Сьогодні заслужений журналіст України Роман Фабрика пропонує увазі читачів другу розповідь нашої спеціальної рубрики, приуроченої до 350-річчя Івано-Франківська. Цього разу репортер зустрівся з доцентом Івано-Франківського національного медичного університету, дочкою відомого в нашому краї дослідника карпатських лісів, науковця і громадського діяча Миколи Саєвича, на честь якого названа одна з вулиць нашого міста, – Христиною САЄВИЧ.
Місто сповнених мрій
Янародилася у Станіславі. Це моє рідне місто, і я горджуся, що воно оновлюється. Хоча, як на мене, потрібно зберігати, дбати і про старовинні будівлі. Без минулого немає майбутнього.
Я навчалася на фізико-математичному факультеті нашого педінституту, що тепер зветься Прикарпатським національним університетом. Сорок років викладала фізику в медичному інституті. Тут здобула вчену ступінь кандидата наук, отримала звання доцента. Вищу освіту мали мої сестра і брат, які не так давно відійшли у вічність. А я на сьогодні займаюся громадською роботою в нашій медичній академії.
Ми з сестрою і братом, хоч і були корінними франківчанами, часто у снах бачили гірські краєвиди Перегінська, Осмолоди, Підлютого, Лютошар та інших карпатських поселень, де працював наш батько. Він народився 1885 року у Старому Угринові Калуського повіту в сім’ї народних учителів. Служив в австрійській армії, був січовим стрільцем, створював українські школи на Волині. Вивчав лісову справу у Відні, Празі, Подебрадах. Стажувався в Норвегії. Написав два підручники «Мисливство» та «Охорона лісу».
У грудні 1929 року митрополит Андрей Шептицький запросив доктора права, філософії та лісівництва Миколу Саєвича на посаду управителя лісів Галицької митрополії УГКЦ. Там же батько завідував рибним господарством «Петріс» в Лютошарах. А ще він створив унікальний лісовий музей, зразкове форельне господарство, мав велику пасіку.
Отож коли у 1939 році радянська влада конфіскувала митрополичі ліси, батько залишив Осмолоду і оселився в Станіславі. Дещо раніше він придбав у місті (на вул. Гетьмана Мазепи) три двоповерхові будинки для дітей. Частково вони були куплені за кошти від продажу меду з власної пасіки, яка нараховувала 120 бджолосімей. Згодом нашу сім’ю виселили звідти. Там поселилися чужі люди, а ми знайшли прихисток у знайомих. У 1944 році батько захворів і в дорозі до Кракова помер, де й похований. У 1995 році я відвідала могилу, привезла жменьку землі і внесла її до могили матері на Чукалівському кладовищі. Тож тепер і в Івано-Франківську є символічна батькова могила.
Міська влада повернула нам один будинок. Тепер там я створила кімнату-музей Миколи Саєвича. На увіковічнення імені видатного науковця та громадського діяча доктора Миколи Саєвича Івано-Франківська міська рада своїм рішенням від 23.01.1998 р. №17 та від 24.06.1997 р. №197 за пропозицією вченої ради Українського науково-дослідного інституту гірського лісівництва, товариства «Просвіта» та громадських організацій назвала його іменем вулицю, на якій він проживав з 1939 по 1944 рр. А влітку 1999 р. на нашому приватному будинку урочисто відкрили меморіальну дошку. Згодом за сприяння обласного управління лісового господарства на вулиці Миколи Саєвича були посаджені дерева, а на території школи-ліцею, що розташована вздовж вулиці, створено дендропарк.
От і виходить, що Івано-Франківськ став для нашої родини не тільки містом сподівань, а й містом сповнення мрій.
|
