– Розкажіть про себе, як Ви опинилися на війні? Іван Савин: – Народився в 1923 році в Калузькій області. Навчався у Московському інституті сталі. Лише закінчив перший курс – почалася війна. Всією групою пішли до військкомату проситися добровольцями на фронт. Студентів направили до воєнного артилерійського училища, де навчався до 1942 року. Брав участь у боях під Москвою, Сталінградом, Курській битві, форсуванні Дніпра, Корсунь-Шевченківській битві, боях за визволення Молдавії, Румунії, Угорщини, Югославії, Австрії. Учасник подій за визволення Будапешта в 1956 році. Вже в мирний час брав участь у створенні Івано-Франківського технічного університету нафти і газу, почав там роботу асистентом, а закінчив доцентом, кандидатом філософських наук, завідувачем кафедрою. Нагороджений 5 орденами і майже 20 медалями. Фотій Володимирський: – Народився на Волині, зараз це територія Тернопільської області. Навчався в польській школі, згодом в технікумі механізації та електрифікації сільського господарства. Тоді ж в технікумі почала діяти підпільна організація ОУН і разом з однолітками готувався до визвольної боротьби. В травні 1943 року перейшов до УПА. Перше поранення отримав в бою з німцями під Збаражем. Згодом в складі куреня Наливайка воював на території Тернопільської, Волинської та Львівської області, а також на Холмщині проти Польської Армії Крайової. В 1944 році отримав серйозне поранення, підпільно лікувався до 1945 року. Нагороджений орденом „За заслуги перед Україною”, „Повстанським Хрестом Звитяги”, двома золотими хрестами від „Об’єднання ветеранів Великобританії”. – Чи сучасний світ є таким, за який Ви боролися і який собі колись уявляли? Іван Савин: – Мені не подобається атмосфера спотворення історичних подій, яку часто спостерігаємо сьогодні. Не варто забувати – без минулого немає майбутнього. А люди почали забувати колишні події та їх учасників. Я не схвалюю сталінського режиму, адже і мій батько сидів колись у таборах. А з іншого боку, ми йшли в бій не за Сталіна, а за Батьківщину, за те, щоб не було таких злочинів, які чинили німці. Не було б війни, не було б, зрештою, і Незалежності України. Адже німці проводили політику: вивезти усіх на роботу в Німеччину, або винищити інші народи. Фотій Володимирський: – Історія має багато „білих плям”, але безсумнівно УПА виступала за Українську самостійну державу. Зараз ця держава є, але ми не визнані тими, хто за неї боровся. Коли в 1945 році я був заарештований, майже рік поранений лежав у тюрмі. Але оскільки слідчі не змогли встановити справжню особу, мене засудили до ув’язнення в таборах, по суті, безпричинно. Зверніть увагу: Гітлер мав декілька концентраційних таборів, де винищували в основному єврейський народ. А Сталін для свого ж народу мав величезну кількість таборів по всьому Союзі. А якщо зараз подивитися на різних парадах: як багато ветеранів, які по віку не могли бути в діючій армії. Все це колишні начальники тюрем, слідчі, „ястребки”, а також інші люди, які працювали в каральній системі влади. – Як Ви ставитеся до нещодавньої ідеї влади вивісити червоні прапори на День перемоги? Іван Савин: – Абсолютно позитивно. Ніхто ж не наполягає на тому, щоб вони висіли постійно. Але на свято прапор, за який ми кров проливали, треба вивісити. Зрештою, різним націоналістичним угрупованням дозволяють на різні свята використовувати їхню символіку, то чому б не дозволити і нам? Фотій Володимирський: – Червоні прапори – це розкол нашого суспільства. Вся Європа визнала, що Сталін і Гітлер були два диктатори і що за жорстокістю були однакові. І те, що вже в сучасній незалежній державі ставлять пам’ятники диктатору, який винищував наш народ, є просто недопустимим. Така ж ситуація з прапорами. Обласна рада прийняла рішення не вивішувати їх на свято. Та й для чого вивішувати прапори неіснуючої держави? – Вже кілька років ведуться розмови про те, щоб примирити колишніх червоноармійців та воїнів УПА. Як Ви ставитеся до цього? Іван Савин: – Ще при своїй першій каденції Михайло Вишиванюк збирав на День перемоги воїнів різних воюючих сил за одним столом, а потім цю традицію продовжили інші губернатори. Я і багато ветеранів виступаємо за примирення за певних умов, в ім’я досягнення єдності народу України. Протестують саме представники інших військових об’єднань. Називають нас „кадебістами”, „енкаведистами” тощо. Хоча і до того, які армії називати героїчними, треба підходити обережно. Якщо говорити про дивізію „СС Галичина” – вони ж есесівці і воювали проти Радянської Армії, і тільки проти неї. Тому ветерани Великої Вітчизняної війни їх не визнають. А от до окремих учасників УПА треба підходити диференційовано, бо вони справді воювали проти фашизму. І ще треба розрізняти один момент: ми тут нормально ставимося до ідеї примирення, а от багато людей на сході України цієї ідеї ніколи не визнає і не підтримає. Фотій Володимирський: – Я не маю нічого проти ветеранів. Ми, навпаки, були раді, коли нищили німці більшовиків, а більшовики німців. Ми вірили в те, що після війни Черчілль вдарить спільно з Японією і Туреччиною на більшовиків. Але Рузвельт не захотів йти проти союзників. Тому й не відбулася ще тоді наша мрія про вільну країну. – То який же вихід з цієї ситуації, на Вашу думку? Іван Савин: – Потрібно зібратися за спільним столом переговорів представникам різних воюючих сил, історикам і громадським діячам і знайти спільний компроміс. Треба поговорити про помилки, які допускали представники як тих, так і інших військових угруповань, визнати їх і жити в мирі. Не варто допускати радикальних заходів, як виступають, скажімо, деякі політики про те, щоб відмінити свято. Поки ми живі – ми завжди будемо святкувати День перемоги. І вірю в те, що святкуватимуть цей день і наші діти та внуки. Фотій Володимирський: – Ми не хочемо жодної від них слави. Ми хочемо історичної справедливості. Щоб УПА була визнана учасником Другої світової війни і було визнано те, що ми виступали і проти німців, і проти більшовиків. Для нас 9 травня не є святом перемоги, адже УПА продовжувала боротьбу до 1954 року. Для нас це не була Вітчизняна війна, адже у нас не було Вітчизни. Тому нашим святом є день створення армії УПА, який відзначаємо на Покрову. Любов Загоровська
КОМЕНТАР: Ігор Райківський, завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, кандидат історичних наук, доцент:
– В українському суспільстві не припиняються суперечки навколо тих подій, які вже давно стали історією. Свідченням цього стало нещодавнє рішення Верховної Ради України про вивішення червоних прапорів на День перемоги 9 травня і неоднакова реакція на нього на Заході та Сході України. Як відомо, історія воєн пишеться переможцями, у суспільній свідомості за часів існування СРСР зусиллями величезної пропагандистської машини утверджувалася радянська версія війни. Наскільки вона далека до істини, свідчать сучасні вітчизняні дослідження і праці західних істориків, недоступних у радянській Україні. Однією з найбільш сфальсифікованих тем була історія антифашистського руху опору, особливо діяльність Української Повстанської Армії. Адже все, що було національно свідомим українським, звинувачувалося в радянські часи в „буржуазному націоналізмі”, зрадництві. Ці стереотипи ще й сьогодні живуть серед частини суспільства, переважно східноукраїнських регіонів, в оцінці діяльності українських повстанців. Але справа не тільки в історичній інтерпретації подій, що повинна бути максимально правдивою і є завданням істориків. Ми повинні розуміти, що спільна історична пам'ять – необхідна передумова консолідації української нації, без чого просто неможливий успішний розвиток України в ХХІ ст. У поляків також існував розкол на свою Армію Крайову і прорадянську Армію Людову, що вели боротьбу проти фашистів, але в польському суспільстві вже давно немає конфронтації навколо тих подій. Так само повинно бути і, сподіваюся, рано чи пізно буде в сучасній Україні, де ситуація виявилася значно складнішою через відсутність національної держави після поразки української революції 1917-1920 рр., роз'єднаність етнічних українських земель, більша частина яких перебувала під сталінським режимом, а раніше – під владою російського царизму, що нещадно винищували українство. Війна завершила розв'язання проблеми єдності українських земель (хоч і в радянський спосіб, а не як вільне волевиявлення народу), українці були об’єднані в спільних політичних кордонах Української РСР, а розпад радянської імперії в 1991 р. відкрив нову сторінку в історії України. Сьогодні, в день закінчення німецько-радянської війни, обов'язок кожного вшанувати пам'ять мільйонів загиблих, що віддали своє життя в боротьбі проти фашизму, висловити вдячність тим, кому доля пощастила вижити. І ще слід згадати, що мільйони українців – і під жовто-блакитними, і під червоними прапорами – боролися за звільнення рідної землі, а проголошення національно-державної незалежності України було б неможливе без перемоги над фашизмом.
