Дмитро Гнатюк:
«Ті, хто збурили цю «мовну хвилю» проти народу, проти держави, повинні понести кримінальну кару»
Його запросили співати на іменинах у Сталіна, який зачарований співом юнака запитав: «В кого учішся?» — «В Паторжинського». — «Славний пєвєц! Паклон єму пєрєдавай!»
Вчитель же, нічого не знаючи про це запрошення Гнатюка, холодно прийнявши передане вітання, сказав своїм учням: «Ти, ти і ти — ніколи більше не будете співати для Сталіна і Мао Цзедуна».
Але Гнатюк уже не належав собі. Потім була симпатія і від Микити Хрущова, який на гастролях співака у Москві персонально замовив для себе улюблену «Пісню про рушник». Гнатюк співав, як завжди, з великим натхненням, а в результаті з’явився Указ про присвоєння йому звання народного артиста СРСР. Співакові було тоді 35 років.
Нині, коли Дмитрові Гнатюку 87, він нагадує праведника, святенника. З розвесненим обличчям, зі світлом в очах, він стояв серед лісів і гір, проти неба, що обливало його сонцем. Стояв, як мольфар, що знає лік від усіх людських недугів. А потім під склепіннями зір співав, і довго не стихаючі аплодисменти піднімалися у високості та йшли чумацьким шляхом України у завтра. У щасливий день.
Ексклюзивне інтерв`ю з мистецької поляни в с.Космач Богородчанського району, де цими днями пройшов перший Всеукраїнський фестиваль «Прикарпатські співаночки» за участі виконавців з усіх регіонів України та зарубіжжя. Головою журі був класик української пісні Дмитро Гнатюк. У короткому затишші перед початком фестивалю 7 липня я змогла поспілкуватися з митцем.
– Високоповажний Маестро, ваш приїзд на Прикарпаття –це власне бажання чи певна мета, місія, до якої ви покликані?
– Моя Буковина і Галичина – поруч, і це найкращі місця, ті, що близькі моєму серцю. Я багато працюю і побути тут, на рідній землі, та побачити це все своїми очима знову й знову мені дуже приємно. Це така розрядка. До-ма – робота, театр, виступи перед людьми, а тут – хвилини рідності зі своєю землею і своїми краянами, це моє свято, відпочинок, свіжий кухлик води. Тут душа і серце мої співають. Цей фестиваль – це також і спілкування з мистецтвом. Тут панує атмосфера високості: все настільки доречно, настільки красиво зроблено, що продовжує життя. Я бачу дуже багато талановитої молоді. Якщо цей фестиваль приживеться, буде розвиватися вшир і вглиб, то, думаю, це буде один з найкращих фестивалів України.
– Можемо стверджувати, що це та магістраль в культурі, якою маємо йти, і тут нам не скажуть шоумени від бізнесу, від п’ятої колони, що це «не формат»…
– Бо це насправді не їх, а таки наш формат – український, національно орієнтований, плоть від плоті народної, формат мистецтва, який йде через серця молоді, щоб прорости в майбутнє і дати гідні плоди. Безперечно, саме так, це наш магістральний шлях. Я вам скажу, що тут я ніби переживаю наново своє життя. Я змалечку, ще будучи маленьким хлопчиком, співав, і багато моїх товаришів співали. Ми тішилися, що ми на сцені. Як тішиться і ця молодь, що приїхала на свято сьогодні. І так сталося, що багато з моїх однолітків вийшли в хороші люди. Це пісня помагала, бо пісня возвеличує душу, піднімає серце до Бога, до світла, до добра. Так, думаю, буде і з цією молоддю. Піс-ня викохує високі пориви душі. Коли співає ансамбль, хор, це справді, як небесний хорал. Адже справжня українська пісня дуже щира. І наша чарівна мова…
Тільки той, хто хоче її топтати, прагне знищувати, не здатний почути краси і величі її. Ось ці в незалежній державі незрозумілі скандали з мовою. Вважаю, зроджені вони політиками з бажання загнати нас у глухий кут, у безвість, закрити нам рот. Резервацію з нас прагнуть зробити, аж до знищення останнього українця. Бо не сидиться нашим воріженькам, ой, не сидиться. Який цинізм!
Але вже 350 років і більше знущаються над українською мовою, а вона таки жива і буде жити, доки буде український народ. Я вірю в цю незнищенність.
– Хай Бог милує нас, хай збереже це щастя нам бути самими собою…
– О! Так. Хай береже нас Господь. Наш народ пройшов дуже тяжкий шлях. Війни, голодомори, наша доля така. Це нищення пройшло й моєю родиною. І я не забуваю про це.
Дякую Богові за те, що знайшлися люди, які відкрили мені очі на нашу родинну трагедію. Саме співробітники Чернівецького архіву допомогли довідатися про те, в яких нелюдських муках помирав мій старший брат Іван. До того часу було відомо тільки те, що він пропав безвісти. Так я й писав в усіх анкетах, які довелося заповнювати. Насправді Іван нікуди не зникав. Його, безневинного, глибоко віруючого хлопця запроторили до тюремної камери й без суду і слідства позбавили життя. Хочу трішки розповісти про нашу сім’ю. Вона була велика і красива. Шестеро дітей. Чотири хлопці і дві дівчини. Усі тягнулися до культури, музики, театру. Для селянської родини – це рідкісне явище, повірте. Моя мама дуже гарно співала. Мала прекрасний голос. Нерідко її звинувачували, мовляв, чого ти заводиш сумних пісень? У тебе ж такі гарні діти… А, може, вже тоді вона щось передчувала. Принаймні, я добре знаю, що саме через цю загибель сина вона завчасно покинула цей світ. Я був молодший від Івана на три роки. Часто згадую, яким він був ставним і розумним. Якщо мене полонила музика і спів, то Іван мав неабиякі здібності, я б сказав, навіть талант до іноземних мов. Ще в школі вивчив і добре володів румунською. А потім опанував усі східноєвропейські мови. Мріяв побувати за кордоном, побачити світ.
Мені було моторошно читати архівну справу. Нашого брата катували. Йому зламали хребет, обі-цяючи навчити його російської… Я не знав всього цього. Думаю, якби знав, життя склалося б інакше. Видно, так треба було.
– За ці роки незалежності, якими би важкими вони не були, таки народилося покоління інакомислячої молоді, молоді, яка любить волю, яка прагне нового цивілізованого життя в своїй державі.
– А наші противники вкотре хочуть стяти цей новий цвіт, здоровий цвіт, як стинали його впродовж усієї історії. Нас хочуть бачити манкуртами, наркоманами, пияками. Без роду, без мови. І просто мертвими.
Який терпенний наш народ, який водночас, на біду, толерантний. Але, вірю, збудить він в серці праведний гнів і вийде на прю. Не з ненавистю, не з бажання воювати, а з гідністю, з відчуттям обов’язку перед тими поколіннями, які були до нас. І запанує, таки запанує у своїй сторонці. Цей збурений народ уже на акціях протесту. Інакше й не може бути.
– Що на даному життєвому відтинку є найважливішим для вас?
– Співати. Пісня є моя душа, моє життя. І я її несу, поки дає Господь на це силу і свою волю. Я проніс нашу пісню і наше слово через усі континенти. Я щасливий. Я був не так давно в Африці. Знаєте, там мене розуміли. Пісня має універсальну мову. Настільки це було дивно. Африканці мають свої ритми в музиці, в слові. Але вони були у захваті від українських пісень, народних і сучасних. Вони дуже тепло мене приймали.
– Кажуть, Учитель, яким ви стали завдяки своєму високому статусу в мистецтві, щасливий, коли викохав учнів...
– О, так. Я дуже тішуся, коли надибаю на такого юнака чи дівчину, який хоче вчитися, маючи талант від Бога. Я тоді розкриваю свою душу і передаю все те, що передали мені і чого навчився я сам. А мене навчали великі майстри, я горджуся таким своїм вчителем, як Іван Паторжинський. Він мене вчив, як треба володіти оперним співом, це й Крушельницький, режисер, який вчив мене, як треба розкривати образи героя музичного дійства. Мій учитель першим написав про мене книгу, що я інакший від багатьох співаків. Що я сприймаю музику, як дію. Це є мій секрет успіху, що для цього «перевтілення» я користуюся не текстом, а оркестром, з яким я повсякчас співаю. Там закладена вся драматургія. Я це переношу на сцену і це мене не зраджувало. Це були мої вистави. Мене цьому навчили. Я хочу це передати іншим.
– На роботу до закордонних театрів вас запрошували?
– Так, мене не раз кликали на роботу до найкращих театрів світу. Але я виступив там – і додому. Я собі не уявляв життя без України. Українська ідея – це не тільки культура, пісня, а й великий патріотизм.
– Що скажете своїм землякам в настанову?
– Я вважаю, що ті, хто збурили цю «мовну хвилю» проти народу, проти держави, повинні понести кару. Кримінальну кару. Це бездарні і безвідповідальні люди, які не мають совісті. Це безбожні люди. І що найстрашніше, що роблять вони це в парламенті, який дозволяє бути серед державо-творців і завойовникам.
Розмовляла Марта Войцехівська-Павлишин
ДОСЬЕ:
Гнатюк Дмитро Михайлович
l Народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці Чернівецької області.
l 1951 року закінчив Київську державну консерваторію ім. Чайковського, у 1975-му — Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
l З 1951 року — соліст, а з 1975-го і режисер Державного (тепер — Національного) академічного театру опери та балету ім. Шевченка.
l З 1988 року — головний режисер цього театру.
l Народний артист України, народний артист УРСР та СРСР, професор Музичної академії ім. Чайковського.
l Виконував оперні партії Остапа («Тарас Бульба»), Миколи («Наталка Полтавка») Султана («Запорожець за Дунаєм») Енея, Мазепи, Євгенія Онєгіна, князя Ігоря, Ріголетто, Фігаро тощо. Як режисер поставив понад двадцять спектаклів («Князь Ігор», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та інші).
l Записав понад 30 платівок.
l Депутат трьох скликань Верховної Ради СРСР, у 1998-2002 роках — депутат Верховної Ради України.
l Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії ім. Шевченка, Державної премії СРСР, Державної премії Грузії ім. Паліашвілі та Премії Ленінського комсомолу.
l Нагороджений орденами Миколи Чудотворця, князя Володимира Великого ІІІ ст., князя Ярослава Мудрого V ст. У 2005 році удостоєний звання «Герой України».
|
