Таємницю його смерті бережуть стіни Освенціма
25 липня минає сімдесят один рік з дня загибелі в концтаборі Освенцім доктора політично-економічних наук, учасника визвольних змагань, члена ОУН Олександра Бандери – брата Степана Бандери.
У багатодітній родині отця Андрія Бандери Олександр був третьою дитиною після Марти й Степана Бандерів, згодом народились й Василь, Богдан, Володимира та Оксана.
Олександра Бандеру, охрещеного Олексою, дома звали Лесьо. Народився він 25 березня 1911 року в селі Старий Угринів, тепер Калуського району Івано- Франківської області. По закінченні Стрийської гімназії продовжив навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки в Дублянах. У 1933 році Олександр стає членом ОУН. Як зазначає у спогадах сестра Бандери Оксана, "у тому ж році після матури відправила Організація його в Рим. Він там студіював, докторат закінчив і був до сорок першого року, до передодня Акту 30 червня”. Батько – отець Андрій Бандера – знався з митрополитом Андреєм Шептицьким, який за власні кошти відправив Олексу на навчання у Рим, де він закінчив політекономічний факультет й захистив докторат.
Події, пов’язані із відродженням української державності, він зустрів на рідній землі, незважаючи на те, що в Італії одружився з родичкою міністра закордонних справ Чіано Марією Даміні й міг тоді не їхати на окуповану німцями Україну. Та патріотичні чинники взяли верх над особистим життям.
Повернувшись в Україну, Олександр Бандера працював в Інституті націоналістичної освіти, який займався суспільними проблемами країни, у відділі "Робітництва” у Львові разом із Михайлом Григором, який дав таку портретну характеристику Олександру: "Олександр був милий і дуже культурно уложений та широкоглядний співробітник”.
Як зазначає у своїх спогадах дочка Василя Бандери – рідного брата Олександра Бандери – Дарія Заливаха, вся родина вмовляла Олександра не йти за викликом німців до Аrbeitsant – установи з працевлаштування, де його гестапівці 1942 року заарештували. Зокрема, благав його скритись від німців й отець Євген Возняк, теща якого, як довідуємось із спогадів пані Дарії, була рідною сестрою їх мами, тобто була тіткою для Олександра Бандери й його братів та сестер.
На той час Степан Бандера вже був ув’язнений за відмову відкликати Акт 30 червня, проголошений в окупованому нацистами Львові. Однак не можна однозначно стверджувати про те, що причиною арешту Олександра Бандери став суто арешт його брата Степана, бо вся родина була глибоко патріотичною й до того ж, захистивши докторат у Римі, Олександр працював там у станиці ОУН. Зрештою, ще у студентські роки Олександр і Василь були першими помічниками Степана Бандери в організації діяльності "Просвіти”, діяльності "Відродження”, боротьбі проти вживання алкоголю й тютюну. Водночас, під час навчання Олександра у Римі у першій половині січня 1940 року, їдучи на зустріч з полковником Андрієм Мельником й крайовим провідником Тимчієм – Лопатинським, Степан Бандера зустрічався з братом Олександром.
Повертаючись до арешту Олександра Бандери, зазначу, що після тривалих й важких допитів у тюрмах Львова і Кракова 22 липня 1942 року його відправили до концтабору Освенцім під в’язничним номером 51020. Там кілька днів польські фольксдойчі, прислужники вищої німецької табірної адміністрації та охорони, катували його, вони ж замучили його молодшого брата Василя.
Борис Вітошинський – в’язень німецьких концтаборів у своїх спогадах так описує звірські тортури Олександра Бандери: "Олександр був слабшого здоров’я, ніж Василь, бо вже на другий або третій день побуту в таборі побитий ледве волік ногами. Остаточно поляки закатували його теж при "нойбав.” При цій будові, побіч звалищ цегли, стояла велика скриня для розроблювання вапна й цементу... Олександрові польські "політичні в’язні” наказали піднести штани повище колін, скинути черевики та ногами місити цемент з вапном. Це було рівнозначно з його загладою [стратою – авт.]. Під час того, коли він виконував цю роботу, побої не кінчалися, а посіпаки кілька разів його цілого кинули в цемент і вапно. Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити йому напитися води з бочки, що стояла під краном. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в бочку. Майже неживого витягнули щойно по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти… Наступного дня Олександр не вийшов на роботу. Його відправили до "кранкебав” – так звана лікарня, що не була нічим іншим, як місцем остаточного знищення людини. Там він незабаром і помер. Вже багато пізніше ми довідалися, що Олександр помер на декілька днів скоріше за свого брата Василя”.
Перед смертю Олександра бачив Микола Климишин – в’язень Освенціма № 57340, який в той час йшов на вечерю після занять вправами із ув’язненими, що було невід’ємною складовою в’язничних буднів, як і гра духового оркестру, що мало створювати враження натхнення й бадьорості ув’язнених, які після каторжної праці поверталися до бараків. Він був змінений до непізнання: почорнів, зісох, уста зовсім чорні… «Він мене зовсім не пізнав, – пригадує Микола Климишин й додає: «на нім убрання було дуже брудне і подерте. Шапки не мав. На ногах у нього були деревняки, цебто видовбані з дерева ніби черевики». Таємницю останніх хвилин життя Олександра Бандери бережуть мури цієї фабрики смерті, іменованої концентраційним табором Освенцім, чи Аушвіц.
Дізнавшись про смерть Олександра Бандери, його дружина звернулась до італійського уряду, який надіслав запит в Берлін, що змусило адміністрацію концтабору з метою унеможливлення зіткнення з поляками відокремити українських політв’язнів від польських й окремою бригадою виводити українців на роботу.
З того часу минув сімдесят один рік. Залишились в спогадах учасників тих подій трагічні сторінки минулого, які вони пережили, а це – страшні тортури німецької окупації, німецькі концтабори, які пам’ятають братів Олександра й Василя Бандеру, спогади про яких зринають в основному з діаспорних видань. Але повинні пам’ятати про них і ми й наші нащадки, зробивши при цьому відповідні висновки, бо тільки тоді, коли історія вчитиме, вона стане рідною, а не просто предметом навчального курсу, адже навчальна функція втрачає свою цінність, коли не несе виховного моменту.
Володимир Бакала, старший науковий співробітник
Музею-меморіалу "Дем’янів Лаз”
|
