Алла Пасс:
«У мене є вірний коханець – робота»
Алла Пасс – кореспондент ТСН студії «1+1», успішна й публічна в Івано-Франківську жінка. Нагороджена відзнакою «За заслуги перед Прикарпаттям». Нещодавно отримала звання «Заслужений журналіст України».
Бути кращою завжди, в будь-якому віці, за будь-яких обставин, залишаючись при цьому порядною людиною, – таке кредо Алли.
– Як ти потрапила на телебачення?
– Почалося все з театру. Ще у школі я ходила у театральну студію «Синя птаха» при Будинку офіцерів. Там опанувала риторику, мені поставили голос. І я бачила себе великою актрисою і тільки на великій сцені. Але моя мама консерватор і категорично сказала: «Мені артистів вдома не потрібно. Здобудь класичну гуманітарну освіту, а тоді час покаже». Моє виховання не дозволяє мені ігнорувати батьківське слово. Так я стала студенткою ін’язу університету імені Стефаника. А після третього курсу спробувала себе на телебаченні. Спочатку були закадрові начитки, потім читала програму передач і тільки після закінчення вузу почала працювати репортером на «З-ій студії», а потім стала і шеф-редактором. Через п’ять років роботи мене запросили на «плюси». З тих пір вже минуло 8 років.
– Ніколи не буває незручно за відверті запитання, які ставиш своїм героям?
– Я розумію, що це моя професія. Якщо ти хочеш відвертої розмови, маєш через себе переступити й поставити ці запитання. Взагалі я досить толерантна й моральна людина. Але знаю, щоб дістати цікавий матеріал, часом треба спровокувати людину. Це журналістська професія. Втім, людський фактор на першому місці.
– Ти справляєш враження дуже впевненої у собі людини, зазвичай навіть недоступної, зверхньої. Ти завжди була такою, чи це вплив «зірковості»?
– На превеликий жаль, мені не раз доводиться подібне чути від сторонніх. Але я не зверхня і зіркою себе не вважаю. Не люблю цього порівняння. Бо «зірковість» – це коли в серпні дивишся у глибину неба й бачиш, як там спалахують зірки. На роботі, я намагаюся бути сконцентрованою, серйозною. Але друзі мене знають зовсім іншою. На роботі і з друзями – це зовсім різні Алли. Вдома часом можу й поплакати. Рідко. Бо коли себе жалієш – це розслабляє. Я, навпаки, себе гартувала, змушувала ризикувати, приймати ті чи інші рішення, навіть якщо є якесь «але». Мало того, я неодноразово «обпікалася», але при цьому вчилася жити зі своїми помилками. Те, що ви називаєте моїм почуттям впевненості, придбане. Кажуть, ризик – благородна справа.
– Чи схильна ти до ризику?
– Азартні ігри, екстрім, авантюри – це не для мене. А ось у роботі я ризикую. Пам’ятаю, під час минулої повені, щоб зробити гарний репортаж, я вдягнула високі гумові чоботи й куртку й зайшла у річку. Коли потім побачила себе на екрані – жахнулася. Мене ж могла понести течія й ніхто б не допоміг.
– Алло, жінка приходить у це життя для того, щоб любити і бути коханою, тоді вона здатна гори рухати!
– Згідна. У мене є відданий і постійний коханець, якого я шалено люблю. Це моя робота. На одруженні, як дехто, я не зациклююсь. Значить, ще не настав мій час.
– І все ж таки заздрісні цокотухи говорять, що нагороди ти отримала…
– Вже чула. Брехня. Перед черговою колегією мені зателефонували з прес-служби ОДА й дуже-дуже попросили прийти на нараду. Я підсвідомо зрозуміла, що будуть щось давати. Припустила, що грамоту. Але коли вручили Знак, я була у шоковому стані. Потім проплакала півдня в машині. Зателефонував мій київський редактор, просить передати текст, а я носом шморгаю. Кажу, мене нагородили. А він: це добре чи погано? Кажу, добре. То чого ти плачеш, каже він? Несподіванкою для мене було й звання «заслуженого». Я нічого й не підозрювала. Аж телефонують з редакції: завтра терміново будь у Києві.
– До речі, зараз багато журналістів, особливо центральних ЗМІ, жаліються на цензуру. Чи відчуваєш ти брак «свободи слова» на «плюсах»?
– Ніколи. Одного разу на ще попередніх виборах мені дали завдання зробити репортаж про зустріч якогось там кандидата з виборцями. Я запитала: а як? Як зробиш, так і піде в ефір – була відповідь. Намагаюся бути об’єктивною й чесною, щоб не соромитися потім з людьми, яких знімаю, зустрітися знову.
– Що ми все про роботу й про роботу. Адже бувають ще й вихідні, відпустка, захоплення, врешті-решт, і депресія чи просто поганий настрій…
– У вихідні, зазвичай, сплю не довше 9-ї години. Зустрічаюся з друзями, читаю, приділяю час мамі. Словом, знаходжу собі заняття. Але не готую. Не люблю цього діла. Можу перекусити салатом або наїстися ложкою п’юре. А ось останні дві відпустки проводжу в Італії. І коли у вересні зробила останній сюжет звідти, із сумом зрозуміла, що хочу туди знову. Мабуть, влітку поїду. Коли поганий настрій чи потрібно зняти стрес – ходжу по магазинах. Маю кілька улюблених. Поговорю із продавчинями, переміряю півмагазину й нічого не куплю. Але на серці стає легше. А у косметичних відділах я відпочиваю…
Нещодавно захопилася бальними танцями. Почала ходити на приватні уроки в школу танців. Навіть туфлі бальні купила.
Але все це буває, на жаль, досить рідко. Я по натурі трудоголік.
Розмовляла Олександра ЛІСКОНОГ
|
