Найпомітніше прізвище серед тих, хто рішуче не погоджується з "початком процесу згортання”, – Віктор Ющенко. Поки що чинний глава держави і сам переконаний, і наполегливо переконує з білбордів виборців у тому, що саме свобода слова – одне з вагомих досягнень України в ході його перебування на відповідальному президентському посту. Та оскільки Ющенко – особа, так би мовити, заінтересована, краще повернемось усе-таки до Яневського. "Я особисто виступаю за впровадження цензури, щоб зберегти народ і країну; рабам і холуям не потрібна свобода слова”, – різко заявив цей відомий журналіст у телепрограмі Юрія Макарова "Культурний фронт”. Залишається хоча б надіятись, що під "рабами й холуями” він мав на увазі не весь народ, а всього лише його нікчемну частку, продажних журналістів. І залишається каверзне питання: невже наше державне будівництво пішло аж настільки кривими дорогами? А ще зовсім недавно, якихось кілька десятиріч тому, радянські правозахисники, мріючи в таборах і психлікарнях про суспільний лад без фальшу, брехні й обману, не бачили іншого методу побудови такого ладу, як мати вільну пресу. Ось як, нагадую, полемізував тоді з газетою "Правда” генерал Петро Григоренко. "Правда” писала, що коли радянські дисиденти опиняються за кордоном, вони відкривають тоді нарешті своє справжнє обличчя, явно-славно виступають проти соціалізму. Григоренко не міг з цим погодитись. Адже дисиденти не приховували своїх поглядів і до від’їзду з СРСР. Інша річ, що умов для чесної дискусії в Союзі не було, ніхто по суті з ними не намагався дискутувати, з них робили ізгоїв суспільства. Поверніть народові його законне право на свободу слова й преси, закликав зі США позбавлений громадянства Григоренко, – і ми активно висловлюватимемо свої погляди вдома. Зокрема й про соціалізм – сталінський і демократичний. А тут раптом на дев’ятнадцятому році практичного будівництва незалежної Української держави такий пасаж! Будівництва нехай і надто млявого, на багатьох ділянках просто бездарного, в умовах шаленого спротиву оспіваних у Державному гімні воріженьків… Давай цензуру – і рятуй Вітчизну! Знову все перевертаємо з ніг на голову, знову випліскуємо разом з водою дитину. Тим часом уся біда, як видається з вісімнадцятирічного досвіду діяльності медіа в умовах державної незалежності, не в надмірній "розперезаності” журналістів, а якраз у відчутному бракові цієї самої свободи слова. Просто не треба плутати плюралізм, якого на газетних сторінках і на телеекранах достатньо, і свободу слова, якої при уважному спогляданні майже не простежується. Та й як може простежуватися, якщо основна умова свободи слова – незалежні телеканали чи газети? Спробуйте перерахувати їх, незалежних, на пальцях однієї руки, а тоді побачите, чи варто продовжувати цю полеміку. (Нагадаю, що, виходячи з європейської практики, газета чи телеканал, фінансовані урядом або політичною партією, не є незалежними). Набагато більше користі, отже, дали б для суспільства не заклики повертатися назад, до цензури, набагато більше дало б усвідомлення потреби наполегливіше вивчати досвід успішніших сусідів, хоча б поляків. До 1989-го, як відомо, в них також не було незалежних ЗМІ, проте за останніх 20 років становище змінилося докорінним чином. На порядку денному в наших західних сусідів уже питання, до яких нам ще далеченько. Наприклад, чи мають ЗМІ обов’язок і надалі розбудовувати громадянське суспільство, чи вже зробили на цьому полі все можливе? Чи слід вважати приватні медіа цілком незалежними й правдомовними?.. Ми, по суті, топчемося на першопочатках процесу свободи слова, як і на першопочатках розбудови громадянського суспільства. І збивати журналістику з цього неймовірно складного для нас шляху – не що інше, як баламутство. Велике баламутство. Дмитро Карп’як
