Буковинську Кіцманщину завжди полюбляли лелеки, село Чорторию також (розташоване на правому березі бурхливого Черемошу, всього за два кілометри від знаменитого снятинського села Завалля). Білих птахів з тривожною чорною відмітиною в сорок першому році було особливо багато. Завітали вони і в скромне обійстя родини Миколайчуків. Народився син Іван, якому судилося стати «Білим птахом» українського кіно, символом суперечливих і знакових 60-70-х років минулого століття, справжнім великим митцем, який, народившись в Буковинському краї, став виразником суті, душі та думок всього українського народу. Познайомившись з Іваном і вперше побачивши його роботу на знімальному майданчику, великий режисер, а згодом і творчий побратим Юрій Іллєнко схвильовано вигукнув: «Це щось неймовірне! Це щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!». У фільмах Іван Миколайчук зіграв 34 ролі. В часи злету українського кіно майже жоден фільм не обходився без його участі: «Сон», «Лісова пісня. Мавка», «Комісари», «Бур’ян», «Пропала грамота», «Помилка Оноре де Бальзака», «Гадюка», «Анничка», «Захар Беркут»; поставив фільми «Вавілон-ХХ», «Така пізня, така тепла осінь». Зігравши Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», увійшов в історію світового кіно. Миколайчук змусив світову глядацьку аудиторію зачаруватись образом свого героя. У 23 роки він став зіркою світового масштабу, а фільм «Тіні забутих предків», отримавши 47 (!) відзнак на різних міжнародних кінофестивалях, став найбільш титулованим шедевром всієї світової кінематографії. Але гірка іронія долі полягає в тому, що за талант, щирість, відвертість, незалежність в поглядах та вміння завжди себе гідно тримати треба важко спокутувати і платити – здоров’ям, незіграними ролями, невтіленими сценаріями, втраченими можливостями робити улюблену справу, врешті-решт, хлібом насущним. Івана Миколайчука тогочасні київські можновладці не любили. У сімдесяті роки минулого століття арештовують та кидають в табори та в’язниці інтелектуалів та поетів, розправляються з Клубом творчої молоді, громлять поетичне кіно. Добираються і до Миколайчука. Життя Івана ускладнюється. У владних кабінетах на талановитому акторові було тавро «націоналіста». Картини, в яких він мав зніматись, закривали. Фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка 42 рази зупиняли у виробництві різні інстанції на різних стадіях. Прикро, але сучасна молодь в Україні дуже мало знає про цю видатну особистість, великої душі людину, неперевершеного актора, великого і справжнього художника, не усвідомлюючи місця і значення Івана Миколайчука для української культури, дуже часто не знає і самої української культури і навіть не здогадується про те, що колись було і тепер є (!) українське кіно. Але молодь знає про українське кіно настільки, наскільки плідно в цьому напрямку (як і в будь-якому іншому) працюють (частіше – не працюють) дорослі. Про що розповідає, які думки воскрешає і які струни серця торкає гостеві Івано-Франківська чи його мешканцю назва «кінопалац «Люм’єр»?! А якщо кінопалац «Білий птах»? – об’ємно, просторово, національно, у фарватері часу, відповідно до його жорстких теперішніх вимог та майбутніх викликів. Свою культуру і своє кіно треба підтримувати. Завжди і кожному. Звичайно, не однією лише назвою, а проведенням ретроспективних показів фільмів відомих українських режисерів Романа Балаяна, Кіри Муратової, Миколи Мащенка, Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Володимира Денисенка, Юрія Іллєнка (досвід уже є); організацією зустрічей з відомими сучасними кіноакторами-вихідцями з Прикарпаття (брати Петро і Богдан Бенюки, Сергій Романюк), проведенням вечорів-спогадів про тих, хто вже відійшов за межу вічності (Наталія Наум, Наталія Лотоцька, Віталій Смоляк). Всі вони – визначні особистості, талановиті актори, народні артисти України, внесок яких у розвиток національного кіно незаперечний; систематичним інформуванням про сучасне українське кіновиробництво та його здобутки. А вони, незважаючи ні на що, є. Інколи ще й дуже вагомі! Де, як не в кінопалацах, повинні розповідати про такі події, популяризувати українське кіно, сприяти його виробництву; вивчати досвід кінопрокату інших колишніх пострадянських і постсоціалістичних країн та впроваджувати його? Бо навіщо тоді українські кінотеатри, якщо немає українського кіно? Кіно – це мистецтво, рухливе в часі, динамічне в своєму розвитку, доступне, фінансово дуже залежне, але через свою масовість окупне і прибуткове. За цю масовість розгорнулась справжня боротьба в сучасному світі. В радянський період галузь виробництва та кінопрокату власних фільмів фінансувала всю галузь освіти. Це добре розуміють в теперішній Росії, здобутки останніх років якої в галузі кіновиробництва вражають. На сьогодні сусідня Польща виробляє стільки фільмів, як в період розквіту свого знаменитого кінематографа, успішно довівши відсоток власної кінопродукції в прокаті польських кінотеатрів до сорока. Маленька Естонія організовує і проводить в інших країнах фестивалі сучасного естонського кіно. А Україна? Наше кіно в занепаді: фільмів виробляється мало, фінансування ніяке, використання чудової бази, створеної попередніми поколіннями, орендно-бізнесове; українські сценарії віддають чужим режисерам, запрошують на фільми іноземних акторів, які не завжди відчувають характер матеріалу. Підсумок – фільми мляві, теми на десятиліття закриті, кошти витрачено, а результату нема! Про це з гіркотою думається, щодня проходячи біля кінопалацу «Люм’єр» та вчитуючись в афіші пропонованих до перегляду фільмів. Потрібні зміни. Негайно. Ювілей Івана Миколайчука може стати відправною точкою в переорієнтації на інші цінності, роком радикальних змін у вирішенні цієї болючої, здавалося б тільки мистецької, а насправді загальнодержавної і вкрай важливої проблеми. В першу чергу і багато що залежить від рішень на київських пагорбах. Але й Прикарпаття не повинно залишатись осторонь, багато ініціатив можуть і повинні народитися тут. То ж чи завітає «Білий птах» до Івано-Франківська, залежить від естетичних вподобань і глибини національних почувань його мешканців та доброї волі держителів кінопалацу «Люм’єр». Лелека – птиця горда і незалежна, прилітає тільки туди, де її чекають і люблять… Мирон Мицан
