Чому нас вдягають турки і китайці
Моя мама передбачливо зберігала у шафах радянські повзуни, в котрих виходили ми з братом, «для онуків». Тоді з неї сміялися. Аж виявилось, що через 25 років ці предмети радянського легпрому стали у пригоді щонайменше двом дітям сучасної незалежної України. Натомість за ці роки шити якісні повзуни в Україні майже розучилися. Тканина, що линяє, рветься й розтягується, та кнопки, що не витримують й кількох одягань. Це враження від абсолютної більшості придбаного українського дитячого одягу. Натомість самі виробники від імені профільної асоціації нарікають на засилля секонд-хенду, дешеве китайське і турецьке шмаття, відсутність державної підтримки, що нібито заважає їм виробляти якісний продукт. Чого не вистачає українському виробнику, аби одягти у «своє» співвітчизників?
Поганому танцюристу
За версією Української асоціації підприємств легкої промисловості, національному виробнику важко конкурувати з дешевшою азійською продукцією передусім. Причини – занижені митні ставки для імпорту, неконтрольоване ввезення уживаного одягу та неможливість оновлювати технічну базу підприємств через оподаткування імпортного обладнання. Виробники воліли б ввозити його без мита.
Президент асоціації Валентина Ізовіт переконує, що вітчизняним виробникам заважає не так уживаний одяг чи дешевший ширвжиток, як нерівні умови для конкуренції – починаючи від несправедливої митної вартості аж до контрабандного ввозу значних партій одягу, пошитого в азійських країнах.
Генеральний директор одного з успішних гравців ринку ТОВ «Віді Ван» Валерій Родін певен, що найбільша перешкода для розвитку – податки: на фонд оплати праці, а також ПДВ і система його адміністрування. За ними – «сірі» схеми ввозу імпортного одягу, секонд-хенд і брак кваліфікованих працівників.
«Професія швачки непрестижна, основна частина кадрів – персонал ще радянських часів, яким принаймні за 45, молодих майже нема», – нарікає підприємець.
«Зараз усі хочуть бути айтішниками, руками працювати ніхто не хоче, тож кваліфікація вітчизняних кадрів невисока», – підтримує колегу співзасновник іншого успішного гравця легпрому, компанії Derby, Олександр Бережний. Частину своєї продукції – сумки і валізи – компанія Бережного також відшиває у Китаї». Там значно кращий вибір матеріалів, вища кваліфікація робітників. За ті ж кошти там можна пошити більше кращого товару. Теза про те, що все вироблене в Китаї погане, звісно, міф», – пояснює підприємець.
Модельєр-конструктор одягу Ольга Соломіна стверджує, що оснащення сучасних підприємств не дозволяє автоматизувати низку процесів. Це призводить до високої собівартості української продукції порівняно з китайськими та турецькими аналогами.
В Асоціації підприємств легкої промисловості певні, що якісний український одяг є, як і по-сучасному обладнані фабрики. Їх особливість у тому, що вони працюють з іноземними замовниками за давальницькими схемами, тобто шиють одяг для міжнародних брендів, а не для внутрішнього ринку.
Особливості бізнесу
Попри незаперечність цілком об'єктивних причин, за якими одяг, вироблений в Україні, не може бути конкурентним, є ще фактори, про які майже не згадують. Йдеться про святе – вітчизняного виробника, платника податків та творця робочих місць. Однак без цього картина була б неповною. Керівник проекту Sammy Icon Олексій Малицький рік тому вирішив створювати в Україні яскраві шкарпетки для чоловіків. За словами Олексія, організація бізнесу коштувала майже утричі дорожче, ніж він розраховував спочатку.
«Найскладніше було знайти підрядника. Усі вітчизняні виробники скаржаться на конкуренцію Китаю, однак пересічний український працівник в кілька разів менш ефективний, ніж його азійський побратим на тому ж робочому місці. Ось і виходить, що Україна програє через брак культури виробництва», – зазначає він.
«На наших підприємствах багато «креативу»: «Я подумав, так буде краще», «Цей ваш фасон не підходить». Це ілюструє спосіб мислення, розуміння бізнес-процесів, уявлення про стосунки замовника і виконавця. Китайці більш конкретні. Їх цікавить розмір партії, все інше – деталі», – додає Малицький.
На його складі – партії браку, отриманого саме через самодіяльність виконавців.
Валентину Ізовіт такі історії дивують: «Та до кого ж звертався цей підприємець? У нас же така чудова Житомирська панчішна фабрика!». Вона справді чудова. Навіть є випадки ввезення підробок житомирських шкарпеток з Туреччини. Митники кажуть, що це безпрецедентний випадок для українського виробника. Однак цей великий гравець не працює з малими партіями. Зрештою, Малицькому вдалося знайти партнера – львівську фабрику. Вони разом придбали італійське обладнання, а фабрика погодилася інвестувати в навчання своїх працівників. Підприємець зізнався, що витратив понад половину стартових інвестицій на технічний «апгрейд» свого партнера.
Подібна історія – у молодого бренда вітчизняного одягу Syndicate.
За словами засновників, виробнича база в Україні, попри стереотипи, розвинута непогано, а підприємства, котрі орієнтовані на експорт та шиють одяг для знаних брендів, переважно закритого типу. Їх потужності повністю завантажені.
Кадри вирішують
Коли ж ідеться про малих виробників, постає проблема менеджменту та кадрів. «Підхід до справи як у 1990-х роках, тому складно досягти гарного результату», – нарікав на одній з лекцій співзасновник бренда Тарас Шевчук.
«Ми мали справу з людьми, які звикли працювати швидко, дешево і ні про що більше не думати. Тому доводиться буквально вчити їх, стояти над душею, показувати, як ми хочемо закрити ці шви. Деякі швачки, що вже давно у професії, не знають, як це зробити. Ось це справжня проблема», – розповідає він.
Колегу підтримує Малицький. Він вважає, що в Україні дуже складно виробляти щось справді якісне. «Складається враження, що у наших виробників ледь не девіз: «Якщо тут підпиляти, там підмазати, то і так підійде», – скаржиться він.
Соломіна визнає: «Можливо, це особливість менталітету. Мало підприємців готові інвестувати у тривалі проекти. Більшість хоче отримати прибуток уже сьогодні».
Малицький, який інвестував у виробництво шкарпеток та бездоганний сервіс з їх доставки, плекає плани з пошиття чоловічих футболок, курток та сумок в Україні, однак йому поки навіть не йдеться про повернення інвестицій. «Виробництво одягу насправді не надто рентабельний бізнес. Чи багато виробників одягу у списку Forbes?», – питає він.
Великі підприємства легпрому шиють для іноземців. Це забезпечує їм стабільну і гарантовану завантаженість і зменшує економічні ризики для підприємства.
Натомість невеликі гравці – малий та середній бізнес – не налаштовані на стратегічні плани через економічну нестабільність, неготовність працювати на довгострокову перспективу та жагу «швидких» грошей.
Робота на внутрішній ринок також гостро ставить перед ними питання роздрібного продажу товару, а значить, збільшує порядок інвестицій. Адже торгівля – зовсім інший бізнес, пов'язаний передусім з орендою чи створенням власних крамниць.
Хоча самі гравці сподіваються, що за кілька років із збільшенням кількості торговельних центрів та ростом конкуренції між ними відбудеться зниження орендних ставок. Це частково вирішить проблему. Саме торгівля, а не виробництво, дає можливість в Україні працювати із 100-процентною націнкою. То навіщо виробляти, якщо значно вигідніше перепродавати вроздріб пиво чи китайський ширвжиток?
Олексій Воронин, texty.org.ua
VOX POPULI
Чи влаштовує вас якість обслуговування у торгових мережах Івано-Франківська?
Роман, лікар:
– Якість обслуговування залишає бажати кращого. І потрібно, щоб у торгових мережах працювали професіонали – люди, які уміють знайти підхід до кожного клієнта.
Надія Онуфріївна, пенсіонер:
– Рівень обслуговування в торгових мережах незадовільний. Інколи продавці некоректно себе поводять. Бувало, заходжу в магазин, хочу, щоб мене проконсультували, допомогли, але натомість продавець на покупця уваги не звертає.
Ірина, професор:
– Зовсім не влаштовує рівень обслуговування. Мені не подобається музика, яка звучить в магазинах, кафе. Така музика не дає зосередитися, ніби виганяє з магазину. Через це і їжа не засвоюється, купуєш не те, за чим прийшов.
Денис, дизайнер:
– Середній рівень обслуговування. Трапляються непривітні, некультурні продавці. Але в наш час на кожному кроці є магазини, торгові центри. В таких випадках я йду в інший магазин. Але є і ввічливі продавці, які вміють порадити.
Анна, продавець-консультант:
– Звичайно, що якість обслуговування має бути кращою, ніж ми маємо на сьогодні. Також до уваги потрібно брати і якість товарів, бо не завжди продавці можуть порадити якісний товар.
Михайло, пенсіонер:
– Хотілось би, щоб обслуговування було на європейському рівні, а не таке, як зараз. Якість оцінюю на трійку за п’ятибальною шкалою. Але також є і хороші працівники, які сумлінно і вміло виконують свою роботу.
Опитували студенти
Євгенія МАРКОВА,
Оксана СКОМАРОВСЬКА
Фото Т. Яковина
|
