Охололі чаші
Стадіони Івано-Франківщини зрідка заповнюються вщерть.
Часи, коли стадіони, наче магнітом вабили щотижня тисячі глядачів, давно канули в лету. Тож популярний колись вираз «на трибунах яблуку ніде впасти» теперішнє покоління журналістів практично не вживає. Сучасні спортивні арени заповнюються вряди-годи. І все ж вони були, є і, сподіваємось, надалі будуть своєрідними візитівками населених пунктів.
Дві закопані жердини, з’єднані поперечкою. На відстані ста метрів ще одна така конструкція. Довкола невеличкий рівчак або сяк-так проведена лінія з піску чи тирси. Так починалася історія чи не кожного прикарпатського стадіону. Хто був першим, нині встановити неможливо. Та відомо, що дві арени Івано-Франківщини вже перетнули поважний рубіж у сто років – «Рух» в обласному центрі (перша назва – боїско Каси Ощадности) та коломийська «Юність» («Сокіл»). Відомості про проведення тут «футбальових змагань» датовані ще 1909 роком.
У 1914-му було відкрито стадіон «Наука» (тоді «Сокіл»). На його схилах розмістилися імпровізовані трибуни, поруч з футбольним полем були облаштовані легкоатлетичні сектори. 1914 роком датовано й перший футбольний матч у Калуші, що пройшов на березі Сівки. Подальшому розвою спорту завадили воєнні дії, що на теренах нашого краю тривали з невеликими перервами з 1914 до 1920 року.
Першим стадіоном у сучасному розумінні стала інша арена – 49-го піхотного полку у Коломиї. Вона постала у 1924-25 рр. Споруда вражала своїми розмірами: футбольний газон відповідав би вимогам навіть ХХІ сторіччя, бігові доріжки мали достатню протяжність та правильний овал, від негоди глядачів захищала крита трибуна. Стадіон було зруйновано восени 1939-го, коли на ньому стали табором червонозоряні танки.
До прикладу, в обласному центрі трибуна для глядачів з великими труднощами була відкрита лише у вересні 1927-го, а бігові доріжки з’явилися ще пізніше. Варто зауважити, що вхід на стадіони був платним. Квитки для членів клубу-господаря були дешевшими, аніж для пересічних мешканців. Знижки були передбачені також для військових. Що цікаво, вартість квитка залежала від чину – рядові платили менше за офіцерів. Спершу на стадіонах не було навіть лавок, тож для поважних персон виносили розкладні стільці.
Найбільш цікаві матчі збирали пристойну, як на той час, аудиторію. Приміром, у 1931 році поєдинок віденського «Гакоаху» у Станиславові відвідало 3 000 глядачів, а в Коломиї – 1 500. Тоді ж домашній матч надвірнянської «Бистриці» проти команди з Рахова (на той час - Чехословаччина) зібрав 600 вболівальників.
До середини минулого століття майже всі споруди на стадіонах були виконані з дерева. І лише потім вони поступово були замінені залізобетонними конструкціями. В радянські часи навіть матчі обласного чемпіонату збирали переповнені арени. Тепер аншлаги – рідкість, хоча вхід на стадіони майже всюди є вільним. Власне з цієї причини в протоколи матчів вносять лише приблизні (найчастіше – завищені) дані щодо кількості глядачів.
Якщо оперувати офіційними даними, то рекорд відвідуваності прикарпатських арен було встановлено 27 вересня 1973 року. На матч івано-франківського «Спартака» проти кишинівського «Ністру» прийшли 15 600 глядачів! Дещо менше вболівальників були присутні на матчах з ярославським «Шинником» (15 300) і одеським «Чорноморцем» (15 100). Нагадаємо, що в 1973-му «червоно-білі» дебютували у першій лізі чемпіонату СРСР.
За часів незалежності найбільший інтерес викликали матчі «Прикарпаття» з київським «Динамо». Тричі – у 1992, 1995 і 1996 рр. у протоколи вносили число «15 000» (зауважте, ці матчі відбувалися на «Електроні», офіційна місткість якого вдвічі менша), а в 1997-му – 19 000 при офіційній місткості «Руху» 14 500. А от після кубкового протистояння «Спартака» з «Динамо» в 2005-му, коли стадіон також був переповненим, вирішили не виходити за «рамки дозволеного» – 14 000. Щодо протистоянь у нижчих дивізіонах, то тут пальму першості утримує друголігова дуель калуського «Хіміка» і тисменицького «Хутровика» – 7 000 глядачів.
«Кур’єр футболу» підготував Володимир ГОРОЩАК
|
