Творчість українського письменника, вихідця з села Русів, що на Івано-Франківщині, Василя Стефаника, прозаїка неймовірної психологічної напруги та потужного інтелекту, майстра філігранного вміння доводити текст до абсолютної довершеності з допомогою сильних і яскравих символів та образів по сьогодні вражає, промовляє не тільки до серця, надзвичайно сильно напинаючи нерви, а й до розуму.
Звичайно, поява книжки прикарпатського письменника Степана Процюка «Троянда ритуального болю»*, присвячена Василю Стефанику, відразу викликала велику зацікавленість, адже позиціонувалася як «психобіографічний роман – історія загадкового внутрішнього світу і харизми...», як нове і незвичне слово про письменника, руйнування усталених міфів та стереотипів, як цікава сучасна психоаналітична інтерпретація його духовного життя.
Спосіб, у який автор прагнув досягти поставлених цілей, – пафосний надривний наратив з актуалізацією темних сторін аполонівського начала людської психіки – можливо, дав бажаний ефект, створивши образ «харизматичного невротика» та «співця екзистенційної епілепсії», людську та творчу долю вкупі з нещасливими коханнями якого і до якого оплакуватимуть, у процесі читання, сентиментальні та вразливі шанувальниці творчості Степана Процюка. Але водночас продемонстрував свої неефективні сторони, певною мірою звівши складну багатогранну яскраву фігуру Василя Стефаника до матриці «ритуального болю», до невротичної, закомплексованої, загалом не певної ні себе, ні свого життя та писання, людини. До того, як на мене, злий жарт зіграла «близькість психотипів» автора та головного героя роману: інколи надто тонка межа пролягає між ними і неможливо визначити, де «закінчується» Василь Стефаник та «починається» Степан Процюк та навпаки.
Віддаючи належне величезному об’єму опрацьованих автором листів та документів, пов‘язаних з головним героєм, читач мусить констатувати, що не відкрив для себе нічого особливо нового поза межами загальновідомого у фактичній біографії письменника. І що найважливіше, за рамки роману винесене велике стефаниківське бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще», фактично малодослідженими залишилися інтелектуальні, естетичні та духовні джерела його потужної творчості, про яку сам Василь Стефаник говорив так: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта – література»...
Без сумніву, надто складне завдання стояло перед Степаном Процюком, щоб можна було говорити про досягнення мети, спираючись на психоаналітичну інтерпретацію життя великого письменника та близьких і рідних йому людей, намагаючись з допомогою системи символів, метафор та алегорій вибудувати хистку піраміду невловимого та мінливого внутрішнього світу відомого новеліста, але «Троянда ритуального болю» – це ще одна ластівка, яка засвідчує готовність наших письменників до нового постмодерного погляду на життя та творчість класиків української літератури.
*Степан Процюк «Троянда ритуального болю», видавничий центр «Академія», Київ, 2010 рік, 184 стор. (Серія «Автографи часу»).
Марія МИКИЦЕЙ
м.Івано-Франківськ
|
