою
обіцянкою працівники бібліотеки у вересні 1933 року зробили її
доступною широкому колу читачів.
Проте в'їхати у нове приміщення книжникам так і не вдалось. Через
хронічний брак коштів роботи в ратуші тривали аж до 1939 року, до
початку війни. За цей час бібліотека змінила кілька адрес: головний
будинок магістрату, потім вже знайома нам Галицька, 7, приміщення ІІ
державної гімназії і знову Галицька, 7. Радянське перезавантаження
Станом на вересень 1939 року кількість книжок у бібліотеці Смагловського
становила майже 35 000 томів. Але такий спадок не задовольнив амбіції
більшовиків. Вони задумали створити власну обласну бібліотеку і в січні
1940 року призначили її директором педагога Василя Пашницького. Стався
парадокс – директор був, а бібліотеки ще не існувало. Перед Василем
Михайловичем постало нелегке завдання заново сформувати фонди, оскільки
бібліотека Смагловського була представлена переважно польськомовною
літературою. Основним джерелом поповнення стали приватні книгозбірні
станиславівців, які емігрували перед приходом більшовиків. Нарешті він
доповідає у Київ, що фонди укомплектовані. У відповідь Постановою Ради
народних комісарів УРСР №635 від 8 травня 1940 року створюється обласна
Станіславська бібліотека. Незабаром прибула державна комісія і побачила
"понад 100 томів "Наукових записок" Товариства ім. Т. Г. Шевченка, 8
томів "Історії України-Руси" М.Грушевського, український переклад
"Біблії" у виданні Британського біблійного товариства, 16-томне видання
творів Т.Г.Шевченка та інші". Цього було достатньо, щоб звинуватити
Пашницького у не фаховому підборі книжок. Багато з зібраного було
оголошено "макулатурою", іншим навішано ярлики "контрреволюційних",
"клерикальних" та "буржуазно-націоналістичних" видань. Багато з них було
вилучено, а самого Пашницького спочатку понизили до заступника
директора бібліотеки, а потім перевели рядовим викладачем української
мови у Станіславський вчительський інститут. 22 червня 1941 року його
заарештують та через три дні розстріляють на подвір'ї в'язниці. Сорок років на Пушкіна, 1
На початку серпня 1940 року директором бібліотеки призначають Івана
Хорунжого. Новий директор перш за все подбав про достойне приміщення і
вже у вересні бібліотека переїжджає на вулицю Пушкіна, 1 (тепер це
інститут туризму). Паралельно проводились роботи з формування
бібліотечних фондів "правильною" літературою і незабаром її кількість
сягнула 240 тисяч примірників. Але динамічному розвитку бібліотечної
справи знову завадила війна.
Ходять чутки, що перед відходом Червоної Армії найбільш цінні видання
вивезли залізницею в напрямку Луганська. Але чи дійшов ешелон до пункту
призначення, чи його розбомбила німецька авіація, достеменно не відомо. А
під час окупації бібліотечне приміщення займали німецькі та угорські
офіцери. Книги вони скинули до вологого підвалу, де багато з них просто
згнило.
Коли після звільнення міста сюди повернувся директор Хорунжий, то
нарахував лише 60 тисяч книжок, багато з яких перебувало у жалюгідному
стані. Крім того, постраждало і саме приміщення, а загальна сума збитків
сягнула 631 965 карбованців. Допомогу у відновленні бібліотеки надавали
як прості мешканці так і державні установи. Щедро поділилась власним
фондом Харківська бібліотека ім. Короленка, надходили пожертви з
аналогічних установ Москви і Києва. Вже 25 вересня 1944 року бібліотека
запрацювала. Тоді в ній працювало всього 13 чоловік, з яких лише двоє
мали вищу освіту.
У 1956 році з нагоди 100-річчя з дня народження Івана Франка бібліотеці
було присвоєно його ім'я. У 1966 році бібліотека набула статусу
наукової. Через монастир до суду
У 1980 році під вагою книжкових стелажів тріснула стіна будинку.
Терміново розпочали пошук нового приміщення і вже у 1982 році бібліотека
переїхала у ліве крило сільгосптехнікуму (колишній монастир
Василіянок).
За часів незалежності споруду повернули законним господарям – монастирю і
тому у 1996 році бібліотека переїжджає в приміщення суду на вулицю
Чорновола, 22. На цьому нарешті завершились багаторічні мандри
багатостраждальної бібліотеки. Іван Бондарев
