«У хореографії треба постійно працювати над собою: пропустиш хоча б день – і ніби вилітаєш із життя»
Про радість, яку приносить творчість, про здатність висловитися у танці та про те, як можна все встигати, розповіла танцівниця і хореограф Ірина Забігач.
Минулої весни вона перемогла на етапі чемпіонату світу з сучасного танцю, котрий проводився в Ялті, влітку потрапила до п’ятірки кращих танцюристок Кубка світу в Італії, а восени привезла до Івано-Франківська з Одеси золоту медаль чемпіонату України. Окрім перемог у багатьох конкурсах, зокрема телевізійних, Ірина Забігач має статус найкращої студентки Прикарпатського університету, викладає у Танцювальній школі Влада Ями, займається хореографічною постановкою для різних шоу, дає приватні уроки та майстер-класи.
– Свої сольні номери, які принесли тобі перемоги, ти танцювала у категорії контемпорарі. Що це за стиль?
– Контемпорарі – це завжди якась змістовна історія або емоція. У контемпі немає танцю заради танцю. У школі Влада Ями викладаю цей стиль в одній із груп і на початку уроку завжди розповідаю або ми разом думаємо, про що будемо танцювати, шукаємо музику, яку станцювати. А на сольних заняттях вимагаю в людини, щоб вона мені щось розказала, адже танець контемпорарі – це твоє особисте почуття. Що стосується історії цього стилю, то популярним він став відносно недавно. Навіть його назва з англійської перекладається як «сучасний». Однак контемпорарі пройшов довгий шлях від змішання модерну, джаз-модерну, відходу від класичного балету. Він поєднує в собі свободу тіла, внутрішню пластику і класичні основи, технічні елементи.
– Цього стилю тобі не викладали ні в хореографічній школі, де ти навчалась 8 років, ні зараз, в університеті. Коли ти ним зацікавилась і хто твої наставники?
– В університеті моя спеціальність – народна хореографія, тому мої викладачі не можуть навчати мене контемпорарі. Я зацікавилась цим стилем на першому курсі, а серйозно займаюсь ним десь 2-3 роки. Усі знання я отримала виключно з майстер-класів та відео в Інтернеті, а також завдяки осмисленню можливостей власного тіла.
– Чи є в тебе танцювальні кумири, вчителі? Можливо, серед тих, в кого ти брала майстер-класи?
– Майстер-класи – це не завжди навчання, оскільки вчитель – це більше той, хто постійно займається з тобою, розвиває тебе. На майстер-класах я просто взяла інформацію – і вперед, працювати. Мені пощастило побувати на заняттях у видатних хореографів: Тетяни Островерх, Джеральдін Армстронґ, Євгенії Акс. Решта майстер-класів, на яких я була, проводили не набагато досвідченіші від мене танцюристи, лише більш відомі, й у танцювальній базі я від них нічого не взяла. Проте це також принесло користь, бо в контемпорарі важливо знайти якісь нові думки, знати, хто як міркує, хто як ставить хореографію, хто як відчуває. Стосовно кумирів, то їх я не маю. Але страшенно люблю, як виступають Лорен Фродерман, Мелані Мур – переможниці американського аналогу телешоу «Танцюють всі».
– Що, крім призових місць, дала тобі участь у танцювальних конкурсах, чемпіонатах?
– Найперше відчуття, яке приносить перемога – це підтвердження того, що ти чогось-таки варта. А взагалі, для персонального росту конкурси дають багато досвіду. У всіх цих хвилюваннях ти вчишся себе розкривати так, як ще ніколи досі. Хоча змагатися я не люблю. Мені більше до вподоби просто танцювати для людей. Тому що, коли ти думаєш: «Лиш би я була краща», а не «Лиш би я добре станцювала», то не передаєш глядачам таких, як треба, щирих емоцій. Коли просто танцюєш, то можеш розказати ту історію, яку ти хочеш їм донести, а не розповісти про те, як прагнеш стати ліпшою від усіх.
– І які історії тобі подобається розповідати?
– На жаль, я не можу поділитися всім, чим би хотіла. Адже на чемпіонаті тобі дається лише один шанс – хвилина і 45 секунд – на те, щоб справити якесь враження на людей, котрі на тебе дивляться. Тож доводиться звертатися до теми, яка найбільше торкає усіх. Такою темою, звісно, є любов. Під час фестивалю у польському місті Свідніца я поставила танець до пісні «Думка на два серця» з фільму «Вогнем і мечем». Величезною втіхою було отримати в подяку за цей виступ багато оплесків і побачити на обличчях глядачів сльози від зворушення.
– Ти брала участь в популярному шоу «Танцюють усі» і також в «Танцювальному марафоні на кубок Влада Ями». Гадаєш варто покладатися на телевізійні конкурси, щоб себе розвинути, показати, чогось досягти?
– На людей якимось дивовижним чином впливає телебачення, навіть, якщо вони мене день у день зустрічали, а потім вперше побачили по телевізору, то здивовано кажуть потім: «Ого, ти танцюєш так класно!» Телебачення – це такий фактор, завдяки якому можна «пробиватися», але, на мою думку, не варто. Воно великою мірою нівелює мистецтво, а виставляє на перший план шоу. Тому мені було трохи дискомфортно брати в подібному участь. Тим не менш, отримала цікавий досвід і не шкодую, що спробувала.
– Хореографія – це досить романтичний фах. Чи довго ти вагалася, обираючи свою майбутню професію?
– Я завжди знала, що хочу цього найбільше. У мене були й інші бажання, наприклад, філологія чи музика. Але всі сумніви розвіяло усвідомлення, що писати чи співати зможу й так, а в хореографії постійно треба працювати над собою: пропустиш хоча б один день – і ніби вилітаєш із життя. Тому я поставила її на перше місце. До того ж, була впевнена, що реалізую себе в цьому. Зараз я знаю, що можу жити без всього іншого, хоча від решти своїх зацікавлень ніколи повністю не відмовлялась. Мені здається, що важливо робити те, чого ти хочеш, що підказує серце. Потрібно боротися за свій вибір, лише від тебе залежить: бути тобі щасливим чи ні.
– А з чим тобі зараз доводиться боротись? Є якісь проблеми, перешкоди у твоїй роботі як викладачки, хореографа, танцюристки?
– Взагалі, постійно виникає потреба змагатися з нестачею часу. І це можна здійснювати, долаючи лінь. Бувають моменти, коли чогось не хочеш робити, думаєш: «Я ще все потім встигну». А згодом пожинаєш плоди своєї ліні. Треба встигати все якнайраніше. Жаліти себе потрібно, але в міру. Також доводиться боротися й з іншими речами. Хоч я й роблю те, що мені найбільше подобається, але часом зустрічаю нерозуміння, не завжди виходить створювати щось так, як я цього хочу. Іноді через фізичне перенавантаження зникає натхнення, коли не вдається генерувати ідеї, бо єдине твоє бажання – поспати. Ну і найтяжче, звісно, – це боротися з собою.
– І наостанок: про що ти зараз мрієш, які маєш плани на майбутнє?
– Зараз у мене немає якихось грандіозних планів. Моє найбільше щастя – це займатися мистецтвом. І коли його оцінюють – це ще більше щастя. Хочу мати можливість ще довгий час танцювати для людей. Працюю, бо насамперед прагну чогось від себе, а не від цього світу – для мене. Я завжди хотіла класно танцювати. Були дитячі мрії стосовно популярності й шоу, але трошки спробувавши цього, я зрозуміла, що мистецтва там не так вже й багато. Зараз за всіма телевізійними видовищами забувається втіха від творчості, це відчуття, коли ти просто танцюєш. Якщо втілюючи якийсь задум, розвиваючи якийсь талант, вдасться отримати визнання – то це буде прекрасно. Адже, все-таки, працюю для глядачів, і якщо хоча б комусь сподобається те, що я роблю, якщо хоча б в однієї людини пробіжать мурашки по спині, коли я танцюватиму, то це буде велика радість.
Людмила БАРАН
|
