Пригоди наших в Америці
Там, далеко за океаном, у досі тобі чужій країні в тобі народжується дух борця, ти починаєш розуміти, що можна жити по-іншому, успішніше, гідно, чесніше, відстоювати свої права і бути почутим. Бути людиною, на яку зважають. Втім, як кажуть, у кожного своя доля і свій шлях широкий. Кожний вправі вибирати, де йому краще. Пропонуємо вашій увазі кілька свіжих штрихів про Америку. Країна очима іванофранківців.
Дмитро КІНАХ, 19 років, студент:
– Мені вперше випала нагода поїхати на все літо подалі від дому. Самому, та й ще не будь-куди, а в Америку. Спочатку з одногрупниками планували на Аляску, там, кажуть, за літо можна добряче заробити. Але в турфірмі сказали, що там роботи нема. Отож вибирати не доводилося й ми взяли перше-ліпше, що прийшло із США.
Дівчатам пропонували роботу офіціантками й по догляду за дітьми. Хлопцям – більш «престижну» – вантажниками або різноробочими на будові. О’кей!
На початку червня я у Нью-Йорку сказав: «Привіт, Америко!». Оселився я в Чікаго. Точніше, це так кажуть люди, в яких я жив. Насправді ж це українське село за годину їзди автомобілем до міста.
Працювати й отримувати 20 тисяч доларів на рік – це в Америці убогість. З них відніміть податки, 1000 доларів – дешева квартира, кабель з нетом – 90, мобільний – 50, а ще опалення, світло…
В Америці потрібна машина. Взяти на місяць на прокат – від 300 доларів, якщо брати в кредит, то 1000 доларів на місяць.
Якщо ти не двірник, то захочеш жити в пристойному районі – а це 2.200 на місяць ренти. А купити – 3.500 у кволому фанерному будиночку, і 8-10 тисяч на місяць (погашення кредиту) – у гарному екологічно чистому некримінальному районі.
Можна звичайно жити в напівпідвалі із ґратами на вікнах, ходити пішки, їсти продукти незрозумілого походження, одягатися в магазині – усе за долар. Але навіщо тоді їхати в Америку?
США – країна іммігрантів, тому тут їдять все, завжди і всі. Нема ніяких стандартів у їжі. З іншого боку, всі люди ходять в ті самі ресторани і закуповуються тими самими продуктами в магазинах. Словом, все, як у всіх, тільки не так, як у нас.
Американці харчуються подібно до європейців. В них теж малий сніданок і велика вечеря. І майже той же час для їди. Зранку більшість американців без сніданку їдуть на роботу. По дорозі можуть заїхати в StarBucks чи ще якусь забігайлівку і купити кави. Так роблять не всі, дехто заїжджає в Dennis і їсть там. Напевно є такі, що їдять нормально і вдома. Але я в то не дуже вірю.
В обідню перерву (12-13 дня) їдять або те, що взяли з дому, або біжать в найближчу столовку.
Насправді ніхто нікуди не ходить – всі їздять на машинах. Отаке життя – дім, машина, офіс, машина, ресторан, машина... На обід дуже модно зайти в кафе, взяти їжу з собою і в офісі поїсти, можна навіть в своєму «кубіку». Причому купують нормальний (за моїми мірками) обід дуже рідко. В основному беруть бутерброди чи якусь «біду», загорнуту в хліб. Тут повно мексиканських і турецьких забігайлівок. Є ще місцеві бургер-кафе. Обід прийнято запивати колою. Якщо є проблеми зі здоров’ям, бажання схуднути або ще щось, то можна і дієтичною колою.
А от на вечерю американці відриваються. Хороше друге, з вином чи пивом. В будь-якому кафе по сусідству (до 30 хв. машиною). П’ють дуже багато. Мені кажуть, що нічого не п’ю. Не можу я випити літру–півтори води за вечерею. Колись казали, що мало їм – мені їх вечері вистачало на три рази. Але то було давно і я вже за три місяці звик.
Готувати вдома для американців не прийнято. В крайньому разі можна розігріти якусь гидоту з магазину – оті морожені обіди. Але то в американців, а ще є мігранти.
Мігранти собі готують самі. Навіть якщо багаті. Особливо це прийнято в індусів і китайців – вони не можуть їсти оту пісну їжу.
Скільки тут націй – стільки і різних кафе. Всі готують по-своєму і ніхто не готує так, як вдома. Це через продукти, напевно.
Є ще традиційна американська кухня – бургери і стейки. В таких ресторанах подають сотні видів бургерів, колу і молочні коктейлі. Смачно. Стейки – національна гордість і пристрасть всіх американців. Вони ними пишаються. Буквально. Я ще не бачив, щоб люди були так помішані на якійсь їжі. Це ж не борщ і не вареники. Вечеряти прийнято до 9-ї вечора. Потім кафе закриті. Працюють тільки бари.
Напевно, тут є кухні всіх народів світу. От тільки української ще не знайшов.
Випити перед вечерею 20 грам бренді, джину чи пляшку пива і після вечері ще 20 грам чи склянку вина є нормальним. А от пити горілку не прийнято – це або на дискотеці, або ти – «руский». Одне з двох. Та й на дискотеках так наливають горілку, що аж смішно. Порцію в 10 грам розбавляють 100 грамами води, соку...
Що мене дійсно шокувало – це те, що люди випивають і після того сідають за кермо.
До смаку місцевих продуктів я дуже довго звикав. Найдовше до води. Що би я не пив – відчував якийсь присмак. Присмак хімії. Напевно, після чистої франківської води я став гурманом. Або тут щось домішують у воду.
А фрукти тут дуже смачні. Тут не тільки такі, як у нас, а ще й всякі азіатські, є мішанки, наприклад сливка з персиком, чи ще якась «біда». Фруктів завжди багато і вони завжди смачні. Полуниця тут є цілий рік. Виноград, кавуни, чорниці теж.
Овочів теж багато, я навіть всіх назв не знаю. Американці вважають, що їх їсти корисно. Фрукти – то не корисно, а овочі – корисно, заморожені обіди – теж корисно. Кока-колу навіть малим дітям дають. Зовсім малим, таким, що тільки починають ходити.
В Америці я перший раз в житті побачив картоплини по 0.5 кг кожна. Всі однакові, гарні, без жодної вади. Як намальовані. Ціна – 80 центів. На сусідньому прилавку картопля така, як в нас (трошки поросла, невелика, з вічками) – по 2.50. На ній ще напис був – ORGANIC. Сила генної інженерії.
М’яса тут дуже багато в магазинах. Є всі види, всі частини, все гарно порізане, що не порізане – поріжуть так, як скажеш і якраз отой шматочок. Досить багато риби, крабів, креветок. Все морське. Воно й не дивно – до океану близько.
Алкоголю багато – майже всюди продають вино і пиво. Пиво тут як з анекдоту: не міняє кольору і смаку після проходження через організм. Насправді в порядних барах продають «Гіннес» і ще якісь дорожчі види пива. Воно тут по 5 доларів за келих. Є дуже пристойні бари з власними пивоварнями, але це рідкість, і ціни там високі.
Михайло ПРИМАЧУК, 52 роки, підприємець:
– Поки радіозавод не закрили, я працював інженером. З дипломом, але без грошей і перспективи я опинився на початку 90-х. Спочатку щось шукав по інших заводах, але у ті роки вся промисловість зупинялась. Голод – не тітка, спакував торби й почав «човникувати» до Польщі й Румунії. Хтось на цьому за рік-два піднімався й відкривав свої магазини. А у мене ледь виходило покрити затрати й заробити на їду. Дружина пиляла-пиляла, а потім пішла жити до батьків. Дітей у нас не було.
Таких, як я, було багато. Ми збиралися у кафе на «Байконурі» й за пляшкою мусолили одну тему: як жити далі? Випадково колишній однокласник порадив мені зайти до спільної знайомої. Та виграла «зелену карту» і шукає собі фіктивного чоловіка, який заплатить їй за проїзд.
Це було як ясний день після року шквальних дощів. Я відразу уявив себе в Нью-Йорку. Іду вулицями, щось веселе наспівую, а довкола мене – велетні-хмарочоси. Клас!
Зі Світланою ми одразу порозумілися. Вона просила 6 тисяч «зелених» і зникнути відразу по приїзді в Америку. Я навіть два тижні у неї жив, аби ми вивчили одне одного. Бо співбесіда у посольстві – це не жарти. Найняли репетитора. Весь мій час проходив у пошуках грошей. Я ходив і у всіх клянчив гроші під проценти й розписку. Ледь нашкріб 8 тисяч.
Посольство пройшли успішно, і я віддав обіцяні 6 тисяч новоспеченій дружині. Летіли з Варшави. Досвідчені люди порадили, мовляв, там легше митницю пройти.
До Америки я віз одну невелику валізу з джентельменським набором і великі плани розбагатіти.
У Нью-Йорку мав адресу знайомого. Там і поселився одразу. Спав на підлозі, бо кімната була одномісна. Заплатив знайомому за місяць 400 доларів. Почав шукати роботу. Нема.
Порадили мені бувалі емігранти піти на два місяці на курси мови. Там дуже люблять, коли чужинці хочуть учитися. Курси безплатні, навіть давали кілька сотень стипендії. Так що на нічліг я заробляв. За цей час здав на права. Вже міг читати газети й так шукав роботу, бо через агенцію потрібно було платити. А чекати вже не міг, бо боргова яма в Україні обіцяла мені чорні дні й за океаном.
Нарешті пішов таксувати. Працював без вихідних і відпустки, брав понаднормові, аби лишень розплатитися з боргами. Лише на п’ятому році почав працювати на себе. Але так звик до економії, що й далі «пахав» як та коняка. Мій бос мною був задоволений. І хтозна, як би було все далі, коли б не звістка, що важко захворіла мама.
Я до боса. Прошу відпустку. Мовляв, 10 років відпахав, зараз мушу поїхати додому. Бос подумав і каже: даю два тижні. Я прошу хоча б місяць. Він мені: тоді даю 7 днів.
У таксопарк я повернувся на 11-й день. Мені сказали, що я вже тут більше не працюю. Я плюнув, розвернувся і, як у нас кажуть, пішов світ за очі без будь-якого «пособія». Звертався до знайомих, просив допомогти з роботою. Але в Америці не люблять земляки допомагати. Я в цьому переконувався неодноразово. Там кожен живе за приципом «моя хата скраю».
Знайти роботу не вдавалося. Підпрацьовував на тимчасових, то вантажником у магазині, то «старшим куди пішлють» на будові. Так минуло ще два роки. Без мене в Україні похоронили маму. Не був я на весіллі свого племінника… І тут я засумував. Багач з мене не вийшов. А на будові нині можна й вдома заробити.
Узяв я свою валізу стареньку. Напхав туди якихось подарунків для рідні, купив квиток до Львова. Й гуд бай, Америка!
Оселився я в старшої сестри у батьківській хаті. Через рік із швагром збудували «врем’янку». Там і живу. Купив зеленого «мерса» й пішов таксувати. На життя стає. Друзі й постійні клієнти називають мене «Міша-американець».
Записала Олександра ЛІСКОНОГ
|
