Ольга СЛОНЬОВСЬКА:
«Казок наша молодь читати не буде»
Своїм романом «Дівчинка на кулі» Ольга Слоньовська змінила уявлення деяких наближених до літературних кіл діячів про те, якою насправді має бути література. Про цей твір заговорили як про нове явище у написанні біографічних творів, а ще у Ольги Володимирівни появилося чимало заздрісників. І все через перемогу у «Коронації слова». Втім, вона, професор кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, не звертає на це уваги, а продовжує працювати. І вже цього року сподівається випустити у світ нове дітище – продовження «Дівчинки на кулі». Тим часом ми запросили пані Ольгу до розмови про літературу, адже її «коронований» твір став найбільш популярним серед молоді.
– Пані Ольго, ваша книжка наробила чимало шуму серед читачів та літераторів. Чому так?
– Якщо взяти до уваги те, що твориться зараз навколо мене і цієї книжки, то я лише сміюся. Дуже багато заздрісників. Також я отримую багато дзвінків із словами: «Ти не прозаїк, пиши вірші». Але кажуть це ті, хто не є ні поетами, ні прозаїками. Просто їм запекло, засвербіло. Вони пробували, але в них не виходило. З іншого боку, тут є один нюанс: добре бути неофітом, дилетантом. Чомусь кажуть, що в будь-якій грі виграє той, хто грати не вміє. Якщо людина не має фахової літературної освіти, вона йде інтуїтивним шляхом.
Зі мною склалася така ситуація. Поезія – це моє. Я вважаю, що це дещо сильніше від прози. На жаль, читача і поціновувача такого високого рівня літератури поки що нема. А навіть якщо він є, то я не маю достатньої кількості книжок. Мої збірки видавалися за кошти з обласного бюджету, а тому за межі області книжки не пішли. Є, звичайно, хлопці-меценати, котрі готові друкувати, але то не штука скинути вірші на купу: нате, друкуйте. Вірші у збірці треба специфічно укласти, щоб то була вишивка, а не набір кольорових хрестиків.
– «Дівчинка на кулі» – це вже друга прозова книжка. Що спонукало вас зануритися у цей жанр літератури?
– Наукова робота мені дуже подобається. Зараз я завершую монографію про Ліну Костенко. А стосовно прози, то спочатку я спробувала себе у публіцистиці. Книжка про афганців стала наслідком стервозності. Де наші чоловіки? Вони пишуть есеї, етюди, спогади у 20 років. Які спогади у такому віці? Про пісочницю? Ніхто не хоче братися до тяжкої будівничої праці. Я над цією книжкою так тяжко працювала, що двічі ледь не дістала інфаркт. Мені боляче, що є чоловіки, котрі вважають себе геніями, що вони виконують місію, як і їхні герої. Але це теж місія, бо це наша українська історія, коли не на своїй війні, не в своїй державі гинуть найкращі молоді хлопці.
Що стосується «Дівчинки на кулі», то ця книжка теж народилася зі злості. Але злість була інша. То була дуже довга історія із проблемою житла. Замість того, аби займатися наукою, я бігала і збирала документи: то ще той папірчик треба, то ще іншого бракує. Я собі дала слово, що я не прощу змарнованого часу, бо інакше я могла злягти якщо не з інфарктом, то з нервовим зривом. Перша моя думка була запхати всіх своїх кривдників у цю книжку, щоб стирчали лиш ріжки і ніжки. Письменник – дуже небезпечна людина, міна сповільненої дії. Спочатку він говорить з людиною, витягає інформацію, а потім її оприлюднює. Твої родичі впізнають у книжці тебе, а тоді ти вже не радий, що на світ народився. Протягом трьох місяців я носилася з ідеєю. У художньому творі відбуваються такі події, які не відбуваються у реальному житті. І кожен герой починає діяти так, як сам цього хоче.
– Скільки часу ви витратили на написання книжки, котру визнали кращою в державі?
– Писалася книжка мляво, з перепадами. Письменник ніколи не знає, чим його твір закінчиться. З точки зору науки я почала пильно придивлятися до автобіографічних текстів. Спочатку мій твір був не від першої особи і великою мірою він мав бути автобіографічним. Але коли я почитала автобіографічні твори, то зрозуміла, що письменники брешуть. Найбільшим моїм відкриттям стало те, що навіть усіх подій, котрі я пережила, не вистачить на те, щоб написати частину цієї книжки. Події у творі мають бути припасовані, як плити єгипетської піраміди. Читач швидше вірить, коли твір написаний від першої особи. Випадково натрапила на оголошення про конкурс і ледве встигла в останній день відправити рукопис.
– І все-таки, уже після вручення премії у книгарнях «Дівчинку на кулі» просто змітають з полиць. Крім того, знаю, що на вашу адресу надходить чимало відгуків.
– Відгуків про книжку дійсно дуже багато. Саму книжку розкуповують як гарячі пиріжки. Є також деякі неприємності, мені дзвонять серед ночі і називаються моїми героями, на що я жартома відповідаю, що мій герой біля мене у ліжку.
Зараз я завершую другу частину «Я вийшла заміж за мотоцикл». Це твір про студентів. Так, там є деякі автобіографічні моменти, але більшість видумано. Думаю, що цей шматок буде цікавіший. Вже частину рукопису читали Анатолій Дімаров та Микола Жулинський. У книжці є екскурс в минуле. Тут я подаю навіть репресії, події, пов’язані із концтаборами в Сибіру. Я старалася, щоб у книжці була якщо не реальна, то бодай художня правда.
– Якось довелося почути таку гіпотезу, що молодь почала читати книжки після «Гаррі Поттера». Чи насправді це так?
Розумієте, «Гаррі Поттер» – це не наше чтиво. Те, що наші люди люблять поплакати, то так, але ніхто не вірить у «Марусю» Квітки-Основ’яненка.
Книжка читається, бо є авторитет, слава. Казок наша молодь читати не буде. Вона дуже раціональна і в ніяке чаклунство чи перетворення молодь також вірити не хоче. Я не знаю, після чого вони почали читати. Протест проявляється після того, коли змушують щось читати, а воно не йде. Я не належу до тих викладачів, котрі заставляють купувати свої книжки. Але бачу, що багато приходять за автографами. Значить, є потреба в цьому.
– Ви маєте тісний стосунок до літератури, адже вже не один рік укладаєте підручники для навчальних закладів. А чи є в Україні література саме такою, якою вона би мала бути?
– Літератури нема насамперед тому, що нема книготоргівлі. Зараз у книгарнях пішла мода на літературну попсу. Серйозна література є, інша річ, що вона не має шансу дійти до того, хто хоче її читати. Я не думаю, що так буде завжди. Ця ситуація обов’язково зміниться, але пройде як мінімум п’ять-десять років. Мені найбільше шкода тих талановитих людей, котрі зійдуть з дистанції. А це можна зробити по-різному: спитися, перестати писати, поїхати на заробітки. Не можна казати, що талановиті люди всі добре працевлаштовані і заробляють стільки, що голодні не ходять. Так, є багато молодих цікавих, але ж не всі вони позахищали дисертації, працюють в університетах, навіть не всі мають вищу освіту.
– Оскільки в останні роки на перший план виходять жінки-письменниці, то чи варто поділяти літературу на чоловічу і жіночу?
– Цю ситуацію треба розглядати трохи з іншого боку. Письменник не є одностатевою особою, бо якби так було, то жінки писали би про жінок, а чоловіки про чоловіків. Письменник має дотик до небесного архіву і деколи він пише такі речі, що стає дивно, звідки він про це знає. Ми маємо гендерну проблему у суспільстві. Там, де нема батька в сім’ї, то і посада в державі дуже аморфна. Жоден німець не послав би свою жінку на заробітки в Італію, а швидше пустив би собі кулю в лоб. Усі наші проблеми в тому, що українська жінка може виховати добру дочку, але не вміє виховати сина.
В літературі є певний перекос. Доходить до того, що письменниця глумиться над своїми героями-чоловіками. Жінка, котра хоче порівнятися із чоловіком, дуже легко перескочить цю грань і перетвориться на монстра.
Письменник – це світильник. І коли він помиляється, то за ним помиляються всі ті, хто читає його книжку. Вчинки героїв художніх творів – це зразок, як треба чинити.
– Де ви себе краще відчуваєте – в поезії чи прозі?
– Краще я себе відчуваю у науці.
– Ольга Слоньовська для більшості читачів відома як неперевершена поетеса. Часто вас порівнюють із Ліною Костенко. Чи доцільні такі порівняння в літературі?
– Кожна епоха має свої вимоги. Я не хочу бути Ліною Костенко, а хочу бути Ольгою Слоньовською.
– «Коронація слова» для вас вже, на жаль, закрита, бо її можна отримати один раз. Що далі – Шевченківська премія?
– Там є свої нюанси. Премію треба давати достойним, тим, хто цього дійсно вартує, щоби не ганьбити ім’я Тараса Шевченка. Схожа ситуація відбувається і на місцевому рівні, коли проходить обговорення кандидатур на здобуття премії Стефаника чи Франка або під час розподілу коштів із бюджету на книговидання. Треба дати тому, бо він інвалід. Але ж ми даємо гроші на літературу, а не на протез чи інвалідний візок. Є для цього одна рада – не заохочувати. Я вважаю, що премію краще не дати нікому, ніж дати недостойним. Так, те, що я говорю, – це гріх. Але й гріхом є спонукати до гріха. Хіба ми таким способом не спонукаємо бездарну людину до гріха?!
Мені просто соромно за те, що робиться із Шевченківською премією, як і будь-якому нормальному громадянину України, який розуміє, що це наша найвища національна премія. Удар іде не по комітету із присудження премії, а по самому Шевченкові. Маємо справу із прихованими течіями, премію дають з якоїсь причини.
– Література – це життя, а тому вона повинна бути такою ж точною, як і математика чи історія. Ви з цим згідні?
– Ні. Є реальна і художня правда. Художня правда є вищою від реальної. Твір починає жити в майбутньому часі, коли народ починає шукати актуальні питання для свого часу. Книжка – це не копія життя. Ми розуміємо, що це – театр, але він мусить жити, до чогось закликати і давати читачеві поживу, а не отруту.
Розмовляв Володимир БОДАК
|
