«Коли я вирішила залишитися в Україні, – признається авторка статті в польській газеті, – знайомі крутили пальцем навколо скроні, а рідні не могли отямитись. Колишній Радянський Союз, мафія, корупція, постсоціалістичний бандитизм... А я з плином часу відчула, що з неохотою задумуюсь про виїзд до Євросоюзу. І поставила перед собою запитання: для чого?» Спонукає залишитися в нас ментальність українців. Тобто наша безпосередність, сердечність, відкритість. Живучи в тяжчих, аніж поляки, умовах, ми, на переконання авторки, сповідуємо родинні цінності й цікавимося разом з тим життям сусідів. Живемо спокійно, без «хочу того – не знаю чого», своїми щоденними клопотами, а це надає життю інший вимір, створює іншу ієрархію цінностей. І хоча на результаті звернення до державного органу часто-густо позначається в нас факт особистого знайомства з чиновником, у селі чи й у місті важливу роль відіграють звіти перед громадою. Зовсім інший вимір, ніж у Польщі, мають в Україні слова «родина», «родичі», «знайомі». Ми, українці, залежимо один від одного, від того, що чуємо від близьких. Це не означає, ясна річ, що стосунки між нами ідеальні, однак вони цілком надаються для життя в громаді, де взаємозалежність впливає на характер виховання. Для поляків, особливо молодшого віку, така взаємозалежність уже нехарактерна. Вони вже народилися в світі, впорядкованому десятками приписів, що регулюють життєвий процес. Саме від письмових циркулярів, як запевняє дописувачка польської газети, вони куди залежніші, ніж від іншої людини. Починаючи ще зі школи, де діти мають численні «право на». В Європі, де кожен живе суто для себе, а припис регулює, скільки й що саме належить громадянинові, зацікавлення іншою людиною набагато менше. У Ковальського проблеми? – може стенути плечима поляк. Ну то й що. Держава йому допоможе, у нас же є для цього «відповідні органи». Сусідова дитина в лікарні? Бідний малюк. Але ж він у безпеці, сусід платить медичну страхівку, ВОНИ тим переймуться, допоможуть. Я ж не маю змоги, я сплачую податок за автомашину, будинок... То ким у такому разі є для них сусід? Невпинно біжучи завойовувати місце в суспільній ієрархії, вони байдуже обминають на сходах анонімні обличчя. Інститут, яким є сучасна держава, позбавляє їх обов’язку шанувати іншу людину. Батьки не мають часу для дітей, оскільки заробляють гроші «для родини», школі не до морального виховання, для неї основне – виховати «взірцевого громадянина», вигідного владі. Правда, наступний добродій, взявши слово в полеміці, аж ніяк не погоджується з твердженням, начебто Україна вільна від споживацтва. Навпаки, твердить цей пан, споживацтво тут сильне як ніде. Шикарні автомобілі, фірмовий одяг, великі телевізори важать для українського обивателя дуже багато, даючись йому значно тяжче, ніж західному європейцеві. Цей добродій розповідає, що на власні очі бачив у Буковелі, як розкішна іномарка зі львівськими номерами зачепила на стоянці випадкового перехожого. «Миттю вибігли водій, його дружина, – зловтішається дописувач, – але навіть не глянули в бік нещасного, їх турбувало, чи не залишились подряпини на бампері». Та збити прихильну до нас паню з пантелику не так просто, вона тут же знайшла що відповісти опонентові: приклад Буковеля ще не свідчить про розгул споживацтва в Україні, це просто негідна поведінка окремих скоробагатьків. Як не свідчить про споживацтво й факт придбання розкішної автомашини. Бо якщо людина може дозволити собі купити «тойоту», а не «ладу», то хіба варто людину в цьому звинувачувати? Зрештою, вона й не називає Україну країною аскетів (хоча захоплення сучасними речами – цілком виправдане людське захоплення). Вона лише написала, що вимір, підхід до цього всього в Україні інший, ніж у Європі. І особисто їй цей вимір подобається. Добре підтвердження тому, що спостереження дописувачки польської газети аж ніяк не висмоктані з пальця, – розповідь на порталі zaxid.net львівського історика Ярослава Грицака про його подорож до Дніпропетровська. Зокрема та частина розповіді, де йдеться про переживання дніпропетровських підприємців з приводу майбутнього своїх дітей. Так, люди далеко не бідні, вони можуть дозволити собі навчати дітей у закордонних університетах. Але біда в тому, що, повертаючись з-за кордону, їхні сини й дочки перестають спілкуватися з батьками, не бачачи в цьому особливої потреби. Там, у Європі чи в Америці, у них сформувалися інші цінності, далекі від такого сантименту, як родина. Тому люди, які зуміли досягти успіху на ниві фінансів, починають відчувати гостру потребу в іншому капіталі – добротній вітчизняній освіті. А це дає певну надію на те, що й у наших «палестинах» можуть з’явитися добротні школи й університети. І може не поменшати при цьому людяності, бажання допомогти сусідові в біді, співчуття чужому горю. Інколи нам здається, що цих шляхетних рис залишилося в суспільстві надто мало, що ми невпинно деґрадуємо. На щастя, це далеко не так. Я, наприклад, міг би розповісти історію, яка мене неабияк вразила: зовсім стороння людина похилого віку виявила бажання заопікуватися спитим парубійком, що на нього навіть найближчі родичі вже махнули рукою. І виглядає, що ця заопіка виходить наразі на добре. Зрештою, подібну до цієї історію, переконаний, назве перший-ліпший читач. Достатньо лише уважніше розглянутися й захотіти побачити навколо себе не суцільну темряву. А раз так, то, як співається в пісні, ще наша свічка не згоріла... Дмитро Карп’як
