1911-й: рік побудови бойні, окружного суду і втечі з тюрми Січинського
М’ясо, лікери і пиво Не дуже часто ставали до ладу промислові підприємства у давньому Станиславові. Тим значнішою подією був пуск на початку травня комунальної бойні, нинішнього м’ясокомбінату. Він був збудований протягом неповних трьох років у місцевості, що називалась тоді Радеччизною. Постали три будинки приємних архітектурних форм – один великий, виробничий, і два менших, адміністративних, що разом займали площу понад гектар. Зведені вони за проектом архітектора магістрату А. Левицького і сьогодні є пам’ятками архітектури місцевого значення. Хоча в Княгинині-Селі вже кілька десятиліть працює фабрика спирту і дріжджів Ф. Лібермана, промисловець Г. Адлерсберґ розпочав будівництво нового спиртозаводу в Княгинині-Колонії на початку Хриплинської вулиці. Будується триповерховий перегінний корпус, корпус лікерного виробництва, котельня з 40-метровою трубою, господарський будинок зі стайнею, возівнею і помешканнями на другому поверсі. Староство намагалося пригальмовувати справу, жадало припинення будівництва. Знавці вбачали в цьому підступи спиртового картелю, оскільки підприємство Г. Адлерсберга єдине в Галичині не увійшло до нього. Зрештою, остаточно дозвіл був таки даний аж із Відня. Нині територія колишнього спиртозаводу входить в комплекс споруд котельно-зварювального заводу. Броварня Седельмаєрів, що сотню років належала цій родині, перетворюється в акціонерне товариство з 11 осіб. До товариства входить представник родини Станіслав Седельмаєр. За пивзавод, його майно і ґрунти заплачено 1,1 млн. корон. Тепер завод не існує, і його славного пива ми вже не нап’ємося.
Найголовніша будівля – окружний суд Великою подією цього року стало завершення будівництва монументальної споруди окружного суду на вул. Білінського (тепер Сахарова). Проект важливого адміністративного будинку розроблений у львівській майстерні архітектора Ф. Сковрона. Кам’яницю споруджували три роки, вона введена в експлуатацію в жовтні 1911-го. Кримінальний суд і прокуратура перейшли в нове приміщення 15 жовтня, судові в’язниці – 1 листопада. Туди ж перейшов повітовий суд. Під час ЗУНР в будинку містився державний секретаріат освіти і віросповідань на чолі з А. Артимовичем. Мури суду бачили М. Січинського, Марка Боєслава, С. Бандеру та його батька А. Бандеру в не найкращі для них дні. При відступі з міста радянських військ у 1941 в тюрмі було закатовано понад 1500 чоловік. Вони тепер перепоховані по-християнськи в Меморіальному сквері. За німецької окупації тут урядував кат Станіслава, шеф місцевого гестапо Г. Крігер. В часи колишнього Радянського Союзу будинок займали УМВС в області та відомий каральний орган КДБ, що боровся як із зовнішніми ворогами, так і з внутрішніми інакодумцями. Тепер у будинку українські правоохоронні органи – теж УМВС та СБУ. Цього року завершені будовою кам’яниці Д. Бахера (Новгородська, 34), М. Буркґардт та Я. Бігуна (Василіянок, 5 і 7), Р. Теліховського (Сабата, 2), початі роботи на будівництві скарбової дирекції (Грушевського, 33), великих житлових кам’яниць інж. Й. Катца (Незалежності, 30) та Ф. Катца (Короля Данила, 3). Місцевою дирекцією залізниць почате зведення великого житлового будинку для молодших службовців і обслуговуючого персоналу залізниць (Залізнична, 47). Плани виконав залізничний інженер Л. Поллак. На час спорудження будинок був найбільшим житловим у місті, мав 44 квартири. Але найважливішою подією був початок будівництва першого станиславівського «хмарочоса» – п’ятиповерхової кам’яниці С. Хованця (Незалежності, 4). В австрійські і польські часи вона була відома як готель «Уніон», в радянський час – «Київ», тепер – бізнес-центр. Нові заклади освіти Певні здобутки мала міська освіта. Але якщо в попередні роки ми мали змогу говорити про відкриття українських закладів, то 1911 року відкривалися лише польські. Реальну восьмирічну гімназію від вересня відкривають польські монахині-урсулянки на базі свого ліцею, що діє від 1908 року на вул. Камінського (тепер І. Франка, 14, старий корпус школи №3). Закінчення такої гімназії дає право вступу до університету, на відділи, дозволені для жінок. Лиш при вступі на філософію додатково потрібне складання грецької мови. Приватна учительська семінарія перейшла до власного, відповідно устаткованого будинку (тепер вул. Дністровська, 28). Цього ж року вона одержала право прилюдності, тобто свідоцтво про її закінчення дає право вступу до вищих навчальних закладів. В цей час у ній навчається 200 учениць, із них 150 – польки. Нині тут після зміни низки господарів розмістився інститут менеджменту – філія Тернопільського національного економічного університету. Освячене приміщення нової польської бурси ім. Т. Косцюшка на вул. В. Поля, 8. Бурса, заснована кілька літ тому, власного приміщення не мала, її вихованці тулилися «зайцями» по інших бурсах. Поволі назбиралося достатньо пожертв для будови, що було заслугою засновника бурси, активного громадянина М. Пілецького. На будову було також спрямовано половину коштів, призначених початково на пам’ятник Т. Косцюшкові (зазначимо, пам’ятник так ніколи й не був створений). Не шукайте будинку цієї бурси! Його нема, він цілковито знищений під час боїв за місто між австрійцями і росіянами в Першу світову війну. Стояв він з правого боку на початку нинішньої вулиці Курінного Чорноти. У травні міська рада на прохання польського товариства «Сокіл» ухвалила продати йому для влаштування стадіону «частину міського ґрунту на вул. Казимирівській (Гетьмана Мазепи – М. Г.) за загальним шпиталем, що належить до міської корчми, званої «лютрівкою». Перед Першою світовою війною тут уже буде стадіон. Нині це стадіон «Наука» ім. Р. Микитюка Прикарпатського національного університету. Крайова школа деревного промислу відзначила 20-річчя надання їй державного статусу. Сім років вона міститься в новому будинку на вул. Кілінського (тепер Б. Лепкого, 28). Увесь цей час нею уміло керує директор-українець Є. Мерунович. До ювілею школа випустила сотні майстрів різьбярської, токарської і столярної справи. В останні роки польської влади вона називалася столярською гімназією. В радянські роки тут містились раднаргосп, потім корпус інституту нафти і газу. Тепер будинок займає управління МВС по боротьбі з організованою злочинністю. Найсолідніша міська газета Kurjer stanislawowski відзначила своє 25-річчя. Перший її номер вийшов 4 квітня 1886 року. Готувався він у малій кімнатці на першому поверсі кам’яниці на вул. Бачинського, 2. Біля витоків газети стояв журналіст, історик, один із керівників повстання 1863 року проти царату А. Ґіллер. Серед засновників газети – адвокат А. Німгін (у 1911 році він уже бургомістр), нотаріус Ю. Вежейський (тепер він редактор), правник Л. Марцінкевич, магістр фармації В. Грабовський. Kurjer stanislawowski – єдина газета у місті, що виходила фактично постійно до 1939 року, з перервами лише на час трьох російських окупацій у Першу світову війну та час української влади 1918–19 років. Найважливіші події в українській громаді Подією в культурному житті української громади стало створення постійного театру ім. І. Тобілевича. Урочистості відбулися 12 лютого, як пише «Діло», «в новій досить просторій залі приватного будинку по вул. Газовій, 47, бо орендувати залу театру ім. Монюшка не вдалося». Тепер це будинок на вул. Дністровській під тим самим номером. Першою виставою була «Наталка-Полтавка» за І. Котляревським, поставлена режисером О. Бачинським за участю молодого Леся Курбаса. Під час війни театр припинить діяльність і відновить її після кількох спроб лише 1928 року. 1911-й – рік 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка. Об’єднаний комітет усіх українських товариств організував 6 квітня в театрі вечір-концерт пам’яті Кобзаря. Після промов галицьких діячів відбулася вистава «Невільник» М. Кропивницького у виконанні артистів новоствореного театру за режисурою Леся Курбаса. У вересні цього року найбільшу кам’яницю в Ринку (тепер вул. Галицька, 15) придбала українська «Народна торговля», виклавши 224000 корон. Ця впливова торговельно-господарська спілка була створена в Галичині для об’єднання зусиль, покращення роботи, підготовки персоналу крамниць, які існували при церквах, «Просвіті» та інших громадських об’єднаннях, закупівлі товарів із перших рук. Українське кредитне товариство «Руська міщанська каса» придбало двоповерхову кам’яницю на розі нинішніх вулиць Шашкевича, 7/ Незалежності, 23. Згодом тут розмістяться також товариство «Руська хата», редакції українських газет, крамниця патріарха українських ремісників С. Снігуровича. Від часів української влади 1918 року за будинком закріплюється назва «Українська хата». Будинок, що є затвердженою пам’яткою історії, на жаль, недавно проданий в приватні руки і, наскільки нам відомо, ці «приватні руки» готують його під знесення. Ось зайве свідчення того, як «ретельно» вміємо зберігати пам’ятки! Давній двоповерховий готель «Центральний» у серпні 1911 року придбав у попереднього власника, представляючи інтереси греко-католицької капітули, о. митрат І. Гордієвський за 240000 корон. Через два роки на тому місці виросте велика чотириповерхова з мансардою кам’яниця, яку ми сьогодні знаємо як готель «Дністер» і Центральний народний дім. Подією, що прогриміла на всю Європу, стала втеча зі станиславівської тюрми «Діброва» студента М. Січинського, який відбував 20-річне ув’язнення за вбивство у Львові намісника Галичини А. Потоцького. Оргкомітетом, куди входили Р. Яросевич, Д. Вітовський, втеча в ніч на 11 листопада була організована просто і дотепно. Були підкуплені наглядачі. Перебраний в мундир одного з наглядачів М. Січинський спокійно залишив в’язницю. Надалі він виїхав до США, прожив довге життя і помер 1979 року. 1911 рік освячений перебуванням майбутнього патрона, І. Франка в нашому місті. Великий письменник прибув 26 листопада на запрошення товариства «Українська молодіж». У переповненому залі «Руської бесіди» (Січових стрільців, 24) він читав знаменитого «Мойсея». На жаль, це було останнє перебування І.
Франка в Станиславові. Михайло Головатий, член історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто» Поштівки початку ХХ ст. з колекції Зеновія Жеребецького
