Андрій Тютюник, депутат міськради, фракція ВО «Свобода»
Рівні права – рівні можливості
Літо – період відпусток для кожного. Щоправда, кожен проводить його по-своєму: хтось збирає валізи на моря, хтось розпочинає ремонти, інші відвідують закордонні місцини. Для мене ж традиційно літні дні проходять у теплому колі друзів, адже щорічно беру участь у літньому таборі Мальтійської Служби Допомоги. Постійними учасниками цього табору є люди з обмеженими фізичними можливостями. І кожного разу захоплююся завзяттям цих людей, їхньою працею над собою. Вони по-особливому щиріші, добріші та набагато активніші, і, щонайголовніше, – абсолютно повноцінні! Вони можуть танцювати, співати, плавати, пересуватися та жити на повну!
Повернувшись із табору, зійшовши на вокзалі, я помітив те, що на перший погляд для звичної, здорової людини – абсолютно непомітне. У нашому місті абсолютно відсутні пристосування для людей з обмеженими можливостями. Чомусь немає достатньої кількості пандусів, поручнів, негусто звукових світлофорів для незрячих. Невже Івано-Франківську потрібні тільки здорові люди?! Чому так склалося в суспільстві, що увага до інвалідів проявляється тільки у тиканні пальцями, чи в кращому випадку – у співчутті?.. Невже, якщо людина не може самостійно ходити, є сліпою, повинна закритися в своїх чотирьох стінах та залишитися сам-на-сам із проблемою? Як діткам, котрі народилися не такими як усі інші, пояснити, що вони також мають змогу жити, як довести, що вони повноцінні? Ще складніше із випадками, коли людина стала інвалідом за життя. Ще вчора ти бігав, танцював, а сьогодні прикутий до візочка і змушений сидіти удома… Звичайно, в європейських країнах такі люди за можливостями абсолютно не відрізняються від решти, адже уся інфраструктура пристосована до їхніх потреб. А що у нашому місті, області чи загалом державі?
Мало не щодня виростають як гриби після дощу багатоквартирні будинки. І все ніби добре, бо ж є з чого вибирати. От тільки інваліди знову без вибору. Скільки будинків у нашому місті обладнані пандусами та поручнями?.. Те ж саме стосується магазинів, парків, автостанцій, вокзалів. І навіть якщо вони і є, то частина встановлювалася «для галочки» без дотримання норм. Майже у кожному кварталі щорічно відкривається по одному-два кафе. І знову їхні двері відкриті не для всіх.
Перебуваючи у таборі, спілкуючись з друзями, можу з упевненістю сказати, що прагнення у всіх однакові, тільки частина потребує додаткової уваги. І немає проблем яким ти є, яким народився. Є проблема, яким є світ довкола тебе, чи є в ньому місце для тебе, чи створені умови для твого комфортного проживання. І завжди для таких людей є прохання до усіх забудовників, до усіх, хто розвиває інфраструктуру міста: «Не робіть для нас без нас».
|
