Четвер, 28.01.2021, 17:24
Вітаю Вас Гість | RSS
Форма входу
Пошук
Календар
«  Квітень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2013 » Квітень » 18 » СУСПІЛЬСТВО
11:38
СУСПІЛЬСТВО
«Шістдесятники» районного масштабу

Неповних п’ятдесят літ тому, коли майже весь наш восьмий клас сільської школи вступив учитися в Рогатинський ветзоотехнікум, слова «шістдесятники» в його нинішньому значенні ще не існувало. Хоча найкращі представники тодішньої української інтеліґенції вже активно проявляли себе як поборники свободи художньої творчості й захисники рідної мови. Наскільки чутно було їхній голос нам, підліткам, у справжньому місті, яким здавався Рогатин? В яких умовах ми взагалі жили й училися на ветфельдшерів, зоотехніків  і агрономів? Згадуючи ті часи, ловиш себе на думці, начебто минуло відтоді не п’ятдесят, а щонайменше п’ятсот років...
Отож спробуймо зробити, як люблять висловлюватися поети, мандрівку в молодість.


Загітував майже весь наш клас учитися в Рогатині викладач технікуму Іван Васильович Костецький. До Микитинців, що в Косівському районі, він приїхав не випадково, мав тут товариша, з яким відпокутував у сталінському таборі провину перед непогрішною радянською владою. А оскільки син його табірного товариша Василь Козлан був  нашим однокласником, то нас довго умовляти не треба було. Бо й вибір мали невеликий: кілька училищ і технікум у Коломиї, хіба ще Івано-Франківськ. Звідки ніхто не запрошував.
Іван Васильович аж ніяк не виглядав на кровожерного українського буржуазного націоналіста. Міцно збитий чолов’яга, лисуватий, завжди пристойно одягнутий. До того ж викладав у технікумі російську мову й літературу. Правда, поза межами аудиторії розмовляв тільки українською. Минулого в розмовах ніколи не торкався, так що навряд чи більшості учнів було відоме це його минуле.
Мав один «пунктик». Коли ми подавали заяви з проханням звільнити в суботу від занять, щоб привезти з дому харчів, неодмінно змушував переписувати заяву. «Напиши не прошу дозволити, а прошу санкціонувати», – повертав, лагідно всміхаючись, аркуш паперу. Це прокурорське словечко, «санкція», принесене викладачем російської мови і літератури із зони, як я тепер розумію, в’їлося в нього так, як в’їдається вугільна пилюка в шкіру шахтаря.
Навчання ми розпочали 1 вересня 1964-го, а за якихось півтора місяця партія рішуче відправила на пенсію  Микиту Хрущова. Та осінь, як і, зрештою, подальші пори року, була голодна. Майже всі як один діти колгоспників, чиї батьки заробляли хіба на сіль до оселедця, ми ще мали за щастя купити хліб з висівок. Часто-густо й такого хліба не було, хоча пекарня в місті працювала. Інколи пекарі виставляли понадвечір свіжі буханки на підвіконня, щоб вихолоняли, і ми, непомітно підкравшись, крали буханку-дві. Було таке, каюсь... А з іншого боку, згадайте Василя Симоненка: «Чому він злодій? З якої речі пішов у поле красти своє?»
Симоненко, до речі, десь тоді, в 1960-ті, й написав у шухляду «Злодія», якого я почув на початку 1970-их в університеті. З уст свого однокласника й технікумівського однокурсника Василя Ганущака.
Усі три з половиною роки навчання ми жили впроголодь, мов гоголівські бурсаки. Хоча радіо й газети не втомлювалися нагадувати, що радянський народ успішно будує світле майбутнє всього людства. Але ми, учні, мабуть, до повноцінного радянського народу ще не доросли, тому й «будівельного» відчуття були позбавлені. Життя змушувало розвивати нахили, здобуті під пекарнею. Заходячи галасливою ватагою в їдальню в середмісті й вишиковуючись  з тацями перед касою, кожен так і зирив, що б його потягнути в кишеню непомітно для касирки. Бодай пиріжок. Багато кому вдавалося, декого ловили на гарячому. І вели до дирекції технікуму, на перевиховання.
Радянський народ, судячи з того, як жила родина, в якої ми квартирували, також не знав бозна-яких розкошів. Посеред непоштукатуреної знадвору хатини там стояла діжка з квашеними огірками, яка добряче виручала нас після лекцій, коли ми поверталися на квартиру, а господарів удома не було.
Господар, Микола, і собі любив потягнути з діжечки після того, як уже потягнув з чверточки. Низькорослий, буцматий, він роздягався тоді до чорних сатинових трусів, брав у руки гармонію й виводив на всю вулицю: «На високій дуже кручі спить Шевченко дорогий...»
Два з технікумівських викладачів були росіяни, хоча російською читав лекції лише один з них, на прізвище Леушин. Вся його педагогічна майстерність полягала в тому, щоб стати за трибуну й, не відриваючи погляду від книжки,  поквапом виголошувати геть незрозумілі для сільських дітей премудрості науки епізоотології. Були чутки, начебто в Леушина, окрім епізоотології, була ще одна пристрасть, суто російська, однак прийти до аудиторії «під шофе» він собі не дозволяв. Вживав, казали, в гордій самотині на квартирі, яку також винаймав.
Цілковитою протилежністю своєму землякові виявився Борис Клочков. Наш, послуговуючись сучасною мовою, куратор. Цей був одружений, мешкав у просторій квартирі біля Будинку культури, хоча після Харкова, де закінчив ветеринарний інститут і українізувався, в Рогатині почувався некомфортно. «Ну хто ще ходить у цьому містечку під руку з дружиною, крім мене?» – з сумовитими нотками в голосі міг запитати нас під час лекції викладач анатомії Борис Єгорович.
Якось куратор організував нашій групі подорож до Києва. Величезне російськомовне місто просто приголомшило мене, було таке враження, ніби потрапив на чужу планету. Напевно, і Клочков відчував щось подібне, бо коли зустрів випадково на Хрещатику харківського однокурсника, весь аж засяяв. Говорили вони, що дивно, по-українськи, і це мені чомусь добре запам’яталося. Друзі, залишивши нас, обмили, як годиться, зустріч, і очі Бориса Єгоровича ще довго випромінювали потім життєдайне тепло. Він мав надію, що однокурсник витягне його нарешті з провінції, де ніхто не наважується взяти на променаді дружину під руку.
Незважаючи на загалом правильну українську вимову, охарактеризувати викладача анатомії як українофіла навряд чи можна було. На день народження одного з наших він подарував тому вірші Олександра Пушкіна. Занурюйся, мовляв, дитино, в глибини справжньої культури...
Осягаючи таємниці ветеринарії, ми й не підозрювали, що живемо в час закінчення хрущовської «відлиги». Радіо і газети не втомлювалися нагадувати, що американський імперіалізм розв’язав криваву війну з братнім в’єтнамським народом, отож усі радянські люди киплять від справедливого обурення.
Єдиний серед викладачів Борис Єгорович мав з цього приводу свою окрему думку. «У В’єтнамі, – не боявся висловлювати її перед аудиторією, – воює з Америкою Радянський Союз». Очевидно, що він щиро прагнув перемоги для своєї комуністичної батьківщини.
Так воно й сталося, Радянському Союзу вдалося на цей раз показати Америці обіцяну ще Хрущовим «кузькину мать». 10-річна кровопролитна війна, в яку втягнулись американці, підірвала престиж могутньої країни, розколола суспільство. Кому там боліло в Союзі, що внаслідок авантюри Хо-Ші-Міна знищено два мільйони в’єтнамців...
Деякі з істориків запевняють сьогодні, що завдяки радянському ставленикові Хо-Ші-Міну  Союз подовжив своє існування на добрих двадцять років. Учнів Рогатинського ветзоотехнікуму єднало з усім дорослим радянським народом хіба те, що ми також не могли й уявити кінець існування країни. Відлік нормальної, справедливої історії тоді вели ж від 1917-го, попереду ще були віки щастя під кремлівськими зорями. Союз виглядав непорушним не тільки в піснях, але й у реальності.
Не таємниця, що люди, які належали до «шістдесятників», тобто Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк і ін., не мали аж стільки політичних амбіцій, щоб виборювати самостійну Україну. Лібералізація режиму – так. Але ж не зазіхання на основи!..
Перше з перелічених прізвище тим із нас, хто цікавився літературою, було добре відоме завдяки Драчевій поемі «Ніж у сонці». Ні другого, ні третього, ні тим паче інших я ще не знав. Хоча брешу, знав іще Миколу Лукаша, який переклав «Декамерона» Боккаччо. «Декамерон» уявлявся таким собі збірником сороміцьких оповідок, не більше. Лише пізніше, коли нарешті випала нагода прочитати цей славний переклад, я ще раз переконався в тому, яке мовне багатство витворив упродовж віків український народ. І як мало докладає більшість із нас зусиль, щоб берегти й примножувати це багатство.
А україністиці вже й тоді, наприкінці хрущовської «відлиги», було завдано ще одного дошкульного удару. Якийсь Погружальський – поляк, що грав роль російського шовініста, – спалив бібліотеку Академії наук  у Києві. Це варварство мало розголос навіть у нашому учнівському середовищі.
«Поки ще не скасовано статтю конституції про можливість добровільного виходу республік з Союзу, – сказав нам якось Василь Ганущак, – треба діяти».
Дітваки, як я тепер розумію. Дітваки, на яких тодішні рогатинські чекісти дивилися крізь пальці.
Передбачаю, що небагато матиму прихильників, та все ж скажу: по-справжньому інтеліґентних людей у 1960-ті не лише в Рогатині, а й в усій Україні майже не було. Це якщо розуміти під інтеліґентністю готовність висловлювати в очі хамовитим комуністичним начальникам правду і тільки правду. Тому сподіваюсь, що тодішні викладачі технікуму пробачать мені брак біля їхніх прізвищ такого визначення, як інтеліґентний.
А ось що були то люди здебільшого порядні, добре освічені, культурні – не сумніваюсь. Подружжя Панькових. Стефанія Паньків учила нас української мови і літератури, Богдан Паньків – суспільствознавства. Намагаючись перекласти польський текст (що значить вплив на молоді уми Лукаша!), я спіткнувся на першому ж складному слові – курацья. «Та це ж лікування», – терпляче пояснила худенька Стефанія Паньків. А чоловіка її я зустрів значно пізніше, в епоху брежнєвського застою, на курсах  в Івано-Франківську, вже як кандидата наук. Він читав на тих курсах лекції на економічну тематику, і неважко було помітити, що аж ніяк не був скутий марксистсько-ленінськими науковими догмами.
Подружжя Воєвод, математики. «О, у нас піїти ростуть!» – чи то з осудом, чи схвально відгукнулася вона якось на мої спроби віршувати. Іншого разу Дар’я Воєвода витягнула з-під моєї парти похвальну грамоту за участь у шаховому турнірі й здивовано крутила головою. «Як може такий неук у математиці, – виразно говорив її погляд, – грати в шахи?»
Подружжя Ковбіїв. Він директор технікуму, вона, красуня, викладач фармакології. «Майте на увазі, – любила вона пророкувати, – що більшість із вас вступить у ветеринарні інститути, але найпам’ятнішими для вас будуть саме технікумівські роки». Як у воду дивилася, особливо стосовно другої частини передбачення.
Попрощалися ми з технікумом у лютому 1968-го. Щоб одягнути невдовзі солдатські шинелі й виконати свій «священний обов’язок». Василь Ганущак виконував його на Закавказзі, Дмитро Якібчук – на Далекому Сході, де виявив, на свій подив, чималу колонію українців, Славко Козлан – в Угорщині, я – в «заповідних і дрімучих страшних муромських лісах». Дехто, як один з братів Косів, загинув у танку, засмоктаному трясовиною, декого послали впокорювати бунтівну Чехословаччину...
Влітку 1968-го, з введенням військ країн Варшавського договору в Чехословаччину, з «відлигою» було остаточно покінчено. Партія взялася закручувати гайки, ще не підозрюючи, що надмірними стараннями зіпсує різьбу. Але то вже інший історичний відрізок, а відповідно й інше для кожного з нас, випускників технікуму, середовище.
Дмитро КАРП’ЯК

Переглядів: 729 | Додав: bond | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]