Такі вечори проводять не з планування вищих органів, не задля галочки і традиції, а з любові і вдячності, бо є така велична поезія у нашому українському національному просторі і ми тішимося тим і тулимося до слова могутнього. Ліна Костенко – поетка, що залишається поза історичним часом, в реалії та понад нею, десь ближче до Неба і Слова. Поет-лірик, поет-громадянин, поет-філософ, що «не взискує гіркого меду слави», а просто є... Спраглі почути наповнили залу філармонії 19 березня. Це день народження поетеси. На сцені – Леся Ластівка (її знають як Лесю Федунків – авторку співаної поезії, барда, філолога, нині – працівника міського Народного дому і, власне, ініціатора, сценариста, режисера дійства). Тільки промовила і заспівала... Треба було це чути! Голос динамічний: від ніжного до могутнього, то ллється, тріпоче, вчепившись за душу – і серце не полишає. «І як тепер тебе забути, душа до краю добрела...», «Осінній день березами почавсь», «Любов Нансена», «Руан», «Маркова скрипка», «Коли буду я навіть сивою»... Понад двадцять виконаних пісень, безмежжя асоціацій – своєрідний тембр, незабутній... Такого вечора давно чекали, а Леся Ластівка йшла до цього одкровення устами Ліни Костенко усе своє життя. Ще в студентські роки, понад двадцять років тому, на парі з української літератури ХХ ст. вперше заспівала слова Ліни Костенко... То потім цей жанр назовуть співаною поезією... Сьогодні – це омріяний літературний вечір, благодійниками якого стали: «Івано-Франківськтеплокомуненерго» (директор І.Б. Прокопів) та М.Ф. Круць, голова правління ВАТ «Івано-Франківськцемент». Прекрасно озвучили поетичне слово у виконанні Олесандри Боднар струнний ансамбль обласної філармонії «Quattro corde», скрипаль Ярослав Бибик; дитячий цикл співаної поезії талановито представила учениця 1-го класу ЗОШ 27 Оленка Васьків (ми ще про неї почуємо!), окрасою дійства були і хореографічні вкраплення керівників: Галини Ільчук та Ірини Забігач, виступ Юлії Перинь та Андрія Лишака. Як давить світ, як обступає, Як приголомшує, як мне! Як зберегти в собі те серце, Коли воно не кам’яне? Як зберегти в собі ту душу В глобальнім клекоті біди? Кити хоч викидаються на сушу, А людству викидатися куди?
