Галина Баранкевич: «Мені подобається грати на сцені із сильними партнерами»
– Чимало людей, котрі стежать за культурним життям Івано-Франківська, знають Галину Баранкевич, котра співає. І тут раптом ти появляєшся в драмтеатрі у амплуа актриси театру. Як так сталося? – Я сама цього не планувала. Як-то кажуть, розкажи Богові про свої плани – і він буде з тебе сміятися. Так само, напевне, сталося і зі мною. Звичайно, я планувала картинки з шоу-бізнесу, кольорової сцени. В принципі це мрії більшої частини юних дівчат. Батьки завжди думали, що це просто мої бажання про красиве мерехтіння ліхтарів у телевізорі. Я закінчила музичну школу по класу бандури, а потім зрозуміла, що інструменталісткою бути – це не моє. Я їздила на фестивалі, привозила звідти різні нагороди. Тато не бачив перспективи у моєму навчанні вокалу. Коли відкрилося театральне відділення, то я просто спробувала заради цікавості, бо до того я не брала участі в жодних сценках, не грала ніяких ролей. Соромно, але я ніколи не відвідувала вистави у театрі. Вже в університеті я почала виявляти свої театральні навики, пробувала себе ведучою концертів. На третьому курсі я пройшла кастинг у режисера Євгена Курмана, котрий займався постановкою «Марусі Чурай». Відповідно з третього курсу університету я й почала грати в театрі. – Першою твоєю роботою на сцені драмтеатру була головна роль у містерії-ораторії «Маруся Чурай». Згодом ти зіграла ролі Килини в «Лісовій пісні» та дорослої Дарусі в «Солодкій Дарусі». Котрий із цих образів тобі давався найважче? – Кожен. Із Марусею Чурай у мене пов’язано дуже багато робочих моментів. Над виставою ми працювали три місяці. Насправді я тепер розумію, що це задовго. Принаймні зараз це вважається довго. З приходом Ростислава Держипільського на посаду директора театру протягом одного сезону виходить багато прем’єр. Цей сезон позначиться тим, що ми представимо вісім свіжих постановок. Тому тепер одна вистава робиться максимум за два місяці. Про Марусю Чурай мені всі говорили, що це великий шанс для мене. Старші актори розповідають, що вони після приходу в театр ще років зо п’ять грали ролі соняшників. (Сміється. – авт.) Працюючи над образом Марусі, я вже задумувалася, чи зможу я надалі так працювати над ролями. Я працювала понад вісім годин. Актор на сцені може бути голим. Але коли він не має нічого в душі, то глядач буде просто дивитися на нього як на голу особистість. – Зігравши головні ролі у виставах, ти сама собі ставиш ту планку, нижче котрої потім не маєш права опуститися. Як тобі вдається триматися на високому акторському рівні? – Це дуже складно. Кажуть, добре тим дівчатам, котрі красиві. Насправді краса – складна річ, нею треба вміти користуватися, вміти тримати її на певному рівні. Так само і в професійному плані. – Слава до артистів не приходить сама собою, очевидно, для того, щоби заслужити повагу глядачів, потрібно докласти чимало зусиль. Скільки часу тобі доводиться витрачати для того, аби вжитися в новий образ, в нову роль? – Буває так, що актор ще з першої читки ролі знає, що він буде робити на сцені. А інколи треба попрацювати, вкласти і душу, і час. Відомі режисери кажуть, що актор, отримавши роль, повинен її мати біля себе скрізь – під подушкою, на тумбочці, на столі гримерної. Є така відома істина: немає маленьких ролей, є маленькі актори. Насправді це так. Навіть за кордоном актори, котрі працюють за контрактом, отримують доплату. Актор за епізодичну роль може отримати таку ж суму, як і за головну роль. Інколи вжитися в роль можна дуже швидко. Взяв газету до рук, і вона тобі вже допомагає. Інколи цей період звикання до ролі триває дуже довго. Так в мене було із Дарусею. Я мусила дізнатися дуже багато інформації про воєнні роки. Дуже важко мені було перебирати на себе увагу, коли паралельно на сцені відбувався смішний діалог двох кумась. Тут вже мусила проявитися моя майстерність. – Образ Дарусі став для тебе, напевно, доленосним. Як воно для співачки бути німою на сцені і показувати свої страждання тільки мовою тіла? – Насправді я дуже не переймалася тим, що в мене немає тексту. Навпаки, перед тим я побачила журнал, в якому на титульній сторінці були слова Богдана Ступки: «Я мрію зіграти роль без слів». Це також правильний хід, коли треба тримати на собі увагу глядача, коли в тебе немає тексту. У такому випадку актор є оголеним нервом і повинен в цей момент щось сказати глядачеві емоціями, жестами, рухом, поглядом. Це майстерність. І я згодна із хорошими відгуками театральних критиків, котрі лунають на адресу «Солодкої Дарусі». Ми вже шістдесят разів зіграли виставу, але режисер постійно має якісь певні зауваження. І це цілком нормально. – Галина Баранкевич претендує на звання прими театру? – Я над цим не задумуюсь. Мені подобається грати на сцені із сильними партнерами. Коли мені кажуть, що зі мною добре грати на сцені, то це для мене є найкращою похвалою. Одна справа – глядачі, а зовсім інша – закулісне життя. Якби не мої колеги, то не знаю, чи була б я такою, якою є зараз. – Ти була за один крок від отримання найвищої державної нагороди – Шевченківської премії. Могла стати наймолодшим лауреатом, але не сталося. Ти не розчарувалася після відмови? – Звичайно, було якесь спустошення. Мене вже навіть тут запитували, яка в мене мета в житті після того, коли я отримаю Шевченківську премію. На що я відповідала, що працюю не для звань. Якщо нас висунули на здобуття такої високої нагороди, то, можливо, це про щось говорить. – На Дарусі життя не закінчується. Театр продовжує працювати. Яку роль ти ще хотіла б зіграти? – Моя мрія потроху здійснюється, бо я граю у виставі «Ніч перед Різдвом». В мене знову одна із головних ролей – Оксана. Наскільки мені зараз незвично грати просту дівчину, котра кохає, красується собою. В принципі, героїня мого віку, а тому для мене ця роль мала би бути дуже простою. Але після Марусь, Дарусь і «Нації» це ой як непросто. Я вже навіть казала директору театру, що хотіла б зіграти роль якоїсь блондинки, пустунки, котра не несе за собою високої мудрості. – Тобі пропонували роль Джульєтти у новій постановці, котра готується зараз у театрі? – Я знаю точно, що я не буду Джульєттою. (Сміється – авт.) Кожен режисер вибирає собі актрис, котрі більше підходять під ту чи іншу роль. Є дівчата, котрі створені бути Джульєттами, і не використати це було би великим гріхом. Особисто я не ставлю перед собою мету, що я мушу зіграти якусь роль чи дуже хочу. Все приходить само собою. – Чи ти ще продовжуєш сольну кар’єру співачки? – Коли я пішла працювати в театр, то трохи закинула роботу над сольною кар’єрою. За літо записала три нові пісні. «Синочки» зараз запустили в ротацію по радіо. Наразі моя мрія – зробити сольний концерт. Минулого року побачив світ дебютний альбом «Розкажу тобі», але презентації його я ще не робила. Хочеться, щоб це було якось оригінально. Думаю, що і на це в мене знайдеться час. Розмовляв Володимир БОДАК
