Без базару,
або Одягнути українське
Щоб
знайти в Івано-Франківську вітчизняний одяг, треба довгенько поблукати
місцевими крамницями. Його з більшості модних прилавків давно вже
потіснили речі «made in China». На базарах, де сьогодні справляє
покупки переважна більшість городян, теж усе окупував китайський
ширвжиток. А франківські виробники одягу, щоб не збанкрутувати через
брак покупців, тим часом обшивають вибагливих європейців.
Чому
місцевий легпром здає позиції, а франківські підприємці не хочуть
торгувати «своїм» – довідувався кореспондент «Західного кур’єра».
Шиють українки, а носять голландки
Галина
Ковбас очолює ПАТ «Івано-Франківське виробничо-торгівельне швейне
підприємство «Галичина» (більше відоме іванофранківцям, як швейна
фабрика) уже 26 років. Двадцять із них, розповідає директор,
підприємство працює на експорт із давальницької сировини. Іноземні фірми
постачають тканину та фурнітуру, фінансують їхню переробку, оплачують
роботу працівників. А потім реалі-зують виготовлений в Україні одяг під
своїми торговими марками у себе на батьківщині.
Шиють франківські кравчині здебільшого верхній одяг – пальта та жакети.
«Зараз
частка експорту в нас становить 99%, – каже Галина Ковбас. – Раніше цей
показник був менший. На внутрішній ринок ми шили майже 10% продукції.
Але після кризи 2009 року продажі сильно впали», – бідкається керівник
ПАТ.
Інвестори вкладати у легку промисловість не поспішали – це
бізнес не надто рентабельний, розрахований на довгострокову перспективу,
без «швидких грошей». Тоді легковики остаточно перейшли на роботу за
давальницькою схемою. Так в сьогоднішніх реаліях працювати вигідніше,
переконує Галина Ковбас, бо є впевненість у завтрашньому дні. Якщо для
українського покупця місцеві виробники шиють на свій страх і ризик –
може купити, а може й не купити, то гроші від співпраці з іноземцями
підприємство отримає гарантовано.
«У нас залишків продукції на
складі на півмільйона гривень. Вони не можуть розійтися, бо немає
покупця, – бідкається директор ПАТ. – Люди більше купують китайські
товари. Навіть при сумнівній якості такого одягу, бо він дешевший».
Галина
Ковбас переконує: вітчизняним, і зокрема місцевим, виробникам на ринку
заважає велика кількість дешевого, але не-якісного китайського одягу та
секонд-хендів.
«У нас середня ціна пальта 600-650 гривень. У Китаї
такі вироби шиють за 25 доларів за штуку з врахуванням собівартості,
робочої сили та фурнітури. Конкурувати з ними український одяг не може»,
– резюмує пані Галина.
Цього року ПАТ «Галичина» виконує замовлення
для відомого голландського дизайнера Клаудії Страттер (Claudia Strater
). Пальта від цієї кутюр’є на розпродажах коштують не менше 150 євро.
«Нещодавно
ми відправляли куртку у Францію і були шоковані її ціною, – розповідає
пані Галина. – В Європі вона буде коштувати 570 євро. В Америці - 750».
І
хто б міг подумати, що догоджають європейським грошовитим модницям
вмілі руки наших землячок. У Івано-Франківську одяг, пошитий тими ж
руками, коштує в десять разів менше. А покупець все одно не йде.
Виробництво без збуту
Ще
один фігурант місцевого легпрому, Івано-Франківське УВП УТОГ – швейне
підприємство, де працюють переважно інваліди по слуху, теж на 80% одягає
вибагливих іноземців – французів, бельгійців та німців. Решта 20% –
замовлення місцевих підприємств на пошиття спецодягу. У роздріб
«утогівці» не торгують взагалі, хоча мають власноруч розроблені моделі
вбрання.
Директор швейного підприємства Ігор Остяк показує каталоги з
фірмовим убранням. В асортименті є все: кофти, спідниці, брюки, плаття,
туніки. А цьогоріч почали випускати ще й верхній одяг – пальта та
куртки. Зараз, каже Ігор Остяк, на підприємстві думають відкрити
власний магазин роздрібної торгівлі. Але що з того вийде –
думають-гадають.
«Проблема в тому, що сьогодні практично немає
внутрі-шнього ринку, – ремствує Ігор Остяк. – Люди купують вже навіть не
китайське, а більше секонд-хенд. Економлять. А 600-700 гривень – це
лише собівартість якісного пальта. Ясно, що з середньою зарплатою в дві
тисячі не кожен зможе його купити, і тут нема нічого дивного».
У
своєму магазині підопічні УТОГу «братимуть» покупця мінімальною націнкою
– лише 10%, обіцяє Ігор Остяк. Економитимуть навіть на оренді.
Приміщення надасть фірма «Альянс-Б».
На українському багато не заробиш
Торгувати
українським одягом також не так вигідно, як китайським, стверджують
під-приємці. У більшості фран-ківських магазинів асортимент у кращому
випадку на 80-90% складає дешева азійська продукція. І лише 10-20% на
прилавках займає українське. Винятків з цього правила небагато, бо
інакше торгівля не приносить очікуваних прибутків. Через високу
собівартість вітчизняних речей на них не можна встановити таку ж
націнку, як на «чайнівські» вироби. Бо ніхто не купить.
Франківська
етно-дизайнерка Любця Чернікова розповідає: свою крамницю «Культ»
відкрила рік тому, але збитковою вона перестала бути лише недавно. Поки
«розкручувалася», працювала у мінус. Для бізнесу в сучасних реаліях
такий термін підйомності означає лише те, що ним займатимуться одиниці.
Одна
з таких підприємців-«відчайдухів» – засновниця магазинів «DиZайнери.UA»
Катерина Жук. У своїх двох крамницях, у Львові та Івано-Франківську,
вона реалізує одяг різних брендів, але виключно українських. Так
заробляє на торгівлі вітчизняними убраннями пані Катерина одна на цілу
Західну Україну. Жінка зізнається: бізнес захмарних прибутків не
приносить, незважаючи на те, що її справі уже майже сім років.
«Це
не ті прибутки, яких хоче більшість бізнесменів, – каже Катерина. – У
нас звикли – дохід має бути не менше «десяточки» доларів в місяць. На
цьому стільки не заробиш. Але тут справа не в заробітках. Просто я не
можу продавати казна-що, а всім казати, що це цукерка», – напівжартома
пояснює жінка.
Дорого, бо якісно
На манекенах у
крамницях Катерини Жук одяг лише від українських дизайнерів. Основні
хедлайнери – Олена Даць та Володимир Подолян. Приміряти можна також
харківського дизайнера Олену Яковенко, донецького кутюр’є Аню Анісімову
та інших. Усі речі в магазині майже ексклюзивні – усього в Україні їх до
півсотні екземплярів.
Обновити українським свій гардероб в
«DиZайнери.UA» заходять різні панянки, каже Катерина, але більшість
покупчинь – солідні дами бальзаківського віку при посадах чи незалежні
бізнес-вумен. Буває, заглядають прикупити одежину-другу навіть дружини
місцевих політиків.
Те, що контингент відвідувачок саме такий
«особливий», не дивно, адже середня ціна дизайнерської сукенки у шопі –
1,5-2 тисячі гривень. Довгі шовкові сукні тут по 4-4,5 тисячі.
Такі
«космічні» порівняно з «китайськими» ціни, за словами Катерини Жук,
пов’язані у першу чергу, знову ж таки, з високою собівартістю речей.
«Виробники
платять шалені мита за тканини, які завозять з-за кордону. Тому що в
Україні якісної сировини немає. Є великі витрати на виробництво.
Відповідно, похідна ціна не є дешевою. А нема дешевої ціни – нема
масовості».
Але і український одяг може бути масовим, якщо він буде
виготовлений з не дуже якісних тканин, впевнена бізнес-вумен. 80%
вартості речі залежить саме від тканини.
«От, наприклад, ця сукня, –
Катерина демонструє симпатичну синеньку сукенку від українського бренду
«Poco a Poco», пошиту із поліестеру. – Її ціна 349 гривень».
Приблизно за такою ж ціною у «DиZайнери.UA» можна придбати сукенки провідних український брендів із минулих колекцій.
«В
нас завжди є сегмент речей з розпродажу. Наприклад, сукенка від
Володимира Подоляна, – показує розкішне вбрання Катерина. – Його
початкова ціна була 3,5 тисячі гривень. Зараз – півтори».
Купувати своє
Тож
що ми маємо у підсумку? Виявляється, франківська легка промисловість
зовсім не у стадії занепаду. А товарів від українських виробників
більше, ніж може здатися на перший погляд. Головне, як свідчать нинішні
реалії, вітчизняні виробники і можуть, і вміють, і роблять! Проте
сьогодні легпромівці начебто принишкли в засаді і день від дня чекають,
що ось він, український покупець, нарешті одумається і прийде за
черговою обновкою до них, а не до базарників. А поки що рятуються
давальницькими схемами.
Що ж потрібно для того, щоб привчити
українців купувати своє? Катерина Жук вважає: в першу чергу, на це має
бути зорієнтована політика держави. Українським виробникам мають
зменшити мито за імпортну тканину та фурнітуру, надавати державну
підтримку їм та їхнім рітейлерам. Врешті-решт, пропагувати моду на
українське. А почати варто з елементарного – забезпечити українського
виробника торговими площами.
Українці, своєю чергою, повинні
позбавитися звички купувати неякісні, зате дешеві обновки на базарах і
навчитися вкладати гроші у вітчизняний легпром, тим самим сприяючи його
розвитку. Тоді, цілком можливо, вже через кілька років ми з голови до
п’ят будемо вбрані у все якісне та модне «made in Ukraine».
Оксана ГЛУШКЕВИЧ
|
