Абсурдні часи добре надаються до завоювання нових творчих територій
Розмова з Марією МИКИЦЕЙ, відомою івано-франківською поеткою, яка почала писати прозу, зокрема дитячу
– Маріє, цієї весни твою кандидатуру висунули на здобуття міської премії ім. Івана Франка за «спробу псевдороману» «Трофей на довгу пам’ять», опубліковану в журналі «Кур’єр Кривбасу», буквально днями у київському видавництві «Грані Т» виходить твоя перша прозова дитяча книжка «Будинок, який умів розмовляти». І це попри те, що до цього тебе всі знали як талановиту і цікаву поетку. Як ти ставишся до цієї премії і чи тобі стало тісно у поетичних рамках?
– Отримати премію від міста, в якому народилася, живеш і працюєш, яке любиш і, зрештою, яке зафіксувала не в одному вірші і особливо в «Трофеї...», мабуть, це було б приємно. А щодо рамок, то мені стало цікаво, як це – писати ще щось, окрім віршів? Ну, якщо не зважати на написані мною сотні журналістських матеріалів та десятки рецензій на книжки українських письменників до різних видань. І тепер я знаю, у чому, принаймні для мене, полягає різниця між прозою та поезією. Писання прози – це ніби обернена функція до читання, тобто вона потребує часу і самотності. А ще – вміння жити водночас у двох реальностях – вигаданій, тій що в тексті, який пишеш, і в дійсній, в якій живеш, ходиш на роботу, п’єш каву з колєжанками, перевіряєш домашнє завдання з алгебри у сина... В такі періоди мені здається, що я розумію, як це – бути шизофреніком.
А поезія – це сфера тонких матерій та високих енергій, час і самотність нічого не важать і не мають значення, бо вірші можна бачити будь-де і будь-коли. Тобто я їх не пишу, а бачу і йдеться тільки про особливо чутливу та чуттєву душевну структуру, яка, звичайно, хоче відповідних умов та певного способу життя, щоб з нею носилися, на неї дмухали і дарували квіти. А ще вона любить сильні емоції і відчуття.
– А що тобі потрібно для написання дитячих книжок?
– Якщо я скажу, що, в першу чергу, потрібно пам’ятати своє дитинство і залишатися дитиною в душі, то це, мабуть, буде не вся правда. Тобто, зовсім не правда. Бо, як на мене, передусім важливо мати безмежну уяву та багату фантазію і вміти давати собі раду з ними, тобто налаштовуватися на певну хвилю писання. Ставати дитиною, залишаючись дорослою. І бути серйозною, навіть якщо пишеш щось веселе і безтурботне. І якщо «Будинок...» творився абсолютно спонтанно і випадково, то другу повість, яка називається «Велика прогулянка маленьких звірят», я вже писала цілеспрямовано та заплановано. Сподіваюся, вона вийде наступного року теж в «Гранях Т».
– А які письменницькі плани ти маєш на цей рік?
– Я з великим задоволенням відповіла б, що жодних, бо, окрім писання, люблю і вмію нічого не робити, тобто бити байдики. Але цього року не вийде, бо планую підготувати до друку свою третю збірку верлібрів, написати абсолютно абсурдну п’єсу про любов і хоч трішки просунутися в написанні свого другого «псевдороману». Весь я не напишу, бо дуже вже він химерний і заплутаний, багато сюжетних ліній, які потрібно структуровано і правильно переплести. Тобто думання в ньому набагато більше, ніж власне писання.
– Ти свої тексти називаєш «псевдороманами». Чому? Це якийсь новий жанр?
– Чесно кажучи, я не знаю, як пишуться справжні романи. Можливо, і, мабуть, так воно і є, я це роблю неправильно. Ну, ніби їжджу на велосипеді задом наперед, чи починаю обід з десерту. А тому логічно і дати цьому неправильному процесу якусь неправильну назву, подбавши заодно про відповідність форми та змісту.
– Багато письменників нарікають на теперішні часи. І писати складно, і видаватися немає де, і гонорарів не платять, а якщо платять, то мізерні, на які неможливо ні жити, ні творити...
– Я абсолютно згідна, що на теперішні письменницькі гонорари довго не проживеш, але, оскільки кращих часів не передбачається, то, мабуть, ідеальний вихід в такій ситуації – це кинути писати і почати заробляти гроші якимись певнішими способами. Можна навіть це зробити на всеукраїнському рівні, наприклад, рік в Україні всі письменники нічого не пишуть, видавці – не видають, а читачі не читають книжок. Така собі тотальна змова, наслідки якої можна описати згодом в утопічному романі і, мабуть, це дійсно буде найостанніший роман в цій країні, перед тим, як її накриє безодня.
А якщо серйозно, то ці теперішні абсурдні і парадоксальні часи добре надаються до самовдосконалення, до виходу за власні межі, до завоювання нових творчих територій, адже згідно з другим законом Ньютона «дія дорівнює протидії», тобто, вчіть фізику, панове, якщо хочете залишатися письменниками.
– Непогано. Таку оптимістичну розмову добре було б завершити віршем з майбутньої збірки, бажано найулюбленішим. Є в тебе такий?
– Є. І називається дуже оптимістично – «Кінець світу».
абсолютно несуттєво
де тебе застане кінець світу
і з ким
раптово згасне світло
зникне зв’язок
на півслові обірветься розмова
розсиплеться недописана формула
пальці не виплутаються
із зацілованого волосся
бомба вірус
падіння метеорита
нашестя інопланетян
потоп
несуттєво
найцікавіше зазвичай
починається після того
як все нарешті
начебто скінчилося
Розмову вів Тарас ТКАЧУК
|
