Роки самовідданої праці зробили Романа Григорчука бажаним тренером для багатьох українських (і не тільки) клубів. Часто його згадують і в контексті майбутніх змін в івано-франківському «Прикарпатті». Однак після 12 років, проведених у Прибалтиці, і одного неповного сезону в запорізькому «Металурзі» 45-річний наставник витримує паузу. Нині він з дружиною Аліною і сином Тімерланом, по суті, заново обживають своє франківське помешкання. А ще частенько їздять до Романових батьків у Коломию, відпочивають у Карпатах, за якими встигли добре скучити, адже вирватися додому раніше вдавалося навіть не щороку…
– Влітку не приїздив, бо в Латвії був в розпалі чемпіонат, – пояснює Роман. – Взимку також турбот вистачало. Тож тепер надолужую втрачене…
– Романе, а ви взагалі планували пов’язувати своє життя зі спортом?
– Я цього прагнув. До речі, займався не тільки футболом, але й легкою атлетикою та гандболом, яким славилася Коломия. У ручному м’ячі навіть доріс до рівня збірної України. Були й інші захоплення, зокрема, музикою, але загалом без спорту себе не уявляв, хоч це і йшло всупереч побажанням батьків. Інша справа, що я трохи пізно вийшов на професійну арену.
В івано-франківському «Прикарпатті» Роман Григорчук дебютував у 1988-му, в 23-річному віці. Проте закріпитися в команді не зумів. Два наступні сезони коломиянин провів в аматорській першості України («Нива»Бережани, «Темп» Шепетівка). І лише після цього тріумфально повернувся додому, встановивши командний рекорд результативності – 26 голів у 46 матчах. Загалом на професійному рівні нападник відзначився понад сотнею голів.
– Судячи з ваших інтерв’ю, до тренерства Роман Григорчук почав готуватися заздалегідь?
– Ось нещодавно розбирав «завали» у квартирі і натрапив на щоденник, датований 1985 роком. По завершенні футбольного сезону з товаришем, який займався легкою атлетикою, їздили на збори в Алушту. Я ретельно нотував, як реагує мій організм на різноманітні навантаження. Мені вже тоді це було цікаво…
– Перехід на тренерську лаву вийшов майже ідеальним?
– В 1998 році я постав перед вибором: продовжувати ігрову кар’єру в Росії чи відгукнутися на пропозицію наставника латвійського «Дінабурга» Віктора Нестеренка (тренував івано-франківське «Прикарпаття» у 1992-93 рр. – прим. авт.), який кликав до себе тренером. Вибрав другий варіант. Хоч на здоров’я не скаржився, та мені вже було 33 роки і я не знав, як довго зможу виходити на поле. З Нестеренком ми домовилися – гратиму стільки, скільки зможу. А потім, так сталося, Віктор Павлович перейшов в інший клуб, важелі керування перейшли до мене.
– Усі вісім років, які ви провели в Даугавпілсі, команда займала четверту позицію…
– На той час в латвійському футболі були три клуби, які помітно переважали решту учасників за всіма показниками (на сьогодні ситуація, між іншим, не змінилася). Ми могли їх іноді «пощипати», але шансів конкурувати з ними впродовж усього сезону не було. Водночас четверте місце давало нам можливість з року в рік стартувати у Кубку Інтертото, а одного разу як фіналісти Кубка Латвії потрапили у Кубок УЄФА.
– Цікаво, що «Дінабург» двічі позбавляв «золота» «Вентспілс», ваш майбутній клуб…
– Дійсно, так сталося, що два роки поспіль в останньому турі ми залишали вентспілців без золотих медалей. Цю команду взагалі переслідувала якась зла доля. Коли я прийшов у «Вентспілс», всі були настільки зневірені у своїх силах, що доводилося тратити чимало часу приділяти психологічній підготовці.
«Вентспілс» дуже важко йшов до чемпіонства. Всі боялися, що на фініші повториться сценарій попередніх невдалих років. Ми дуже часто перемагали з рахунком 1:0, і ви можете уявити, під яким тиском перебували футболісти. Команда не демонструвала феєричної гри, а цілеспрямовано працювала на результат. А вже в наступних сезонах футбол у виконанні «Вентспілса» приносив не тільки очки, але й задоволення глядачам.
– Стверджують, що на вершину легше зійти, ніж на ній утриматися…
– В нас вийшло все навпаки. Навіть у 2007 році, коли ми відпустили конкурентів на 12 очок – далися взнаки деяка розслабленість та зміни в складі команди, чемпіонство до нас прийшло легше. Ми просто виграли 11 заключних матчів, і все. Цього вистачило для загальної перемоги.
– Романе, як був облаштований побут тричі кращого тренера Латвії?
– Жодних проблем не виникало. Ми з сім’єю жили у квартирі, яку винаймав клуб (вона, що цікаво, належала нашому президентові). Щодо самого містечка, то Вентспілс – найкраще з тих міст, де мені вдалося побувати. А я грав і в Австрії, і в Польщі, деякий час жив у Швейцарії… Це райський куточок на березі Балтійського моря. Вже на під’їзді до міста вас зустрічають ретельно покошені газони. В самому містечку ідеальна чистота і порядок.
– Але море холодне…
– Холодне. Градусів 16. Але місцевий люд звик, купається. І я купався…
– А латвійську мову вивчили?
– Мову можна вивчити тоді, коли цього дуже хочеш або коли вимагає ситуація. Я може й хотів, але нагальної потреби в знанні державної мови не було. Даугавпілс – взагалі російськомовне місто, та й у Вентспілсі тренувальний процес вівся російською. Але заповнити на латвійській мові протокол чи якусь анкету для мене труднощів не складало.
– Після перегляду останніх інтерв’ю того періоду вашої кар’єри складалося враження, що ви трішки занудьгували.
– Ні, це не так. У «Дінабурзі» справді був момент, коли я гостро відчув, що потрібно щось змінювати, бо пересиджую. А от у «Вентспілсі» якраз нудьгувати було ніколи. Команда ставила перед собою найвищі цілі. В нас була вибудувана ідеальна вертикаль: президент – директор клубу – головний тренер. Кожен займався своєю справою і це приносило результат.
– Трохи дивно, що ви залишили клуб після того, як вивели його у груповий раунд Ліги Європи, що є найвищим успіхом в історії місцевого футболу.
– Річ у тім, що президент «Вентспілса» (Юрій Бессалов – прим. авт.) все наперед прораховує. По латвійському футболу дуже боляче вдарила економічна криза. Тож він прямо заявив, що витрачати на команду стільки, як раніше, не зможе. Мовляв, ми й так виграли все, що тільки бажали, тож можемо на кілька кроків відступити, щоб перечекати кризу. Будемо награвати молодь і т. ін. Попри зміну курсу, я був готовий допрацювати минулий рік, виходячи з нових реалій.
Зізнаюся, ніхто з нас не очікував, що «Вентспілс» настільки вдало гратиме на євроарені. Після того, як ми пройшли білоруський БАТЕ, учасника Ліги чемпіонів попереднього сезону, «Вентспілс» опинився на порозі групового раунду найпрестижніших клубних змагань Старого Світу. Нашим наступним суперником був швейцарський «Цюріх». Я передивився всі матчі цієї команди і був упевнений, що при мінімальному кадровому підсиленні «Вентспілс» може її здолати. На жаль, президент у це не повірив. Сказав, що ми й так вже багато досягли, а тому варто розпочинати нову сторінку в історії клубу. Ми поговорили півгодини і… розсталися.
– В сезоні-2009/10 ви пережили одразу три відставки. Окрім «Вентспілса», вас двічі, попри досить вдалі результати, звільняли з запорізького «Металурга».
– У Запоріжжі вибудувана система, яку дуже важко зламати. Я готовий годинами розповідати керівникам клубу що, як і для чого роблю. Та якщо вони вважають, що потрібно робити інакше, то тоді на моє місце приходить інша людина… Я дуже поважав цю команду. В ній є група гравців, здатна працювати на високих швидкостях. Трохи підсилившись, «Металург» міг претендувати на єврокубкове місце.
– З моменту вашої другої запорізької відставки минуло три місяці. Скільки ще триватиме «творча відпустка» Романа Григорчука?
– Я мав пропозиції від клубів першої ліги Росії, а також з елітних дивізіонів Казахстану і Азербайджану. Однак для себе твердо вирішив, що потерплю до зими. Дуже хочу залишитися в українській Прем’єр-лізі. Хоч, зізнаюся, за футболом вже трохи скучив.
На зустріч з кореспондентом «ЗК» Роман Григорчук прийшов з дворічним сином Тімерланом (на фото). Таке незвичне ім’я батько обрав сам. «Колись почув його і вподобав, – пояснював Роман латвійським журналістам. – Так що це моє диктаторське рішення, з яким усім довелося змиритися».
Розмовляв
Володимир ГОРОЩАК
ДОСЬЄ
Григорчук Роман Йосипович
Народився 22 березня 1965 р. на Коломийщині.
Виступав за аматорські команди Коломиї, Бережан і Шепетівки.
Професійна кар’єра: «Прикарпаття» Івано-Франківськ (1988, 1991-94), «Санкт-Пельтен»,
Австрія (1994), «Петрохемія» Плоцьк (1995), «Кривбас» Кривий Ріг (1995-96), «Сатурн» Раменське, Росія (1996-97), «Дінабург» Даугавпілс, Латвія (1998-2000)
Всього на професійній арені провів 274 матчі, в яких забив 107 м’ячів. Рекордсмен «Прикарпаття» за кількістю голів в одному сезоні (26).
Тренерська кар’єра: «Дінабург» Даугавпілс, Латвія (1998-2005), ФК «Вентспілс», Латвія (2005-09), «Металург» Запоріжжя (2005-09)
Досягнення: чемпіон Латвії 2006, 2007 і 2008 рр., володар Кубка Латвії 2005 і 2007 рр., фіналіст Кубка чемпіонів Співдружності і Балтійської ліги 2007 р.
Кращий тренер Латвії 2006, 2007 і 2008 рр.
Як тренер провів понад 30 матчів на євроарені. Досяг найвищого успіху в історії клубного футболу Латвії – вивів «Вентспілс» у груповий раунд євро-турніру (Ліга Європи, 2009 р.)
|
