Сергій РОМАНЮК:
«Ми виживаємо кожен сам по собі» 
Народного артиста України Сергія Романюка нашим читачам представ-ляти не потрібно. Високий, статний, сивоголовий актор вже понад 15 літ не сходить з телеекранів. Він затребуваний кіноактор не лише у Києві, але й Москві. І кого б він не грав – чи олігарха, чи міліціонера, бомжа чи владику – завжди інтелігентний, теплий і щирий. Саме таким він є й у житті.
На відміну від успішних колег Сергій так і не покинув периферію й не оселився у столиці, а залишився жити в Івано-Франківську. Його часто можна побачити у центрі міста. Зазвичай, Сергій скуповується на продуктовому ринку, щоб потім вдома покуховарити. Щоб не надокучали фани, натягає ледь не на очі капюшон чи плетену шапку. Останнім часом С.Романюк інтерв’ю не дає. Навіть столичним виданням. Однак минулого тижня «Західному кур’єру» пощастило ексклюзивно поспілкуватися з актором.
«У кіно я прийшов Дон Кіхотом…»
– Сергію, практично у кіно ви прийшли таким собі українським Дон Кіхотом у середині 90-х років. Втім, і нині ви залишилися романтиком…
– Фактично мій кіношлях започаткував Леонід Осика, запросивши мене у свою стрічку «Гетьманські клейноди». У Києві на одному з фестивалів він побачив мене у виставі «Тіні забутих предків» (я грав Мольфара). Того ж дня Дмитро Осика – син режисера й водночас його асистент – підійшов до мене й публічно запросив узяти участь у пробах на головну роль. І пішло-поїхало. З часом я зрозумів, що у кіно важлива не стільки акторська освіта, скільки спроможність бути нефальшивим. У театрі іноді, скориставшись технічними прийомами, можна, як кажуть, «переграти» й у такий спосіб вийти зі складного становища, у кіно ж фальш відразу помітна. Нерідко я згадував слова свого педагога Петра Трохимовича Сергієнка, який говорив, що ліпше не дограти, ніж переграти.
– Ваш прихід у кіно збігся з початком періоду зламу. Фактично одразу після «Гетьманських клейнодів» (стрічки, яку профінансувала держава) ви опинилися в іншому кіно – кіно без державної підтримки. На ваш погляд, чому українське кіно потрапило в таку ситуацію?
– Для цього існували об’єктивні причини: велика кіноіндустрія того часу базувалася в Москві, кошти концентрувалися там. Згадаймо, кожен новий фільм мусили везти до Москви, «здавати» його. Стрічку приймали на двох плівках і лише після цього її тиражували й розповсюджували. Аж ось українці відокремилися й здобули найголовніше – незалежність. Щодо українського кіно, то, мабуть, йому діалектично треба було пережити етап дискомфорту й «хвороби» (браку коштів, деградації акторів). Той депресивний період був найскладнішим, і ми його пережили.
– А зйомки в серіалах для вас також серйозна робота?
– Треба сказати, що конвеєр серіалів вихолощує тих акторів, котрі регулярно працюють у них. Щоб цього не сталося, варто систематично поповнювати свій позитивний запас: переглядати хороші фільми замість того, щоб ходити на вечірки, якомога частіше спілкуватися з людьми, природою, час від часу перечитувати хороші твори.
– Назвіть кілька серіалів, які, завдячуючи вашій роботі, стали кращими?
– Я не думаю, що вони стали кращими через мою в них участь. Суттєво вирізняються серіали Анатолія Матешка, які варто називати телевізійними художніми фільмами. Це й «День народження Буржуя», де Анатолій першим із кінорежисерів показав мене як характерного актора, і фільм «Будинок для дурнів».
Як правило, серіали розтягують на 70, 120, 130 серій, наприклад, «Вовчиця», «Чужі таємниці». Впродовж двох років я знімався в цих роботах. Українського кіно нині знімають мало, тож розраховувати на щось, окрім серіалів, складно, та й у серіалах українським акторам дістаються здебільшого епізодичні ролі.
– У вас були складні психологічні ролі. Мефістофель – один із таких персонажів, це чоловік, який заплутався у власних почуттях. Як ви сприйняли запрошення на цю роль?
– Готуючись до цієї ролі, я прочитав твір Винниченка раз – нічого не зрозумів, удруге – уявив той час, епоху, культуру. Мефістофель у принципі близький мені, я його можу зрозуміти. Цю роль я грав інтуїтивно, не аналізуючи до дрібниць кожне речення. Я намагався побачити свого персонажа стороннім поглядом й прилаштувати до нього свою психофізику, старався уявити себе в тій ситуації, в якій опинився мій персонаж.
«Владика Андрей став для мене певною планкою»
– Серед ваших персонажів є й такі, котрі залишаються людьми навіть у «нелюдських» ситуаціях. Розкажіть про них, зокрема про роботу над образом владики Андрея?
– Коли отримав запрошення зіграти цей образ, сказав Олесеві Янчуку: «Я боюся такої ролі. Як людина боюся». Владика Андрей – не вигаданий персонаж, а реальна історична особа, знакова постать для української нації. Я пояснював режисерові, мовляв, я – мирська людина, тоді як Шептицький – чернець, аскет. Я переконував, що не спроможний створити такий неординарний образ. Два дні я жив у монастирі (проте не з ченцями, а в гостинному будиночку), спілкувався з молодими ченцями й щось таки почав розуміти: 19-літній юнак відмовляється від світу... Це велика самопожертва!
Під час зйомок група намагалася створити ту атмосферу спокою, якою вирізняються монастирі. Попри те, що я вивчив біографію Андрея Шептицького, його родовід, я не відчував такої легкості в роботі, як тоді, коли працюєш над образом мирської людини. Я постійно намагався пояснити собі, чому Владика говорить саме так, а не інакше, або чим для нього була, зокрема, та різдвяна проповідь, з якою він звертався до мирян. Його слухачі – це браття і сестри, чи діти? Я намагався створити образ живий, рельєфний, бо не хотів показувати канонічно ідеалізований образ.
Шептицький – представник світу, в якому превалюють духовні цінності. Мольфара в «Тінях» мені було куди легше грати, бо його образ уособлює порив, пристрасть. Показуючи Владику, ми з режисером дійшли висновку, що протистояння між православним і католицьким світами треба висвітлювати особливо обережно: не педалювати й не акцентувати їх. Владика Андрей вважав, що Бог один для всіх, і нині ми всі маємо бути толерантними, уникати тих ситуацій, у яких постаємо ортодоксами, не спроможними сприйняти думку іншого. Добре, що Олесь Спиридонович дописав кілька сцен, де Владика й російський єпископ розмірковують про стосунки православних і католиків, бо, власне, їхні розмови – діалог двох філософів, а не затята боротьба представників різних світів. Владика Андрей для мене – найдорожчий персонаж, адже він усе своє життя присвятив благодійності, а стрічка про нього – це стрічка про Людину. Він підняв планку моєї роботи до максимуму.
Під час зйомок у соборі Святого Юра (Львів) одна черниця розповіла нам, що Шептицький жив надзвичайно бідно, носив штопану-перештопану рясу й був взірцем того, що служіння людям – важливіше за земні статки. Якщо у стрічці нам із режисером це вдалося показати, то вищої винагороди годі й шукати.
– Чи не викликає цей фільм у вас бажання зіграти ще когось з історичних діячів, адже в Україні стільки забутих, не прописаних екраном постатей?
– Я думав про таке неодноразово. Але, мабуть, якщо надійде запрошення зіграти подібну роль, відмовлюся, оскільки все те, що вкладено у Владику, може повторюватися в наступних ролях, а це погано.
— Ви зіграли у нашому обласному театрі майже 80 головних ролей у різних амплуа: комедійні, ліричні, драматичні. А ще знялися у двадцяти двох фільмах, де зіграли кадебіста в «Райських птахах», Чорновола у документальній стрічці «Той, хто пробудив кам’яну державу»… Робота над якою роллю вас захопила найбільше?
– Я ще й бомжа грав. Люблю більше драматичні ролі, чутливі, живі й без пафосу. Завжди до кожної з них ставлюся з трепетом. Я ніколи не хотів би, щоб хтось казав: «О, Романюк у житті гуляє з моделями на київських тусовках, тискає дівчат, а потім грає щось на кшталт владики Андрея». Я живу досить скромно й не люблю піарівщини на галасливих столичних тусовках.
Як і всі слов’яни та християни, ми робимо те, що дозволяє певний канон. На Великдень, наприклад, всією сім’єю похристосуємося, яйцями постукаємося і вип’ємо за Людину, яка нам дала життя, але я не піду на тусовки. Мене за це й не полюбляють у мистецькому світі, бо я колись сказав на кінофестивалі, що не слід афішувати оте багно, воно нам не потрібне. У нас молодь стала гіршою, тому що її розбещують, показують і вчать, як прожити легко.
«Місія актора – чистота, біль та сльози…»
– Чи є ролі, від яких ви б відмовилися самі?
– Ця тема існує для мене все життя. Я забобонний і вразливий чоловік – можу поплювати через ліве плече і дулю загнути, у мене завжди з собою є сіль, яка оберігає від лихої сили. Не хочу, щоб погана енергетика передавалася мені та родині. Я боюся інших сил. Якщо колись я не встидався підробляти Дідом Морозом, то чортиком чи Дракулою я б не став ні за які гроші. Ніколи не піду на цвинтар сам, щоб просто так прогулятися, не вип’ю там хорошого винця і не заберу із собою стаканчик. Не треба бути таким гоноровим, бо потім хтось зверху нас покарає. Є дуже багато ролей, які просто грати не можна – убивці, садисти. Актор Саша Дедюшко, з яким я знімався у фільмі «Кукла», був хорошим, простим хлопчинкою, красиво бився у кіно, а потім почав на екрані убивати людей з автоматів, різати, кров пускати. Коли він загинув, один артист сказав: «Ви мене вибачте, але мені здається, Саша дуже багато крові на руки взяв і, видно, Бог його забрав». Місія актора – це чистота, біль, сльози, катарсис, тому я ніколи не грав і не гратиму чортиків і бісиків.
– Зіграні ролі залишають якийсь енергетичний слід у вашому житті?
– Безперечно! Часто кажуть, що не варто ототожнювати персонаж із виконавцем ролі, але саме драматургія, спосіб існування персонажа допомагають мені як людині «ламати» себе — я маю бути щирим, переконливим у цій ролі і в цих обставинах. Скажімо, якщо персонаж мучиться, плаче, страждає, то це саме має статися і з Романюком. Я не можу відсторонено дивитися на свій персонаж — обов’язково його «пропускаю» через себе.
Звичайно, треба добре знати драматургію, побут, епоху, пластику, психофізику — є багато складових, які допомагають актору. Все те, що залишається в мене з кіно, театру, телебачення, сприяє моєму інтелектуальному розвитку!
– Наскільки нині затребувані українські актори в кіно?
– Якщо бути відвертим, то майже не затребувані. Працюють знані актори, які мають імідж і статус. Остап Ступка, Оля Сумська, Володя Горянський, Олег Масленніков, Валерій Легінь, Микола Боклан знімаються у російських серіалах, навіть у головних ролях. Це дуже приємно констатувати. Значить, їх усе-таки люблять і пам’ятають. Але поки не буде українського кіно, романтичного, драматичного чи серіального, ніхто себе не зможе проявити. На превеликий жаль, ми виживаємо кожен сам по собі. Не знаю, коли актори будуть затребувані, проте, мабуть, прийде такий час.
Життя без гриму
– Сергію, кажуть, найбільше щастя, коли хочеш не тільки йти на роботу, але й повертатися додому. Ви не забуваєте Івано-Франківськ…
– Тут у мене сім’я, дружина Наталя, до слова, дуже хороша господиня. Я шаную домашній затишок, я тут душею відпочиваю. Зализую рани, душевні, творчі, після важких зйомок. Я можу багато їздити й працювати, бо знаю, що в мене надійний тил.
— Часто подорожуєте? Які міста вам подобаються?
— Мені взагалі дуже подобається Україна! Коли летиш літаком над рідною землею, милуєшся неповторним ландшафтом: стільки річок, озер, невеличких поселень... Свого часу об’їздив Казахстан, Білорусь, Росію. Хоч як би добре мене там приймали, все одно тягнуло додому.
Ну, а з Івано-Франківськом не може, на мою думку, зрівнятися жодне місто. Поруч — Карпати, річки Дністер, Бистриця, ліси. Це Богом дарований райський куточок. Ось чому саме на івано-франківців дуже жадібне моє серце!
— Як ви відпочиваєте?
— Як і сто років тому. Це знають вже навіть сусідські діти. Нема святішого, ніж рибалка. Це своєрідне поєднання азарту і медитації. На самоті з природою я відчуваю певне заспокоєння, розслаблення. Де ще можна почути, як жаби квакають, як цвіркуни стрекочуть, як жайворонок співає? А ще – дача, гарненький будинок, де ми відпочиваємо всією сім’єю, щось садимо, полемо, поливаємо. Але домінанта для мене завжди рибалка, можливо, тому, що я за гороскопом рак і дуже люблю воду.
– Чого чекаєте від цього року?
– Роботи. Цікавої, плідної. Не у рекламі. Побачимо.
Розмовляла Олександра ЛІСКОНОГ
|
