Плата за динамічний розвиток – зміна обличчя, зміни в ментальності, інші цінності, поступова і неухильна втрата історизму. Цей процес триває і понині. Під натиском модерну та модернізму, новизни, цивілізаційного поступу, глобалізаційних процесів, внаслідок невиваженості та непродуманості деяких рішень і навіть випадковості зроблених кроків давно втрачено і продовжує втрачатися дуже багато історичних споруд, пам’ятників, пам’яток; забуто знаменні дати, великі події, славні імена, що спричинилися до розвитку рідного міста та всього краю. Проте рік до року, успішним поступом та спокійною ходою утверджуючись в новітній епосі з теперішньою назвою (Івано-Франківськ, з 1962 р.) та з новим гербом (архангел Михаїл, з 1995 р.), місто не забуло попередньої назви і постійно виявляє інтерес до старого герба – "Пилява” та долі людини, ім’я якої носило впродовж століть – Станіслав. Пилява На пруській території була місцевість Пилява. В цій місцевості між слов’янами і прусами зав’язалась вперта битва. Поступатись не хотів ніхто. Тоді відважний рицар Жирослав із мечем та хоругвою стрімко пробився в середину стану супротивника і в запеклій сутичці поборов ворожого ватажка. Розгром прусів став неминучим. Відвага рицаря була помічена і винагороджена. До хреста на його хоругві було додано ще одне рамено. Хрест став: вліво – двораменним, вправо – трираменним. Найдавніша згадка про його печатку походить з 1385 р. Надалі, різного кольорового вирішення, в постійній графічній видозміні, в поєднанні із щитом, вежами, стрічками, короною, страусиним пір’ям, герб, розділившись на дві гілки – "золоту” і "срібну” – набув широкого поширення в багатьох землях – краківській, сандомирській, руській. Ним слугувалось десятки відомих родин. Найбільше – Потоцькі. Потоцькі – шляхетський рід з Краківщини. Великої ваги та значення набрав в кінці XVI ст. – першій половині XVII ст., коли, активно рухаючись на Схід, почав здобувати та привласнювати великі маєтності на всьому українському правобережжі. Заволодівши старовинним подільським селом Загайполе, збудували в ньому родовий замок. З появою величезного замку поселення не тільки змінило своє обличчя і свій статус – стало містечком та набуло Магдебурзького права, але й змінило свою назву. Будівничий замку – брацлавський воєвода Стефан Потоцький переніс сюди свою резиденцію. Містечко стало називатись Золотим Потоком. Могутні стіни, викладені із рудуватого місцевого вапняку, сягають двометрової товщини. За свою більш ніж трьохсотлітню історію фортецю здобували тільки раз – величезне татарське військо Ібрагіма Шайтана в 1676 р. Зруйнувавши Золотий Потік, здобувши Чортків і Бучач, Ібрагім Шайтан впевнено і спішно рушив на ще один родинний маєток магнатів Потоцьких – місто-фортецю Станиславів, що став на той час найбільшою твердинею та найважливішим опорним пунктом на всьому Прикарпатті. В швидкій перемозі вже не сумнівався ніхто. Та зібравши за своїми мурами не таку вже і велику кількість мужніх оборонців, місто вчинило завзятий опір, вистояло і дало рішучу відсіч тій грізній і до цього часу непереможній мілітарній силі, перед якою через декілька років (Відень, 1683 р.) тремтітиме вся перелякана Європа. Станиславівська відсіч і згодом переможна завершальна битва під Журавним (тепер Львівщина) мали широкий міжнародний резонанс. Можна тільки пошкодувати, що в сучасному Івано-Франківську немає жодної згадки про героїчні події тих не таких уже й далеких часів. Але не тільки події звитяжного 1676 року єднають два такі тепер різні населені пункти: Івано-Франківськ, обласний центр Прикарпаття, доглянутий, впорядкований та бурхливо розвинутий в останні десятиліття; і забутий всіма маленький Золотий Потік на Тернопіллі: в обох з них є чудом вцілілі, чи не єдині в теперішній Україні (в Бучачі та Товстому гинуть на очах), історичні рельєфні зображення знаку „Пилява”. В Золотому Потоці – над в’їзними воротами напівзруйнованого замку з боку двору. В Івано-Франківську – на східному фасаді відреставрованого парафіяльного костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (тепер художній музей, майдан А.Шептицького). Знаки нагадують про багато що – бурхливе минуле, драматичні історичні події, колишню могутність неприступних фортець, наших предків, що жили в постійній тривозі та вимушено мали завжди пам’ятати про меч і рало. А ще нагадують про великий рід магнатів Потоцьких. Не тільки воїнів і кривдників, але й меценатів, політиків, поетів, будівничих, організаторів численних промислових підприємств та торговельних компаній і їх знаменитий родинний герб „Пилява”: „Золота” – в Золотому Потоці і „Срібна” – в Івано-Франківську. Представником роду Потоцьких гілки гербу „Срібна Пилява” був і Станіслав.
Станіслав Старший син засновника міста Андрія Потоцького був відчайдухом. Такою була родинна вдача. А ще було ім’я – Станіслав та назва міста – Станиславів, що постійно нагадувало, підштовхувало, зобов’язувало – стань славним! Станіслав (1659-1683 рр.) в житті спішив і досягав. Цьому сприяв батько, для якого Станіслав тривалий час був єдиним сином. Молодший, Йосип (Юзеф), народився в 1673 р. З думкою про сина, його освіту, майбутнє Андрій Потоцький серед багатьох інших важливих та невідкладних справ в окресленому, але ще не посталому місті знайшов можливість відкрити в 1669 р. навчальний заклад високого освітнього рівня: станиславівська академія вважалась філією знаменитого Ягеллонського (Краківського) університету. Спудеєм академії був Станіслав. Тому, коли випала нагода багато подорожувати країнами Європи, молодий освічений шляхтич почувався впевнено та допитливо. Станіслав, перебуваючи в Італії, Угорщині, Франції, Фландрії, цікавиться, як і кожна юна особа, світським життям. Але непомірно до років – ще й військовою справою та культурними здобутками європейських народів. Його помічають, відзначають, ставлять в приклад, спеціально організовують зустріч з ним. І ще б: не кожна, тим більше молода людина, прибувши в Рим, зустрічається з Папою, одержує благословення та безцінні дари – мощі Святого Вінцента. Подорож була тривалою, але час не помарнований. За роки відсутності Станіслава час в рідному місті також не марнувався, кожний рік ставав вагомим етапом в його становленні. На момент завершення європейської подорожі молодого Потоцького місто було уже сформоване і вибудуване: височіли верхи храмів, зведений палац і житло, закладались кам’яниці, модернізовувалась фортифікація, налагоджувались господарські зв’язки, впорядковувався уклад міського життя; воєнними перипетіями підтвердилась доцільність його будівництва як фортеці, і саме на цьому місці; прижилася назва; перші мандрівники про нього залишають захоплений опис. Бракувало одного – вияву Божої опіки. Ним міг бути особливий небесний знак або за європейською традицією тих часів один із християнських святих, якого проголошували патроном. На збіг обставин, щасливий випадок чи чиюсь ініціативу Станиславів тривало очікувати не міг – часи були непевні та неспокійні. Патроном Станиславова став святий Вінцент, мощі якого в 1679 році були доставлені до міста, освячені та поміщені в дерев’яному костелі. Мурованого костелу Діви Марії, в спеціальній каплиці-вівтарі якого вони зберігалися з 1686 р. по 1946 р., тоді ще не було. А Станіслав тим самим виявився не тільки людиною, ім’ям якої названо місто-фортецю, але й став особою, яка, піднявшись над суєтним та мирським, подбав про небесне заступництво для міста та всіх його мешканців. Повернувшись додому, він в двадцятирічному віці отримує посаду галицького старости, просувається у військових рангах, перебуває при дворі короля, справляє враження, подає великі надії. Тільки в ньому старий Андрій Потоцький бачить спадкоємця та наступного власника міста, плекаючи сміливі плани та сподівання. Все перекреслив 1683 рік! Блокований Відень став долею для багатьох, для Станіслава Потоцького теж. Ян ІІІ Собеський, польський король, зваживши все, на чолі великого війська, в яке вливалися загони майже зі всієї Східної та Центральної Європи, вирушив в похід. Спішили. Битва була вперта і завзята. Біля стін столиці Австрії вирішувалася доля всієї Європи. Одним із підрозділів знаменитої польської кавалерії керував молодий ротмістр Станіслав Потоцький. Безстрашна і грізна кавалерія постійно атакувала, привертаючи увагу та відволікаючи на себе основні сили супротивника. Цілі – високі, ціна – така ж: багато вбитих, серед них – юний шляхтич. Поховали хороброго ротмістра урочисто, пишно і з почестями. У Відні, в костелі франсисканців, – серце; забальзамоване тіло – в Станиславові, в костелі Діви Марії, започаткувавши родинну усипальницю родини Потоцьких. Батько, Андрій Потоцький, пережив Станіслава на вісім років. Його поховали поруч із старшим сином. Власником міста на тривалий час, 1691 – 1751 рр., стає молодший син, Йосип. Власником міста успішний та запальний Станіслав Потоцький не став. Не судилося. Проте це давно забулося. А ім’я Станіслав та назва Станиславів таки є значними і цікавими історичними пам’ятками нашого міста. Як і його старовинний герб. Мирон Мицан
