Володимир Чорноус, депутат міської ради, фракція «УДАР-Громадський форум»
Країна пічного патріотизму
Минулої неділі депутати від «УДАРу» та інших опозиційних партій, що представляли ради усіх рівнів, стали учасниками велелюдного мітингу в Києві у рамках всеукраїнської акції «Вставай, Україно!». Як і на зорі української незалежності, парк Т.Шевченка вщерть був заповнений протестувальниками (за різними оцінками, 15-20 тис. чол.), хоча міліція вже традиційно налічила тільки три тисячі. Однак цього достатньо лише для гарної телекартинки, однак явно замало для того, щоб реально вплинути на столичних узурпаторів. Попри святковий день, більшість киян воліли за краще залишитись удома, ніж засвідчити власне невдоволення чинною владою. Мимоволі згадалися сповнені гіркої правди поетичні рядки:
Кожна піч українська – фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.
Цій саркастичній сентенції Володимира Самійленка вже 115 років, однак вона дотепер залишається актуальною. Дійсно, зараз вся протестна активність українців зосереджена головним чином в інтернеті, а не на мітингах і тим більше – не на барикадах. Втім, чи варто дорікати зневіреним
учасникам подій «епохи Майдану»?
Тим часом, користуючись песимістичною пасивністю народних мас, «Партія одного регіону» продовжує планомірний наступ не тільки на пенсійному, тарифному чи судовому фронтах. Закони останніх років, Бюджетний і Податковий кодекси покликані також цілеспрямовано й безповоротно знищувати жалюгідні рештки місцевого самоврядування в Україні, зокрема його матеріальну та фінансову базу. Нарікаючи на вщент зруйновані дороги і запущену комунальну сферу, на хронічне недофінансування медицини, освіти й культури, ми маємо чітко розуміти, що в цьому є провина не тільки недолугих місцевих чиновників і депутатів. Вже кілька років посилюється узаконений грабіжницький перерозподіл фінансових потоків від місцевих бюджетів до державного – у вигляді траси з одностороннім рухом.
Таким чином, центральна–надмірно централізована– влада відверто нехтує вимогами Європейської хартії місцевого самоврядування про «необхідність існування органів місцевого самоврядування, які мають широку автономію щодо своїх функцій, шляхи і засоби здійснення цих функцій, а також ресурси, необхідні для їх виконання».
Багатьох обурює ухвалений минулоріч Закон України «Про всеукраїнський референдум», який небезпідставно вважають потенційним інструментом псевдонародного узаконення авторитарного режиму в Україні. Однак мало хто звертає увагу, що разом із цим втратив чинність закон 1991 року, яким регулювались питання проведення місцевих референдумів. Тим самим територіальні громади були позбавлені ще одного засобу стимулювання соціальної активності громадян і водночас дієвого важелю впливу на прийняття владних рішень.
Усвідомлюючи, що повноправні й незалежні органи місцевого самоврядування є однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму, центральна влада сповнена рішучості поставити місцеві ради на коліна у ролі уклінних і слухняних прохачів урядової милостині. Саме тому ми не маємо права бути байдужими, зневіреними й пасивними!
«Мавпуючи» вдалий російський досвід побудови авторитарного режиму, українським владоможцям слід затямити елементарні речі: Україна – не Росія, а Янукович – не Путін. Те, що вдається у країні з максимальною концентрацією влади, нафтодоларовим бюджетом і тотальним контролем над ЗМІ, в Україні неминуче приречене на масовий спротив громадянського суспільства. Спрацьовує «сопроматівський» постулат: чим сильніший тиск, тим більший опір. І попри скепсис політологів стосовно ймовірності другого Майдану (такого ж масового й результативного), переконаний: це не питання віри, це – питання часу.
Зрештою, російським та українським прихильникам «сильної руки» на кшталт Сталіна варто пам’ятати слова того ж кривавого тирана: «Відмирання держави прийде не через послаблення державної влади, а через її максимальне посилення». А схаменутися поки що не пізно.
|
